«Я вже брав до рук автомат, щоб застрелитись»: боєць ЗСУ про евакуацію мінним полем та кулю снайпера у грудях
«Давав присягу не для того, щоб ховатися»
На початок великої війни військова справа вже не була для уродженця Житомирщини Вадима Антонюка чимось новим. Чоловік відслужив строкову службу, підписав контракт з ЗСУ і з 2017 року брав участь в АТО. У 2020 році Вадим звільнився з армії й шукав себе у цивільному житті. Втім, перед початком повномасштабного вторгнення військова інтуїція далася взнаки.
— Я був з дружиною, коли ми почули промову путіна про визнання «донецької» і «луганської» республік. Я сказав, от побачиш, що через тиждень-два путін скаже, що ми маємо допомогти нашим «республікам» і заведе відкрито війська в Україну. Звичайно, я не думав, що він піде з білорусі на Київ, піде на Херсон. Я думав, що він просто заведе війська на Донбас. Такого широкомасштабного наступу я не очікував, — пояснює військовий.
16 лютого 2022 року у Вадима з дружиною народилася донечка, а вже через тиждень на Україну полетіли ворожі ракети.
— Я прокинувся о сьомій годині ранку, мене розбудив тесть і сказав: «Війна почалася». А тесть любив випити 100 грамів, то я подумав, що він щось там собі придумав, — каже співрозмовник.
Вадим почав читати новини, та все одно не міг повірити, що все настільки серйозно. Коли ж товариші в соцмережах почали виставляти фото і відео, як вони стоять у чергах до військкоматів, то чоловік вивіз родину до бабусі, а сам пішов призиватися. У зв’язку з народженням донечки, військовому пропонували відстрочку, та боєць відмовився.
Читайте також: Служба в оточеному місті, ракетний удар по пологовому та евакуація на гелікоптері: історія поліцейського з Маріуполя
— У мене був рушник в кольорах українського прапора. Я на нього подивився й автоматично почав збирати рюкзак, а потім поїхав до військкомату. У мене дружина і донька, батьки, сестра, племінник. Це мій обов'язок. Я давав присягу не для того, щоб сидіти й ховатися, — розповідає військовий.
Біатлоністи ворога приїхали на фронт тренуватися на людях
Через хаос в системі управління і дезорганізацію в перші тижні війни Вадим довго не міг потрапити до бойового підрозділу. Та врешті чоловік заступив на посаду в 4-й окремий стрілецький батальйон у складі 95-ї бригади.
Підрозділ Вадима воював на Київщині, виконував завдання на кордоні з білоруссю, а потім був відправлений на Запорізький напрямок.
— На Запорізькому напрямку ми вступали в бій з 73-м десантно-штурмовим полком. Вони були ніякі: геть непідготовлені, як вівці у стаді, не знали, що їм робити. А от БАРС-1, БАРС-3, з якими ми там також стикалися, це вже спецпідрозділи, й там відчувався рівень. Ми знаходили шеврони й спецпідрозділу «Ахмат» (особиста гвардія Кадирова. — Авт.), та я не скажу, що вони професійні військові, — пояснює боєць.
Якщо порівнювати повномасштабне вторгнення з АТО, то інтенсивність боїв у 2017 році була, звісно, значно менша.
— Найбільшу небезпеку тоді становили ворожі танки і… біатлоністи. У 2019 році їхні біатлоністи приїхали на фронт тренуватися на людях, по рухомих мішенях. І коли вони заїхали, у нас на кожній позиції кожного дня стали з’являтися «трьохсоті» і «двохвості», — розповідає співрозмовник.
Коли побратими надавали пораненому Вадимові першу допомогу, в нього поцілив ворожий снайпер
Вадим воював понад рок, а в липні 2023-го, під час контрнаступу ЗСУ, отримав в один день одразу два важких поранення.
— Ми вступали в контрнаступ і йшли в перших рядах. Ми мали пробити другу лінію оборони, пройти, так звані, «зуби дракона», танковий рів і пропустити вперед 117-ту бригаду. Рухались колонами: 10 машин і три танки з нами йшло. По дорозі зрозуміли, що ніяких мінних проходів для нас не зробили й доведеться їхати наосліп. До точки виконання завдання нам залишалося 200 метрів, як перший танк підірвали, башта його відлетіла, і ми вступили в жорсткий бій. Горіло все: люди, машини… Рота, яка йшла з правого флангу, взагалі наче в тир потрапила, — пригадує той пекельний день військовий.
Батальйон Вадима був майже розгромлений, в підрозділі з’явилося багато загиблих та поранених.
— Командир першого взводу викликав мене по рації й попросив про допомогу. Я зі своєю однією БМП і ще вісьма бійцями з відділення вискочили до них, і відразу почався ще більш масований обстріл. Ми спланували так: перший взвод займає праву сторону посадки, а ми — ліву. Але ліва сторона була в чистому полі, просто неба. Я відправив людей вперед, зістрибнув з БМП і також побіг. Та у мене розірвалася РПС (ремінно-плечова система. — Авт.) Я за нею повернувся, мені залишалося метрів п’ять до траншеї — і в цей момент почув вибух. В голові наче дзвони забили. Я підіймаю голову і бачу, що вже лежу на животі, і розумію, що я біля траншеї, але не добіг, а долетів до неї, — каже боєць.
