Федір Стригун: «Виставі «Марія Заньковецька» глядачі влаштували такий тріумф, що на художній раді цензура з переляку почала п’єсу «чистити»
«Дивна ми, українці, нація, — каже художній керівник Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, лауреат Шевченківської премії, академік Національної академії мистецтв України, народний артист України Федір Стригун. — Нам постійно треба щось забороняти, щоб захотілося самоутверджуватися. Ми за все звикли боротися: за націю, мову, землю, любов. Якби сьогодні заборонили якусь виставу — завтра був би аншлаг. Свого часу так було з „Гайдамаками“ Шевченка: людей найшло стільки, що вхідні двері до театру поламали. У 1972-му режисер Олексій Ріпко поставив „Марію Заньковецьку“. Цензура викинула з п’єси всі крамольні епізоди, монологи, пісні, які здавалися їй руйнівними для радянської системи. Натомість вистава успішно йшла на сцені двадцять років. Відіграли її понад 500 разів. Ролі виконували чотири (!) покоління акторів. А глядач усе йшов і йшов…»
Прем’єра оновленої «Марії Заньковецької» за п’єсою Івана Рябокляча відбулася цьогорічного листопада. Федір Стригун поставив її зі сценами, які колись радянська система заборонила. Символічно, що цією виставою найстаріший в Україні Театр імені Марії Заньковецької святкує свій сотий сезон. Ювілей набув міжнародного значення. З цієї нагоди на львівській сцені грають вистави актори провідних київських, івано-франківського та варшавського театрів. У фойє працює унікальна виставка, що знайомить глядача з невідомою досі сторінкою історії театру: розстріляними і репресованими наприкінці 30-х років ХХ століття акторами. Рідкісну експозицію (зокрема афіші 1917 року Українського Народного Театру, з якого народився Театр імені Заньковецької) надав Музей театрального, музичного та кіномистецтва України.
«За рік можна зруйнувати те, що створювалося століттями»
— Федоре Миколайовичу, правда, що при Радянському Союзі кадебісти так «чистили» п’єсу «Марія Заньковецька», що мало не переписали історію театру у п’єсі Івана Рябокляча?
— Режисер Олексій Ріпко запросив мене на роль Садовського (наказ досі зберігаю), на роль Заньковецької — Таїсію Литвиненко (народна артистка України, дружина Федора Стригуна. — Авт.), — відповідає Федір Стригун. — Таїсія тоді носила під серцем сина Назара і від ролі відмовилась. «Дитина мені дорожча», — мовила. Роль Заньковецької грала Лариса Кадирова, нині народна артистка України. На здачі вистави громадськості був такий тріумф, що партійне керівництво, управління культури, кадебісти, які сиділи в залі, запанікували. З переляку на художній раді цензура почала виставу «чистити». Викинули всі сцени, на яких глядачі… аплодували. Заборонили пісні у виконанні хору Верьовки, «Реве та стогне Дніпр широкий» капели бандуристів, ще й дописали текст про дружбу «с Россией». Пригадую, перед гастролями до Москви ми написали лист до партійних керівників, щоб дозволили повернути у виставу пісню «Реве та стогне…». Дозволили. Після цього цей твір у виставі звучав двадцять років.
У 1919-му на мітингу у Києві більшовицький генерал Муравйов кричав: «Если ли бы мы в свое время повесили Заньковецкую, Садовского, Кропивницкого и Саксаганского, то ни о какой Украине разговора бы не было». Свого часу у Петербурзі гастролював театр зі Львову. Сам цар був вражений грою українських митців. Після вистави запросив їх у свою ложу. Здивувався, коли Заньковецька заговорила з ним французькою. Мистецтвознавці припускають: цар захотів купити артистку за великі гроші, щоб грала на російській сцені російською мовою. Відмовилась. Оце патріотизм! У нашому театрі збереглися деякі речі корифеїв. У «Невольнику» я грав у чоботях Садовського, Василь Яременко — в чоботях Саксаганського.
Театр — не приміщення, в якому показують вистави. Він формує націю. Пам’ятаю, наприкінці 1989-го в обкомі партії була нарада. Всіх відпустили. «А ви, Стригун, залишіться, — мовив партійний керівник. — Правда, що на сцені театру у Різдвяному вертепі „Ще не вмерла Україна…“ збираєтесь співати?» — «Правда, — відповідаю. — А що, вона хіба вмерла?» — «Та… ні». — «От про це і заспіваємо», — кажу.
Якби не національний театр, не впевнений, що українці мали б Винниченка, Петлюру, Тютюнника, Коновальця, Бандеру… Нині держава недооцінює подвигу корифеїв українського театру у створенні соборної незалежної України.
— Цього року запрацював закон про реформи закладів культури. Як заньківчани сприйняли запровадження контрактної системи?
