«Я „витікав“, наче вода з крана, і розумів, що помираю»: ветеран та активист Олег Симороз про важке поранення та зйомки у кіно

«Хлопець на протезах вартий кохання»

— Олеже, знаю, зараз ви знаходитесь у процесі зйомок серіалу «Повернення».

— Так, маю акторські зміни. Навіть, знімали цілий день у моєму «кіношному» будинку. За сценарієм я граю ветерана-техніка, у якого депресія після важкого поранення, ПТСР. До мене приїжджає головний герой і наше знайомство проходить «доволі жваво», зі стріляниною (сміється — Авт.).

— Це ваш перший досвід роботи в кіно. Як відчуття?

- Подобається. Колись я, навіть, мріяв про те, щоб зіграти в кіно. Але не хотілося, щоб якось «використовували» мою інвалідність та статус ветерана. Натомість зараз підібралася класна акторська та знімальна група, дуже крутий сценарій. Ми робимо ветеранську історію про повернення військових у цивільне життя. Показуємо реальність та виклики, які постають перед ними.

— Саме такий «продукт» зараз на часі…

— На відміну від розважального контенту, який по суті, ніякого важливого підґрунтя не має.

— Вважєте, «Холостяк» не на часі?

— Це специфічне шоу зі специфічною публікою. Але воно на часі по одній простій причині — головний герой — людина з фронту, ветеран на протезах. Аудиторія, яка дивиться цей проєкт, одночасно занурюється у реалії сьогодення. І це стає нормальним — так, хлопець на протезах, але він вартий кохання, за ним в хорошому сенсі цього слова — бігають дівчата, він цікавий, незвичайний і має право на успішне життя.

— До речі, вас не запрошували до участі?

- Скоріше, як жарт — на другий сезон. Але я до поранення і зараз у відносинах. Мені це не цікаво. До того ж «Терен» повʼязує своє життя більше з шоу-бізнесом, я — з громадсько-політичною діяльністю. І, якщо бути щирим, подібні формати для мене недопустимі. Давайте будемо відвертими, це — такий «треш-продакшн», хоча для ветеранського середовища саме цей сезон — великий позитив.

Читайте також: «Протез для мене, як одягнути шкарпетку»: телеведучий та ветеран війни Олександр Швачка про життя після поранення

«Ніхто не давав прогнозів щодо мого життя»

— Що, у свій час, «вивезло» вас із найбільш критичного стану?

- Життєва мета і я завжди про це говорю хлопцям. Існувати на війні без мети дуже небезпечно. Коли отримаєш складне поранення, починаєш ставити собі питання. У мене мрії були сформовані ще до початку повномасштабного вторгнення. Вони стосувалися родини, країни. Як активіст, я — мрійник і завжди хотів змінити свою країну. Я і до армії пішов для того, щоб вона вистояла і змінилася на краще. Я багато був за кордоном — у Штатах, Європі, але мені подобається жити в Україні. Я знайшов себе у боротьбі з внутрішнім ворогом, у антикорупційній діяльності. До великої війни я був активістом більш відомим у Києві, а тепер мене знає вся Україна. Але основа всього це — любов до життя. Життя у нас одне і це треба чітко розуміти. А після важкого поранення тобі дають, по суті, друге життя. І треба його використовувати. Скажу відверто, як би боляче мені не було в реанімації, я постійно думав тільки про те, що хочу вижити. Навіть, незважаючи на моменти, коли я дивився прямо в очі смерті.

— Дуже важлива у критичний момент підтримка рідних…

— На тих етапах, коли ти пережив смерть, прокинувся у реанімації, перший місяць дуже по-дитячому мислиш. Я думав про досить банальні речі. Звичайно, тоді потребуєш підтримки рідних. І добре, що вони були поруч зі мною. Це потім я вже сам з собою розбирався, як далі жити, яка в мене мета. Все це дуже важко, враховуючи те, що тобі ще треба прийняти себе, нового, через втрату кінцівок.

— Памʼятаєте, як вперше побачились з коханою після поранення?

- Так, я був у лікарні Мечникова, у Дніпрі. Памʼятаю, тато сказав, що до мене їде мама з моєю дівчиною. Спочатку я дуже зрадів, потім почав переживати, як вони відреагують. Але вони були максимально зібрані. Це були перші три найкритичніші тижні після мого поранення, коли ніхто не давав прогнозів щодо мого життя. Я був на апараті штучного дихання, не міг говорити. Перший раз вони заплакали, коли мене вже зняли з апарата штучного дихання, я сказав перші слова і, навіть, трішки пожартував.

— Ви кажете, що дивились в очі смерті.

