Не послухав нікого й пішов на війну: боєць ЗСУ про 100 днів оточення, сльози після поранення та своє відродження
Коли в ніч проти 24 лютого 2022 року російські ракети полетіли в Україну мешканець Львівщини 25-річний Володимир Барнакевич захотів піти добровольцем на війну. Близькі та знайомі відмовляли чоловіка від військової долі, втім, Володимир самостійно прийняв рішення та, не сказавши нікому, пішов до військкомату. Боєць пройшов Бахмут, сумнозвісний Серебрянський ліс, воював на півдні та одного дня отримав важке поранення та втратив ногу. Військовий вважав, що життя його вщент зруйноване, та, ставши на протез, боєць відчув нову мотивацію і знайшов себе у спорті. Свою історію чоловік розповів «ФАКТАМ».
«Ми виживали, як могли»
З військовою справою Володимир Барнакевич був знайомий ще до широкомасштабного вторгнення, адже у 2019 році проходив строкову службу в прикордонному загоні, а демобілізувавшись, пішов працювати на завод.
Вночі 24 лютого 2022 року Володимир повернувся з-за кордону та після виснажливої дороги ліг спати. Прокинувся чоловік вже в країні, охопленій війною.
«Якщо чесно, я взагалі в це не вірив. Навіть подумати про таке не міг», — зізнається співрозмовник.
Приголомшений тим, що відбувається навколо, перший день великої війни чоловік просидів вдома. Наступного ж дня він був вже у війську.
«Я довго думав, що ж мені робити. Мені всі говорили, щоб я їхав за кордон. Та я дивився на весь цей страх, на те, що роблять м*скалі, і, не послухавши нікого, нікому нічого не сказавши, пішов добровольцем до військкомату. Найперші думки, які у мене на той час були, це захистити дітей від того всього, свій народ. У мене велика родина. Нас п'ятеро дітей: троє братів і дві сестри», — розповідає Володимир.
Чоловік мобілізувався до 63-ї окремої механізованої бригади, заступивши на посаду старшого стрільця. Перше зіткнення з ворогом не змусило себе довго чекати: підрозділ Володимира був перекинутий на Миколаївщину, в селище Благодатне. Сто днів (!) українські військові перебували в оперативному оточенні сил ворога.
«Там росіяни повністю знищили все: жодного вцілілого будинку не було. Там найважче було вижити, тому що нас щодня й щоночі обстрілювали. Навіть нормально вийти на позицію було неможливо, але ми ризикували, як завжди. Якщо чесно, то страху було дуже мало. Ми вже звикли й просто хотіли відбити ті позиції. Та найважче було те, що ми не знали, де ворог і чим він озброєний. Тоді тяжко було з продуктами та з водою, адже вони обстрілювали все й підійти логістиці до нас було вкрай складно. Дуже багато побратимів загинуло. Ми жили в окопах, виживали, як могли, і боролися до останнього», — пояснює військовий.
Потім були важкі бої за Бахмут і Луганщину. Там ворог вже відрізнявся.
«В Миколаївській області проти нас були десантники. Вони були дуже добре підготовлені, та вкрай важко їх було звідти вибити. Стосовно Бахмуту, то там вже 50 на 50. Були підготовлені військові, а були й такі, що їх пхали й вони йшли вже просто на смерть», — каже боєць.
«Я лежав, стікаючи кров’ю»
19 квітня 2023 року стало для Володимира, певно, найтрагічнішим днем у житті. Рано-вранці чоловік з побратимами виїхав на штурм ворожих позицій на Донеччині.
«Коли доїхали до лісу, то почався обстріл. Я бачив, як хлопці, що сиділи на техніці, стали падати. Було дуже страшно, але ми йшли далі. Потім ми сховались перечекати. Знову поїхали на штурм, але через 500 метрів нас почали знову сильно накривати. Наша техніка лишила нас і почала повертатися назад, адже ворог найбільше реагує саме на техніку. Це головний об'єкт обстрілу. Я залишився з двома хлопцями й не знав, що робити. Ми вирішили також повернутися. На зворотному шляху я побачив нашу машину біля дерева. Підійшов ближче до дерева… і підірвався», — розповідає захисник.
Це була протипіхотна міна. Вибухова хвиля була такої сили, що Володимира підкинуло догори.
«Я впав на живіт, потім озирнувся й зрозумів, що чогось бракує, почалися сильний біль і кровотеча. Дві ноги були поранені. Одну ногу відірвало, а інша була сильно пошкоджена, вся в отворах. Хвилин п'ять я сам лежав, стікаючи кров’ю, адже хлопці поховалися від вибуху, бо думали, що то знову почався обстріл. Та потім вони підійшли й дали мені турнікет», — каже військовий.
Як тільки Володимира поклали в багажник евакуаційної автівки, чоловік втратив свідомість. Прийшов до тями захисник вже у Харкові.
«Я вже нічого тоді не пам'ятав. Хлопці розказували тільки, що до того, як опинитися в Харкові, я за ніч поміняв чотири лікарні. Коли ж прокинувся, то у мене були сльози. Я розумів, що вже інвалід, що життя моє зруйноване. Підійшли медсестри, заспокоювали мене, казали, що буде все добре, але я тоді цього не розумів», — зазначає чоловік.
В процесі загоєння ран, Володимир страждав від сильного болю та тримався завдяки знеболювальним препаратам.
«Думки тоді були різні. Мені хотілося навчитися знову ходити, та, з іншого боку, часто не хотілося нічого. Були думки: „Як ти вийдеш між людей, будеш жити звичайне життя?“ Було дуже важко», — ділиться співрозмовник.
«Зрозумів, що життя триває»
Вирватися з емоційного провалля після поранення допомогла підтримка родини.
«Без родини — ніяк. З ними ставало легше. Зрозумів, що життя продовжується і треба йти далі. Я не вживаю ні алкоголю, ні наркотичних речовин, як багато хлопців, на жаль, роблять. Я хотів чогось досягнути», — каже військовий.
День, коли отримав свій перший протез, він згадує як свято.
«Коли я отримав свій протез, дуже радів. Зрозумів, що тепер зможу ходити на двох ногах і мені не потрібні ніякі милиці. Це було як подарунок на день народження, чесно. Так, десь боліло, натирало, але цей шанс навчитися ходити давав мені якусь енергію й хотілося жити далі», — пояснює боєць.
Читайте також: Служба в оточеному місті, ракетний удар по пологовому та евакуація на гелікоптері: історія поліцейського з Маріуполя
Володимир досить швидко навчився ходити, а далі захисника вже було не спинити.
«Спочатку я не знав, що мені робити далі та чим займатися. А потім почав займатися боксом і легкою атлетикою. Бокс мені подобається тим, що дуже ефективний. Плюс тренер завжди всім допомагає та підтримує. Потім додав легку атлетику. Починав зі стрільби з лука, потім кидання списа, біг, штовхання ядра», — каже захисник.
Наразі в арсеналі військового вже є медалі з бігу та досягнення у штовханні ядра на цьогорічному Кубку Воїнів, і зупинятися Володимир аж ніяк не планує.
За словами військового, в української нації є беззаперечна перевага над будь-якими ворогами.
«Це підтримка один одного — йти разом до кінця. Це підтримка друзів, родини… Одним словом, це наша єдність», — резюмував Володимир Барнакевич.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію оборонця Маріуполя Михайла Вернигори, який вижив після полону.
560Читайте нас у Facebook