— Я завжди казав: «Влада ризикує у несправедливому ставленні до культури». Скасував би цей закон. Реформами займаються ті, хто до театру не має ніякого відношення і не тямить в театральному мистецтві. За рік можна зруйнувати те, що корифеї створювали століттями. Невже чиновники мають призначати керівників театрів і набирати акторів? Невже вони мають вирішувати, з ким підписувати контракт на рік, з ким — на три, а з ким розпрощатися? Це має робити художня рада. В театрі «по блату» не вийде. Якщо не бачу в людині акторських здібностей, навіщо ж їй життя калічити?! А талановиту людину на сцені видно відразу.
— При Франковому університеті ви відкрили акторський факультет, і його випускники поповнюють вашу трупу…
— У 1987-му, коли обійняв посаду головного режисера, не міг поставити жодної вистави. Трупа була розпотрошена. Акторський факультет відкрив при консерваторії, потім — при університеті. Пам’ятаю, прийшов я на 50-річчя тодішнього ректора Івана Вакарчука. Всі з подарунками, а я — з проханням. «Іване Олександровичу, — кажу, — не могли б ви зробити театрові подарунок? Відкрийте при університеті акторський факультет. У цивілізованому світі давно таке практикується». За місяць телефонує Вакарчук: «Федоре Миколайовичу, як ви і хотіли, акторський факультет відкрию на філологічному факультеті». Мало хто вірив, що за півтора десятки років це відділення переросте в потужну кафедру театрознавства та акторської майстерності. У нас працюють найкращі випускники. Роль Марії Заньковецької, наприклад, грають три актриси — колишні студентки Таїсії Литвиненко.
*Федір Стригун та Іван Миколайчук у фільмі «Пропала грамота»
«Чому ми споконвіку прагнемо одягати на себе чужий сіряк?!»
— Режисери часто скаржаться на брак хорошої сучасної української драматургії. А ви драматургів плекаєте у колективі.
— Хорошої сучасної української драматургії справді нема. Це дуже важкий жанр. В нас багато поетів, прозаїків, а драматургів обмаль. Кілька років поспіль я був у журі конкурсу драматургів «Коронація слова». Не було з чого п’єси вибирати… Не-ці-ка-ві! Щоб написати добру п’єсу, треба насамперед бездоганно знати закони сцени.
В нашому театрі з успіхом йшли і йдуть вистави за п’єсами Василя Босовича («Олекса Довбуш», «Данило Галицький», «Ісус, син Бога живого»), Надії Ковалик («Се ля ві», «Тріумфальна жінка»). Її «Неаполь — місто попелюшок» про українок-заробітчанок грали 15 театральних сезонів.
Щодо режисури. Коли вчився в Київському театральному інституті Карпенка-Карого, мій педагог Володимир Неллі якось сказав: «Феденька, профессии режиссера еще никто никого не научил». Нас на курсі вчилося 16, закінчили інститут 11, а в театрі працюють двоє. Тішуся, що мої вихованці-режисери Орест Огородник та Богдан Ревкевич пишуть п’єси і ставлять їх на заньківчанській сцені. Їхні вистави мають успіх.
— Вибачте, що торкаюсь неприємної для вас теми: кілька акторів-заньківчан знімалися у скандальному польському фільмі «Волинь»..
— Колись одному акторові міська рада не хотіла дати квартиру, бо «він грав ролі Леніна і Сталіна». Я пішов у міську раду і кажу: «Цей актор також виконував роль Гітлера. То що — із-за цього він має жити на вулиці?»
Польський режисер запевнив моїх хлопців, що ніякої крамоли у фільмі не буде. Але комусь треба було конфлікт роз’ятрити, гіперболізувати, зробити з мухи слона… Я, наприклад, за останніх двадцять років знявся лише в фільмі «Поводир» режисера Саніна. Від багатьох сценаріїв відмовлявся. Бо режисерам не вірю. А Саніну — вірю! Пам’ятаю, на початку 1970-х вночі телефонує Іван Миколайчук: «Федю, Борис Івченко знімає „Пропалу грамоту“. Для тебе є роль». — «Хлопці, — кажу, — я з вами!» Бо знав, з ким доведеться працювати, і сповідував їхні ідеї. Але з роками став обережніший..
«Всі хочуть весело жить, ніхто не хоче думать і страждать. На такому веселому ґрунті проростає байдужість до прекрасного і вбиває усе святешнє у людській душі». Це слова Карпенка-Карого. Я не проти того, аби ми сміялися, але… Вмикаю один телеканал: регочуть, другий, третій — те саме. Там — люди гинуть, а тут — регочуть… Коли Україна гигоче, а в АТО — смерть людей косить, це породжує цинізм і вбиває в наших душах усе святе. Правдивої інформації про війну на Донбасі обмаль. Приїжджають хлопці з фронту і розповідають зовсім інше, аніж у ЗМІ. Аби морально підтримати воїнів, заньківчани возили на схід національні вистави «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», концерти. Наше, національне!
