«Коли довго немає тривог, стає страшно»: відома дизайнерка Вікторія Гресь про життя та творчість під час великої війни

«Відчуваю велику втому»

— Вікторія, що ви зараз відчуваєте, на третій рік великої війни?

— Думаю, оригінально відповісти на це питання неможливо, навряд чи мої відчуття та бажання відрізняються від того, що відчуває абсолютна більшість українців. Звичайно, головне бажання, щоб скоріше закінчилася війна. Що я відчуваю? Неймовірну втому. Довелося багато чого переосмислити, адже не було впевненості, що справа, якій я віддала все життя, буде мати попит в умовах війни. Але сталося диво: моя професія досі жива — і це дуже важливо для мене.

— Як змінилося ваше ставлення до життя?

— На перший план вийшли звичайні життєві цінності, які раніше ми, можливо, не помічали, це було само собою: спокій, пробудження мирним ранком, радість, що близькі живі та здорові… А ще побутові зручності — світло, тепло. Так, особливу вагу набули речі першої потреби, базові цінності.

Пам'ятаю, як у перший рік війни звичним стало питання «Як ти?» — з нього починався і закінчувався день. У нас був (і є, але вже не такий активний) робочий чат, у якому ми всі ділилися своїм станом та планами на день, наприклад: «Тривога закінчилася, виїжджаю…»

Тепер ми навчилися раціональніше оцінювати дійсність, розуміємо, що Київ добре захищений, що в нас одне з найкращих ППО, ми вже перестали так тривожитися. Але все одно щоранку день починається з перегляду новин, які насправді зовсім не хочеться читати. Головне, що ми працюємо. Просто працюємо, чекаємо на закінчення війни.

— І продовжуєте творити?

— Розумієте, ставлення до творчості змінитись не може, бо це мало від нас залежить. Слава Богу, що досі не знайдено жодної можливості імітувати творчість, ніякому штучному інтелекту це не під силу. Ніхто не знає природи творчості, і нехай ця таємниця існує завжди. Звісно, ​​все циклічно. Бувають моменти, коли інтерес до професії притуплюється чи навіть відсутній повністю. Щось подібне я відчула на початку великої війни. Але, напевно, будь-яка війна спочатку викликає в людині такі реакції, а потім ми звикаємо, хоча це і дивно звучить. Нам довго досить однобоко представляли й Другу світову війну — суцільні біди, руйнування. А тепер ми знаємо, що й інше життя було. Ось і зараз все одно виникають приводи, коли жінкам потрібні сукні. Людині хочеться свята за будь-яких умов.

— Відомо, що ці три роки війни ви постійно знаходилися в Україні. Чому не виїхали?

— Про те, щоб виїхати, ми з чоловіком не мали навіть думки. Ще до початку активних бойових дій ми припускали, що буде війна, але навіть уявити не могли, що вона набуде такого розмаху. Чомусь здавалося, що це буде велика ескалація на Донеччині. Ми в родинному колі обговорювали різні варіанти подій і однозначно вирішили, що їхати з України не будемо. Чому ми повинні кудись їхати зі свого будинку, міста, своєї землі?

Не хочу нікого ображати, але ми не розуміємо тих колег, хто виїхав і працює за кордоном, штампуючи худі з українськими гербами, видаючи це за розвиток української моди.

«Мене врятувала трудотерапія садом»

— Яким було ваше 24 лютого?

— Таким же, як і у всіх киян. Прокинулися від вибухів. Приблизно півдня були в ступорі, а потім почали готуватися до життя в новій реальності. Адже ми відповідальні не лише за себе, а й за людей, які працюють у нас. Аркадій (чоловік Вікторії. — Авт.). поїхав по стратегічні запаси на рік: купили цукор, сіль, крупи, предмети побутової потреби.

Найбільше я переживала за стареньку маму: як вона перенесе обстріли. Адже ми живемо в місці, де рідко було спокійно, та й зараз часто голосно. Спочатку, коли починалися обстріли, ходили до підвалу, а потім вже нікуди не бігали.

— Що вас тоді емоційно тримало?

— Настрій був складним, здавалося, мою професію втрачено назавжди — ну кому потрібна мода, коли над головами літають ракети? Мене врятувала трудотерапія садом. Щоранку я виходила на ділянку — щось садила, доглядала рослини. Це допомогло подолати страхи. А за кілька місяців прийшло вольове рішення: працюємо! А як інакше, нам треба було зберегти робочі місця для співробітників. Ми підтримували їх фінансово і на початку війни, навіть коли виробництво стояло, але, звісно, ​​не повною мірою. Для того, щоб почати працювати, довелося оптимізувати процеси та перезапуститись. Виробництво у Києві та Ужгороді повністю перемістилося на територію наших будинків, щоб не бути в мінусі постійно. І все потихеньку почало налагоджуватись.

