На «Азовсталі» ми всі себе вже поховали: морпіх про оборону Маріуполя, полон та два поранення
Один з тих, хто врятувався — морський піхотинець Георгій Рошка. З початком широкомасштабного вторгнення чоловік опинився на передньому краї оборони Маріуполя. Внаслідок важких поранень він втратив руку, пройшов крізь російський полон і зневіру, але був обміняний і повернувся в Україну сповнений честі та сталевого духу. Своєю історією піхотинець поділився з нашим виданням.
«Ми готувалися до війни з росією»
Мала батьківщина Георгія Рошки — півострів Крим. У п’ятирічному віці він з батьками виїхав в Молдову, однак у 2012 році Георгій повернувся в Україну і вже у 2017-му вступив до лав «Правого сектору».
— Все через ситуацію в країні: окупований Крим, м*скалі напали, і я пішов, як і багато моїх знайомих, — пояснює чоловік свій життєвий вибір.
Боєць пригадує, що ще тоді, в період АТО, командири «Правого сектору» попереджали їх — повномасштабної війни з росією не уникнути.
— Тому ми й готувалися. Не знали, коли це саме станеться, але що буде повномасштабна війна, я знав, — запевняє військовий.
Прослуживши три роки в розвідці «Правого сектору», у 2020 році Георгій підписав контракт з 36-ю бригадою морської піхоти. Потрапив в штурмовий батальйон. В складі цього підрозділу, на підступах до Маріуполя, боєць і зустрів початок великої війни.
«Намалювали „зетки“ на техніці й вночі проїхали повз позиції ворога»
Чоловік пригадує, що напередодні 24 лютого 2022 року активність ворога поблизу приморського міста різко зросла, почалося переміщення військової техніки.
— А вже 24 лютого вони пішли з трьох напрямків: Херсона, Бердянська і Донецька. Почалися обстріли наших позицій. Вони навалою пішли: авіація почала працювати, важка артилерія. А у нас зброя вся була совдепівська: кулемети, гранати, автомати, гранатомети. У мене РПГ був 1976 року, автомат такий самий 1970−1980-х років. Потім 24 лютого нам привезли декілька NLAW (протитанковий комплекс. — Авт.), — каже співрозмовник.
Разом з побратимами Георгій тримав позиції на околицях Маріуполя майже три доби, а потім був наказ командування увійти в саме місто і закріпитися поблизу металургійного комбінату Ілліча. Саме там 20 березня чоловік і дістав перше поранення.
— Ми пішли з хлопцями в розвідку і почався контактний бій. Вони безпілотники підняли в небо і почали працювати по нас мінометами. Нам довелося трохи відійти, й міна впала між нами. Я отримав поранення в ногу, перебило кістку, — пригадує морпіх.
Георгій був евакуйований в один з бункерів меткомбінату, але згодом і цей об’єкт оточили росіяни, залишатися там було вкрай небезпечно. То ж командир морпіхів Сергій Волинський («Волина») прийняв рішення прориватися до «Азовсталі», де на той час зосередились основні сили оборони Маріуполя. Але як туди дістатися, коли ворог тримав в оточенні?
— Командири дали нам наказ намалювати «зетки» на техніці, й вночі, повз позиції ворога, наша колона проїхала без жодного пострілу. Вони думали, що це «свої», тому що і ручками нам махали, а ми їм махали у відповідь, — розповідає боєць.
Та діставшись «Азовсталі», все одно потрібно було якось виживати. А це було вкрай важко.
— Їли ми один раз на добу, тому завжди були голодними. Нам давали раз в день середній кавовий стаканчик каші та півтора літра води на три доби. Дуже важко це було… Ходили шукали собачий корм під обстрілами, жарили його та їли й собак годували, — згадує співрозмовник.
«Мені друг кричить: „Вихід!“»
Щобільше, попри тяжку травму ноги, Георгій продовжував ходити на позиції. В одне з таких бойових чергувань морпіх дістав друге, ще складніше поранення.
— Мені друг кричить: «Вихід!». Я повертаю обличчя, і мені в цей час прилітає уламок в плече. Він перебив артерію, сухожилля і вилетів через лопатку, — каже чоловік.
Побратими швидко наклали морпіху турнікет, та одразу евакуюватися Георгій не зміг — обстріл тривав ще декілька годин, і вже почав розвиватися некроз тканин. Коли ж боєць дістався бункера, то медикам довелося ампутувати йому руку, щоб зберегти життя.
— В той момент я про це вже не переймався. Основне завдання, що крутилося в голові — вижити. Не було паніки. Ну немає руки, то й немає, — пригадує морпіх.
