Терористи тримали його в полоні понад місяць: захисник, якого вважали зниклим безвісти, повернувся «на щиті»
«У Костянтинівці влаштовув ходу зі смолоскипами на честь народження Бандери»
— Артем родом із Костянтинівки. Свого часу займався озелененням територій, захоплювався фотографією, — розповів «ФАКТАМ» товариш полеглого героя Володимир Березін. — У Шахтарську закінчив кінематографічний технікум. І хоч попрацювати за фахом не судилося, любив фільмувати все навколо за допомогою фотоапарата. Світлий, веселий, розумний юнак та великий патріот.
Артем завжди мав загострене почуття справедливості й мріяв повернути рідній Донеччині справжнє українське обличчя. Саме тому очолив міський осередок націоналістичної партії «Свобода». Уявіть собі, наскільки треба було бути сміливим, щоб у Костянтинівці, де чимало тих, хто мав проросійські погляди, влаштовувати ходу зі смолоскипами на честь народження Бандери! Артем це робив, ми всі ним захоплювались.
У 2014 році Артем був на майдані в Донецьку. Він важко переживав загибель свого друга, героя Небесної сотні Дмитра Чернявського. Дмитра смертельно поранили проросійські бойовики 13 березня 2014 року в Донецьку під час мітингу за єдність України. Він був першим убитим за український Донбас героєм Небесної сотні. А під час «руської весни», коли Костянтинівкою розгулювали проросійські терористи, Артем не побоявся і вийшов на вулицю, й просто в очі говорив бандитам, аби ті йшли геть з Донеччини. За проукраїнську позицію та відважність його схопили в полон терористи Гіркіна-Стрєлкова. Тримали у підвалі СБУ в Слов'янську, де він провів місяць. Звісно, били, принижували морально, погрожували смертю.
Згодом в одному з інтерв’ю ЗМІ Артем Попік розповідав, що якось до нього в камеру «підселили» сільського дядька. Його здали місцеві мешканці за те, що підгодовував бійців Національної ґвардії.
«Йому теж були непереливки. Я намагався зрозуміти, чого хочуть ці (проросійські бойовики. — Авт.) люди, які у них політичні погляди, — розповідав Артем. — Вони мріяли про повторення кримського сценарію, який з кожним днем віддалявся, а після референдуму 11 травня взагалі зник за обрієм. Тоді ополченці ходили як у воду опущені й повторювали: „Якби Харків приєднався, то наша б взяла“. Всі вони були місцеві, серед них не було приїжджих з-за кордону. Вони свято вірять у росію-матінку і не визнають українську владу».
«Мріяв повернути окуповані території, щоб над всією Україною майоріли жовто-сині стяги»
30 травня 2014 року Артема обміняли, він пройшов тривале лікування. А вже у 2015 році пішов служити, щоб боронити рідну область.
— На повістку він чекав і готував себе до служби в армії. Батьки Артема поставилися до такого вибору з розумінням. Мовляв, треба, сину, захищати свою землю, — продовжує Володимир. — Артем казав, що приєднався до АТО тому, що було порушено суверенітет України. Обрав десантні війська, бо це гордість, еліта армії. Товариш був на позиціях у Зайцевому, отримав відзнаку за оборону Авдіївки. Коли демобілізувався, працював на залізниці, хоча так мріяв стати кінооператором…
Не покидав партійну діяльність. Щасливим Артем був і в особистому житті — із дружиною Мариною у 2021 році у них народилась Соломійка, їхня радість та втіха. Дивлячись на цю родину, я щиро радів. Бо Артем, який за свою любов до країни стільки пережив, заслужив на все найкраще.
Після 24 лютого 2022 року Артем Попік поїхав з дружиною та дочкою до Вінниці, оскільки прагнув, щоб найрідніші люди знаходились у безпечному місці. Після цього пішов до військкомату, бо по-іншому не міг. Так став бійцем 120-ї бригади. Старший солдат на посаді стрільця-зенітника воював у Донецькій та Харківській областях.
За сміливість та професіоналізм Артем відразу завоював повагу побратимів. Він мріяв повернути окуповані території, щоб над всією Україною майоріли жовто-сині стяги. На жаль, 14 травня 2024 року воїн загинув. Сталось це в селі Стариця Вовчанської громади. Артем отримав вибухове поранення… Його тіло з поля бою вдалось забрати лише за півтора місяця. Потім була експертиза ДНК, яка, на жаль, підтвердила найстрашніше…
«Я бачила, що з тобою зробила клята війна. Що від тебе залишилося після того бою. Твій останній шлях до мене виявився таким довгим, таким нестерпно болючим, таким важким. Ти лежав 50 днів в посадці, потім ще чотири місяці в морзі. Тебе навіть розклали на найменші частинки, аби я мала змогу забрати тіло. Ці нескінченні дні, коли я намагалася змиритися з реальністю, але… - написала у соцмережі дружина бійця Марина Попік. — Я знаю, що таке пекло, бо я жила в ньому весь цей час. І ось через пів року я нарешті маю змогу тебе поховати. Всі ці місяці в морзі Харкова лежав саме ти».
Артема Попіка поховали із військовими почестями на Алеї Слави у Вінниці.
— Коли на кладовищі мені дали слово, то я сказав присутнім, що попри те, що воїн загинув, він все одно живий для нас, — додав Володимир Березін. — Він більше живий, ніж ті, кому байдужа ця країна. Мрію, що доживемо до часів, коли про таких героїв, як Артем, розповідатимуть не лише на рідній Донеччині, а у кожній області країни, як про приклад жертовності та великої любові до країни. Неймовірно шкода втрачати таких синів України. Артема я запам'ятав як чуйну, віддану людину, патріота і націоналіста.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію життя, кохання та загибелі прикордонника з Київщини Віталія Дмитренка, який так і не дочекався народження другої дитини.
1664Читайте також: Загинув, боронячи рідну землю: дружина захисника звернулася з петицією до Зеленського
Читайте нас у Facebook