— Якім був найстрашніший період за останні роки?

— Найперший день війни: страх, невідомість, розгубленість, біль. А зараз, хоч це і дивно, страшно стає в періоди, коли довго немає тривог. Створюється відчуття, що готується щось страшніше і непередбачуване.

— Як війна змінила моду?

— Щодо світової моди, то більше змін внесла пандемія, ніж війна. Війна у нас локальна, світ поки не говорить про Третю світову, тому глобальні зміни почалися ще в період локдауну. У моду увійшов прагматизм: кросівки, прогулянкові та спортивні костюми. Перемогло комфортне, але гіпертрофоване, потворне за формою (а ля Balenciaga). І не тільки в моді, це загальна тенденція — у музиці, мистецтві, кіно.

Щодо української моди, то війна посилила певні тренди. Прагнення комфорту перемагає не тільки у моді, а в будь-яких сегментах життя. З одного боку, це природно, а з іншого, я не втомлююся це повторювати — пристрасть до комфорту знищить людство.

Трендовим зараз часто стає не те, що створили художники, а те, що вигадали маркетологи. Однак мислення митця не переробити, і тому краса теж існуватиме завжди. Хоча до колишнього високого формату моди ми вже ніколи не повернемося, вона все одно існуватиме — нішево. Існують жінки, яким просто не йдуть ці величезні кросівки, одяг оверсайз. Існують приводи, коли треба одягнути сукню, стати на шпильки. Хоча, думаю, шпилька, яка втримається в моді, буде не вищою за 3−5 см.

Та й найголовніше — не потрібно скидати з корабля моди покоління 45+. Це покоління теж любить одягатися, і вони мають свої традиції. У молодості ми пізнаємо моду, а в зрілому віці — насолоджуємось. І я це бачу зі своєю мамою, якій 84 роки. Бачу, яку насолоду вона отримує, коли я одягаю її в щось нове.

— Що вже назавжди пішло з вашої життя?

— Змінився спосіб життя, зникли нічні посиденьки, спілкування перемістилося на кухні. Спочатку не було настрою, та й комендантська година внесла свої корективи. На щастя, всі друзі залишилися в Україні, і тому коло спілкування нашої родини збереглося. Ми продовжуємо зустрічатися офлайн, хоч і менш інтенсивно.

З роботи практично зникли вечірні сукні. Великий попит мають тепер стьобані бомбери, різні штани. Все більше часу люди проводять вдома, і стали більше замислюватися про красу та комфорт домашнього одягу. У зв'язку із цим ми думаємо про запуск домашньої лінійки.

Читайте також: Вишуканість і практичність: дизайнер назвав головні кольори зимового сезону

Але є й позитивне, що прийшло у моє життя за час війни. Я радію, що у нас росте 1,5 тисячі кущів лаванди, яку ми використовуємо для себе і для робочих потреб. Мене частіше, ніж раніше, запрошують для реновації та декорування своїх об'єктів.

А ще у нас з'явилась Віскі! Це наш другий джек-рассел-тер'єр. Ще до війни ми замислювалися про те, щоби взяти подругу нашому Патріку, але потім це якось відклали. І раптом випадково побачили оголошення. Віскі до нас приїхала з Житомира, її привезла господиня, хотіла переконатися, що її дівчинка житиме у гарних умовах. Цуценя звали Бейліз, але Аркадій сказав, що в цьому будинку п'ють інші напої, і так жартома дівчинка отримала нове ім'я.

— І, нарешті, ви перервали паузу в публічному просторі…

— Так, вона тривала декілька років. Ми повернулися, щоб відповісти на численні запитання та сказати, що ми тут, в Україні, й продовжуємо працювати. Ми вирішили презентувати нову капсульну колекцію в популярному європейському форматі POP UP. Час вибрали — традиційний для нас, адже понад 30 років тому, саме наприкінці грудня, народився наш бренд. Тож життя триває. Хочеться вірити, що незабаром настане перемога, і кожен зможе займатися улюбленою справою і просто жити без страху, болю у світі, де є місце творчості та красі.

Нагадаємо, цьогоріч у Лос-Анджелесі (США) в рамках Тижня моди пройшов показ українських дизайнерів. Один з них, Андре Тан, розказав про свої враження від заходу та поділився світлинами.

Читайте також: «Заробив на дачу, продаючи спортивки»: український дизайнер вразив спогадами

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News