«Хлопці співали, щоб я вижив»: військовий про бої під Бахмутом, ампутацію та тріумф на «Іграх нескорених»
Одним з тріумфаторів змагань став ветеран з Донеччини Олександр Андрієнко, який поповнив скарбничку національної збірної двома «бронзами» у біатлоні та волейболі сидячи й «сріблом» у веслуванні на тренажерах. Після поранення на фронті, внаслідок якого захисник втратив ногу, спорт став справжньою пристрастю Олександра. Свою історію військовий розповів нашому виданню.
Мріяв носити погони
Олександр Андрієнко родом з Авдіївки, Донецької області. Як зізнається сам чоловік, стати військовим було його мрією.
— Бажання носити погони й захищати людей виникло після строкової служби в армії. Я бачив своє майбутнє саме військовим, — каже Олександр.
Втім, доля розпорядилася інакше: через хворобу батька чоловік не зміг поїхати в іншу область, щоб навчатися на військового, то ж він обрав для себе кар'єру в правоохоронних органах. У 2012 році Олександр влаштувався на роботу в міліцію, потім ніс службу в батальйоні судової міліції «Грифон», а коли закінчив юридичний виш, став працювати в рідній Авдіївці слідчим. На той час правоохоронці в прифронтових містах виконували досить специфічні завдання.
— Окрім основної роботи — досудового розслідування, потрібно було виходити на чергування з охорони громадського порядку, евакуювати людей з зони обстрілу. Доводилось виїжджати й на злочини, скоєні рф — обстріли цивільного населення, — пригадує Олександр.
24 лютого 2022 року чоловік прокинувся від телефонного дзвінка начальства.
— Мій керівник сказав, що почалася війна і потрібно прибути до розташування підрозділу. Я спочатку не зрозумів, про що мова, і відповів, що для мене війна і так триває ще з 2014 року і тому не зовсім розумію, а в чому ж особливість саме цього ранку? Та керівник повідомив, що під ракетними обстрілами знаходиться вся Україна, — згадує чоловік.
Тоді поліцейський зайшов в інтернет, побачив виступ путіна напередодні повномасштабного вторгнення і все остаточно зрозумів.
Мобілізувався з третьої спроби
В той же день Олександр вивіз родину на Дніпропетровщину, а вже наступного дня повернувся в Авдіївку і пішов мобілізуватися до територіальної оборони.
— Та було дуже багато охочих, тому тоді мені просто не знайшлося місця — взвод ТРО був вже набраний, — пояснює чоловік.
Олександр продовжив нести службу як поліцейський в Авдіївці, однак не припиняв своїх спроб вступити до війська.
— Я пішов до Покровського ТЦК, та складність була в тому, що у мене на руках не було ні трудової книжки, ні військового квитка — їх евакуювали з Донецької області. У мене були лише електронні варіанти цих документів. В ТЦК на це відповіли, що якщо у мене військовий квиток електронний, то мені можуть дати «електронний» автомат, — пригадує Олександр.
Читайте також: «У нас відібрали весь страх»: військовий про бої за Донбас, ампутацію та футбол на милицях
І хоч служба в правоохоронних органах також належить до справи оборони країни, Олександрові цього було недостатньо.
— Розумієте, я бажав брати активну участь і бути корисним для держави. Я бачив ще з 2014 року, яку біду принесли росіяни, тому основна моя мотивація — оборона України й захист людей, — зазначив захисник.
Нарешті на початку 2023 року Олександр отримав шанс втілити давню мрію у життя. На той час формувався новий штурмовий підрозділ Нацполіції «Лють». Чоловік подав документи, пройшов конкурс і вже навесні того ж року був зарахований на посаду інспектора штурмового батальйону та потрапив на оборону Бахмуту.
Снаряд вибухнув біля самих ніг
Саме там, під Бахмутом, Олександр зіткнувся з ворогом віч-на-віч.
— Це — нелюди. Вони не рахуються з будь-якими жертвами. Більшість із них були кадровими військовими, які готувалися до війни, — зазначає боєць.
Бойовий шлях для Олександра завершився 25 липня 2023 року, коли під час виконання бойового завдання чоловік отримав важке поранення.
— Ми отримали завдання штурмувати ворожі позиції. Одна група повинна була піти на штурм, а я як старший другої групи повинен був зайняти ці позиції та закріпитися там. Та через роботу ворожого РЕБ був втрачений зв'язок з іншими групами і в тимчасове укриття, де я перебував, влучив ворожий снаряд, який скинули з дрона, — пригадує боєць.
Снаряд вибухнув прямо біля ніг захисника, травмувавши обидві кінцівки. На жаль, евакуація була зовсім не швидкою. Ворог про це «потурбувався».