«Нам сказали, що через декілька місяців полону нас обміняють»
16 травня 2022 року військове командування віддало наказ про вихід українського гарнізону з «Азовсталі», щоб зберегти життя військових. Захисники Маріуполя виходили… в полон.
— На той момент вже було все одно. Всі, хто там знаходився, вже себе поховали. Настрій був такий, щоб битися до кінця і не здаватися. Потім прийшов наказ про вихід. Нам сказали, що через декілька місяців полону нас обміняють. Але хлопці третій рік вже в полоні… Якби люди знали, що так буде, ніхто б в полон не здавався, — запевняє Георгій.
Важкопораненого бійця окупанти доставили в лікарню Донецька.
— Ми там постійно були голодними. Просинаєшся від голоду і чекаєш того обіду, в обід чекаєш вечері, а ввечері чекаєш сніданку. Дуже страшні дні були. Бувало, звісно, що від місцевих мені прилітало. Одного разу дали потиличника, що я впав. Називали нацистами, фашистами й тому подібне, — пригадує захисник умови в полоні.
Ніякої притомної медичної допомоги в Донецьку боєць не отримував: лише перев’язки старим ганчір’ям та обробка рани антисептиком. Ясна річ, що окупантів мало цікавив стан здоров’я полонених, а от бекграунд українських військових був якраз предметом особливої уваги ворога.
— Якось зайшли якісь ФСБшники з м*скальским говором і перше ж питання: «Азовци, правосєкі єсть»? Я подумав: «Ну все, приплили». Та, на щастя, вони не дізналися, що я був в «Правому секторі». Я просто вирішив гнути одну лінію, що я працював на будівництві, пішов в армію за гроші, нема що їсти, діти є, — пояснює співрозмовник.
Психологічна обробка та моральний тиск під час полону — інструменти, якими практично щодня користувалися окупанти.
— Казали, що через місяць України вже не буде існувати, всі міста майже їхні й в Одесі вони десантувалися. Нам розказували, що нібито в Одесі до смерті побили дівчинку за те, що вона слухала російську музику. І вони ж в це вірять, ось що дивує! Пропонували співпрацювати, мовляв, якщо я хочу, щоб мене обміняли, то я маю бути для них корисним, — ділиться Георгій.
Мріє про власний бізнес
Та, на щастя, морпіх надовго не затримався у російському полоні: через півтора місяця його обміняли.
— Нас посадили в автобус, і ми думали, що нас везуть кудись в росію. Ми їхали-їхали аж раптом побачили на якійсь вишці український прапор. Так це що, ми вже на нашій території? Коли ми побачили цей прапор, то у всіх сльози на очі навернулися, радість… Ці відчуття не передати словами, — каже боєць.
Георгій зазначає, що одним із його яскравих вражень зі знаком «мінус» під час обміну, стали російські полонені, яких передавала Україна.
— На зустріч нам йшли м*скальські полонені: з рюкзаками, баулами й зовсім не худі. Як так? З нас зняли все, у хлопців забрали навіть хрестики. Я як був ще на «Азовсталі» у заводській куртці та штанах, які знайшли на смітнику (тому що мої штани після поранення були всі в крові), так і вийшов в цих речах з полону. А там всі такі поголені та гарненькі, — дивується співрозмовник.
Після звільнення морпіх пройшов реабілітацію на Полтавщині та Львівщині, а зараз чекає на протез від держави, який ще й досі, на жаль, ніяк не може отримати.
Ветеран мріє про власний бізнес і навіть серйозно захопився ідеєю відкрити равликову ферму. Однак власних коштів на цей проєкт чоловік не має, адже після поранення був виведений поза штат із зарплатнею в 650 гривень. Єдиний варіант — отримати грант, та поки що Георгій залишається чинним військовослужбовцем, відповідно вести підприємницьку діяльність йому не дозволяє законодавство. Втім, чоловік не впадає у зневіру і впевнений в особистому успіху. Як і в успіху України.
— Для нас головне — це свобода. Знаєте, що найважче для мене було в полоні? Це той факт, що ти в неволі й сидиш немов у клітці. Це дуже сильно давило. Народ України може багато чого стерпіти, але якщо ти хочеш забрати у нього волю і свободу, то цього терпіти люди не будуть, — резюмував Георгій Рошка.
Читайте також: «Я вже брав до рук автомат, щоб застрелитись»: боєць ЗСУ про евакуацію мінним полем та кулю снайпера у грудях
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Фото Георгія Рошки
159Читайте нас у Facebook