— Так, це було під Кремінною біля машини, коли мене витягнули після вибуху міни. Я просто «витікав» наче вода з крана. Не міг рухатись, нічого робити і розумів, що помираю. Втрачав свідомість від того, що втрачав кров. Зʼявилось чітке розуміння, що це смерть. Памʼятаю, почались зʼявлятися не дуже адекватні думки: «Лягай, поспи, ти заслужив». Але тоді знаходиш в собі сили не заплющити очі, розуміючи, що саме зараз намагаєшся обдурити смерть, а вона — тебе. І хтось має виграти.

Читайте також: «На війні живеш кожною хвилиною, бо наступної може не бути»: письменник та військовий Сергій Дзюба про виклики великої війни

— Хто врятував вас тоді?

— Побратими вилетіли з машини. Потрібен був час, щоб їм прийти до тями. Це було «на нулі», і вони ще стали в оборону. Потім витягли мене, наклали турнікети. Це було далеко від стабілізаційного пункту, і тягнути мене 20 кілометрів по лісу була безперспективна історія. Хлопці пішли шукати машину, і у той час поруч їхали наші суміжники з 81-ї бригади ДШВ і забрали мене. Машина — це було наче диво, яке врятувало мені життя. Потім була складна евакуація спочатку до Краматорську, потім на Дніпро. Мені робили операцію з температурою сорок, і лікарі не давали ніяких прогнозів.

«Заморозка — це пауза, від якої ворог отримає більше»

— Памʼятаєте, як прийшли до тями після операції?

- Так, я був весь перемотаний. Мотор мені дуже сильно поламав обличчя, був забій ока — праве взагалі не бачило, навіть, не відкривалося. Але я намагався шукати позитив і думав, що і з одним оком можу жити. Потім почало приходити розуміння того, що трапилось. Але я не відразу усвідомив, що немає ніг, бо все одно не міг рухатись. Я просто згадував як «витікали» ноги. Прийшов лікар і пояснив мені, що сталося. Я вирішив: ну, ок. У мене, навіть, не було сил на більше, бо я віддав їх на боротьбу за життя.

— Ви боролися за нього дуже довго.

— Ще місяць. Лікарі не давали позитивний прогноз моїм батькам. Вони, навіть, у перший день не вірили, що я виживу. Їх прогнози весь час були негативні. Потім мене привезли до Центрального військового госпіталю у Києві, зняли апарат штучного дихання, зробили складну шестигодинну операцію на обличчі і перевели у палату травматології. І оце був вже відкат до стабільного стану.

— Вже два роки з того часу пройшло. Як почуваєтеся?

— Нормально, але мало у тілі місць залишилось, де не було осколків, і це дає про себе знати. ПТСР буває у вигляді снів про війну. Іноді втомлює громадська діяльність, бо це забирає багато сил. Але не буду жалітися, бо знаю свою мету.

— Ви пристосувалися до протезів?

— Це важко, бо у мене найскладніше протезування — парне високе протезування без колін. Складно ходити, але кожного дня на протезах я дохожу до машини, а коляску залишаю вдома.

— Які у вас настрої, враховуючи майже три роки великої війни?

— Не дуже оптимістична обстановка. Нас хочуть штовхнути на мирні перемовини, але для України це не будуть вигідні умови. Для мене закінчення війни — це перелом на полі бою. Мої хлопці воювали за українську державу та територію, яка зараз окупована. Тому дипломатичні процеси не будуть закінченням війни. Заморозка — це пауза, від якої ворог отримає більше. З такою ситуацією на полі бою, ми на жаль, не маємо шансів на щось вигідне в дипломатії, кажу, як є. Як би багатьом не хотілося втішити себе, що заморозка бойових дій — це кінець війни, це лише самообман. Розумію, що всі втомлені, але не треба себе дурити.

— Про що зараз мрієте?

- Матеріальних мрій у мене ніколи не було. А після війни, смерті хлопців взагалі все нівелювалося. Мрію про відпочинок в українському Криму, от якби це все не спотворювали наші не дуже далекі чиновники, коли обіцяли каву в Ялті. Мрію про цілісну соборну Україну — я маю на це право. Можливо, навіть, мрію поїхати у Серебрянський ліс на Донеччині, який я ненавиджу, коли його розмінують. Там будуть вже сосни і, можливо, меморіал зі словами, що саме тут українці стояли насмерть за українську державу. Я там залишив побратимів, тож в мене буде деяка робота з вшанування, це вже дещо особисте.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь бійця ЗСУ про 100 днів оточення, сльози після поранення та своє відродження.

350

Читайте нас у Facebook