— Чим, на вашу думку, українські митці можуть здивувати Європу?
— Якось студент захотів поставити «Скупого» Мольєра. «Прочитай „Сто тисяч“ Карпенка-Карого», — порадив йому. Він прочитав і каже: «Це, Федоре Миколайовичу, краще. Бо наше, народне». Чому ми споконвіку прагнемо одягати на себе чужий сіряк?! Кого хочемо здивувати? Англійців — своїми постановками Шекспіра, а німців — Шиллера? Ви їм Котляревського, Карпенка-Карого, Лесю Українку покажіть. Входити в Європу треба не з їхніми досягненнями, а з нашим національним мистецтвом: театральним, музичним, образотворчим…
«Кожен президент України — Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович — мені особисто обіцяв відремонтувати театр»
— Люди в селах прагнуть живого слова. Заньківчани часто грають виїзні вистави?
— Зрідка. Все упирається в кошти. От перед виборами «кандидати зі списків» один поперед одним будуть запрошувати акторів у села. І театрові заплатять, і селянам квитки куплять. Ще й просити будуть, аби артисти зі сцени їх (як то по-сучасному?)… пропіарили!
Коли я був дитиною, у клубі мого рідного села Томашівка на Черкащині односельці поставили «Сватання на Гончарівці». Донині ось «пам'ять» маю, — показує здавлений ніготь на пальці. — Я так захопився виставою і грою односельців, що руки поклав на сцену. Незчувся, як мій старший брат став мені на палець.
— А чиновники ходять до театру?
— Лесь Танюк розповідав: «Якось у Верховній Раді оголосили, що в Національній опері для депутатів відбудеться вечір. Підходять до мене два депутати і питають: «Де той оперний театр в Києві?» Навіщо можновладцям храм мистецтва, якщо в очах — доляри?! Хто має гроші, в театри не ходить. От пенсіонери хочуть до театру, та не мають за що. Ми їх на вистави безкоштовно пропускаємо.
— Цього року можновладці нарешті виділили кошти на ремонт театру — понад два мільйони гривень з державного, обласного та міського бюджетів. Однак обдерті стіни фасаду прикриває величезна (майже у три поверхи) реклама з артистами шоу-бізнесу…
— 53 роки, відколи працюю в театрі імені Заньковецької, чую про необхідність його реставрації. Кожен президент України — Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович — мені особисто обіцяв відремонтувати театр. Від Порошенка ще обіцянок не чув. Завіса, крісла, підлога замінені завдяки голові Львівської облдержадміністрації Олегові Синютці.
На вулиці мене зупиняють люди: «Федоре Миколайовичу, ви вже ремонт почали?» — і показують на закритий фасад. Доводиться пояснювати: це не риштування для ремонтних робіт, а реклама, за яку театрові гроші платять.
Вважаю, у Львові має бути 30 театрів: польський, єврейський, вірменський, російський…
— Свого часу вам пропонували посаду міністра культури. Чому відмовились?
— Відмовився, бо хочу займатися справою, яку знаю і вмію. Ніколи не роблю того, що мені не до серця. Письменник Роман Іваничук, якого свого часу обрали депутатом, скаржився: «Чотири роки моя рука до пера тягнулася. За ці роки я міг би щось корисне сказати людям своїм новим твором».
Якось у Луцьку граємо «Хазяїна». Після вистави приносять у гримерну ящик шампанського. Заходить академік Жулинський і каже: «Федоре, як добре, що ти залишився актором, а не пішов у міністри. Бо такої хорошої вистави я б в житті не побачив».
— Подейкують, що свого часу ви підписували лист на захист дисидентів…
— Було не так. Поїхав я до Москви у творче відрядження. Приїжджаю до Леся Танюка: господаря вдома нема і повно чоловіків. Пишуть Андропову лист на захист дисидентів Даніеля та Синявського, яких посадили за ґрати. Дивлюсь: підписуються під листом. Підходить до мене незнайомець: «А ты что сидишь? Подписывай!» І простягає мені ручку. Не встиг я пером аркуша торкнутися, раптом за спиною хтось вихоплює ручку з моїх рук. Повертаю голову — поет Іван Світличний. «Федоре, — каже, — після підпису під цим листом ми всі за ґратами відсидимо. Ти хороший артист… Краще грай на сцені». На похоронах Світличного у 1992-му я помолився, перехрестився і подумки подякував йому, що вчасно з моїх рук вихопив ручку. Тим самим врятував мене від арешту.
1643Читайте нас у Facebook