— Росіяни бачили, звідки відбувається штурм, і дуже щільно та довго працювали по тому квадрату, де були наші підрозділи, — зазначає чоловік.
Читайте також: Отримав нове поранення вже з протезом: історія спецпризначенця, який після втрати ноги повернувся на поле бою
Побратими надали Олександрові першу допомогу, поставили турнікети, але на медиків довелося чекати понад 6 (!) годин.
— Звісно, це був небезпечний час перебування в турнікетах. Я це розумів, але варіантів не залишалося. Хлопці підтримували, не давали заснути, розмовляли зі мною, навіть трохи співали. Так я дотерпів до евакуації, — каже захисник.
За першої ж нагоди до пораненого чоловіка прислали евакуаційний транспорт, і під щільним кулеметним обстрілом, перебуваючи при тямі, боєць вибирався з небезпечної зони.
Військового доправили до стабілізаційного пункту у Дружківці, де лікарям довелося прийняти важке рішення й ампутувати Олександрові ногу. Чоловік наче і пам'ятає, як давав медикам дозвіл на операцію, але й досі не розуміє, чи то було в реальності, чи просто марення.
З Дружківки Олександра перевезли до лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. Вже на другий день після поранення біля ліжка військового зібралася родина: донька, дружина і мама. І саме ця підтримка рідних, за словами бійця, йому дуже допомогла.
— З перших хвилин після того, як я прийшов до тями, у мене не було психологічної ями. Не було жодних поганих думок. Навпаки, була мотивація жити. Хлопці рятували мене, ризикуючи своїм життям, тому я зобов’язаний жити, і не просто жити, а повноцінно й активно. Тим самим я ніби дякую їм, за їхній вчинок, — підкреслив захисник.
Спорт дав можливість повноцінно жити
Олександр поставив собі за мету якомога швидше стати на ноги, та вціліла кінцівка була також травмована. Тому Олександрові, щоб знову почати ходити, довелося серйозно попрацювати над своєю фізичною формою і витривалістю.
— Бо це був єдиний варіант, щоб почати ходити після протезування, — зазначає військовий.
Читайте також: «Снаряди летіли, земля здіймалася вгору, кулі свистіли з усіх боків. Це було пекло»: історія ветерана, який дивом врятувався на сході
В результаті вже на початку 2024 року Олександр був у відмінній фізичній формі й міг вільно себе почувати на протезі.
— Саме спорт дав мені можливість максимально швидко реабілітуватися і повноцінно жити, — каже чоловік.
А якщо вже є такий цінний капітал, як відновлене здоров'я, то не ховати ж його від людей. Тому коли навесні 2024-го чоловік побачив реєстрацію на «Ігри нескорених», то вирішив спробувати свої сили у всеукраїнських змаганнях, під час яких визначався склад збірної для виступу в Канаді.
— Та я не ставив за мету потрапити в збірну. Мені просто було дуже важливо відкрити для себе щось нове і довести собі, що я можу займатися різними видами спорту, — каже чоловік.
Читайте також: На «Азовсталі» ми всі себе вже поховали: морпіх про оборону Маріуполя, полон та два поранення
У національному відборі взяли участь понад 300 українських ветеранів. В результаті чоловік потрапив в число тих 35 щасливчиків, які отримали честь представляти країну на міжнародному рівні.
— Це було 4 липня — в день Національної поліції України, тобто моє професійне свято. Я був нагороджений в той день орденом «За мужність» і ще й потрапив у збірну. Звісно, я дуже зрадів, — ділиться емоціями боєць.
За словами Олександра, ставлення до української збірної на «Іграх нескорених» в Канаді було особливим.
— Деякі місцеві мешканці навіть намагалися повторити гасло «Слава Україні», тобто висловити вдячність і повагу. Та і до української команди був дуже добрий загальний настрій. Арена на іграх вміщувала понад 40 тисяч глядачів, і під час оголошення і виходу нашої збірної весь стадіон стояв і аплодував. Це надихало, — зазначає боєць.
Читайте також: «Я вже брав до рук автомат, щоб застрелитись»: боєць ЗСУ про евакуацію мінним полем та кулю снайпера у грудях
Наразі чоловік вже повернувся в Україну, виховує донечку, займається родинними справами та, звісно ж, вірить у перемогу.
— У нас є незламність. Ми це довели ще на початку війни, коли на українських бійців не ставив ніхто. Ми були незламні тоді, доводимо це і зараз. Ми зробимо максимум, щоб вистояти та перемогти, — резюмував Олександр Андрієнко.
Читайте також історію 33-річного бійця Максима Юзвяка з Києва, який втратив ноги на війні, але мріє про танець з коханою.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
ФОТО надані Олександром Андрієнком
366Читайте нас у Facebook