Читайте також: «Ми можемо перемагати будь-яку армію світу»: доброволець про танковий обстріл, важке поранення, чмобіків та бізнес після ампутації
Військовий передав по рації, що він «трьохсотий» і йому відірвало ноги.
— Підбігли хлопці, перевернули мене, дивлюсь — ноги є, але я їх не відчуваю, — розповідає чоловік.
Побратими почали надавати Вадимові першу допомогу, і саме в цей момент в чоловіка поцілив ворожий снайпер.
— Я почав хрипіти, з рота пішла кров, в голові все стало плутатися. Перше, про що я подумав, це про доньку і дружину. Ну не може ж бути, що це кінець… Потім в голові з’явилася думка, що я просто вже нічого не хочу. Все. Добийте мене. Я брав до рук автомат, щоб застрелитись, та у мене його забирали. А потім, коли мені почали надавати допомогу, я просто нереально захотів жити. Я просив хлопців, щоб мене витягнули, — пригадує захисник.
«Я чув, як тріщать мої ребра»
Евакуація виявилася ще тим випробуванням. Першим кинувся на допомогу знайомий помічник гранатометника.
— Я якось завжди в ньому сумнівався, ми вічно конфліктували. А він виявився тим, хто мене почав першим витягувати. Він кидав свій автомат вперед і тягнув мене за ноги, — каже військовий.
Побратими з відділення дотягнули пораненого Вадима до дороги. Там його підхопили шість чоловіків і близько 200 метрів несли до вцілілої БМП. Та механіка-водія БМП на місці не знайшлося. Вадима зголосився вивезти головний сержант взводу, який на той час отримав сильну контузію від розриву ворожої міни. Це був ризик, та іншого виходу не було.
— Він швидко стрибнув за кермо, розвернувся і по мінних полях ми доїхали до Малої Токмачки (село на Запоріжжі. — Авт.), — пояснює чоловік.
Читайте також: «Через 10 років я бачу себе на вершині Евересту»: ветеран про поранення й нове життя
А там — нова драма. Медиків, які б змогли врятувати пораненого, на місці просто не знайшлося. Допомогли нацгвардійці, які повантажили Вадима в автівку і домчали його на стабілізаційний пункт в Таврійському.
— Там мені намагалися дістати кулю, ламаючи ребра. Я навіть чув, як ці ребра тріщать, — пригадує захисник.
Та витягти снайперську кулю з грудей Вадима на стабілізаційному пункті не вдалося. Тож чоловіка повезли далі вже в Запоріжжя, де йому зробили операцію.
— Ця куля наробила дуже багато лиха: пробила легеню, діафрагму, печінку, — каже Вадим.
«Якості козаків є й у нас»
Коли безпосередня загроза для життя минула, чоловік почав усвідомлювати, що хоч він і вижив, але опинився у незнайомій для себе реальності. Вадим отримав важкий забій спинного мозку і через це не може ходити.
— В перші ж хвилини після операції я доторкнувся до ніг і подумав: ну візок, ну то й що? Багато людей живуть у візку, у цьому немає нічого страшного. І далі я вже не сумував. Спочатку не відчував свого тіла на рівні грудей, тобто все, що нижче ребр. Потім чуттєвість частково повернулася до паху, — пояснює захисник.
Однак і пристосуватися до крісла колісного чоловікові було не легко. Військовий робив дві спроби сісти у візок, одна з яких через ускладнення завершилася реанімацією.
Наразі ж Вадим вже пройшов декілька курсів реабілітації й навчився самостійно пересуватися.
— Перший прогноз лікарів був такий, що гематома розсмокчеться швидко і через три місяці вже почнеться моє відновлення — я буду вчитися ходити. Потім мені провели більш детальне обстеження і сказали, що гематома буде розсмоктуватися приблизно два роки. А далі… шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — каже військовий.
Читайте також: «Найжахливіше місце для ампутованого — це метро», — тренер з акробатики, який втратив ногу на фронті
Втім, чоловік не дозволяє собі втрачати гарний настрій, адже у нього є кохана дружина і маленька донечка, заради яких хочеться жити. А ще справжньою розрадою для військового стала така буденна річ, як водіння автівки.
— В автомобілі я розслабляюсь. Я їду як звичайна людина, адже, коли сиджу в машины, ніхто не розуміє, що я не можу ходити, й мені від цього добре, — запевняє Вадим.
Звільнившись зі служби, чоловік відкрив збір, адже перших виплат за поранення від держави чекати щонайменше ще три місяці, а родині військового зараз треба за щось жити. Тим паче, що переобладнати житло для пересування на візку також коштувало недешево.
Захисник беззаперечно вірить у перемогу України, адже так нам на роду написано.
— У нас є стимул, величні корені, родове дерево. Ми пішли від тих людей, які боронили Україну ще 100, 200 років тому. Я захопився історією. Весь час існування України її постійно намагалися знищити. Ми це все пам'ятаємо і розуміємо, що зараз повторюється історія, коли к*цапи намагалися знищити козаків. Козаків було менше, але вони вистояли за Україну. Так само зараз і ми. Ті якості, які були у козаків, вони є зараз у нас. Це передалося по крові, — резюмує Вадим Антонюк.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
177Читайте нас у Facebook
