Культура СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ

Іван Дзюба: «Ти поспішив, Іване! У тебе попереду було ще багато роботи»

8:00 27 июня 2018   373
Иван Драч
Ольга СМЕТАНСКАЯ, «ФАКТЫ»

Поезія Івана Драча увійшла до золотої скарбниці української літератури. Знають її й далеко за межами України, адже його твори перекладені багатьма мовами світу. Також Іван Драч відомий як кінодраматург. Він — автор сценаріїв фільмів «Камінний хрест», «Криниця для спраглих» та інших. А ще Івана Драча називають одним із творців історії незалежної України. Разом з В’ячеславом Чорноволом, Дмитром Павличком та іншими відомими громадськими діячами в 1989 році вони створили Народний рух України, який Іван Драч очолював до 1992 року. Тричі він обирався народним депутатом України. З 1995 року був головою Конгресу української інтелігенції. Своїм життєвим кредо вважав робити добрі справи, які, на його думку, продовжують жити і після того, як людини не стане. За самовіддане служіння українському народу, втілене у поетичному слові та відстоюванні ідеалів свободи й демократії, у 2006 році Іван Драч був удостоєний звання Героя України.

Серце видатного поета та громадського діяча перестало битися на 82 році після тривалої хвороби. Поховали Івана Федоровича за його заповітом у рідному селі Теліженці на Київщині поряд із сином Максимом.

Про те, якою людиною був Іван Драч, в інтерв’ю «ФАКТАМ» розповів його друг відомий український літератор і громадський діяч, академік Національної академії наук України Іван Дзюба.

— Іван Драч — ціла епоха, — розповідає Іван Дзюба. — В останню путь його проводжало багато людей — на жаль, в основному старшого покоління, молоді було мало. А ввечері я ввімкнув телевізор і, зізнаюсь, був здивований. Про похорон видатного поета в новинах говорили мало. Скажімо, на одному з телевізійних каналів значно більше уваги приділили темі, як депутати позбавляються животів, готуючись до відпочинку на закордонних пляжах. І на інших каналах достойних програм, присвячених Драчеві, так і не було. І ніхто не додумався послати знімальну групу на похорон у село Теліженці, де зібралися земляки із сусідніх сіл і гідно провели в останню путь Поета… Для мене смерть Івана Федоровича — велика особиста втрата. Ми дружили і працювали в літературі більш як півстоліття.


* Іван Дзюба: «З Іваном Федоровичем ми дружили і працювали в літературі більш ніж півстоліття»

— Пам'ятаєте, як познайомилися?

У «Літературну газету» прийшов молодий, нікому не знайомий поет. Хоча я не був членом редакції (працював тоді у журналі «Вітчизна»), мені дали почитати його вірші, які викликали сумніви своєю незвичністю. Я відразу ж сказав: це майбутнє української поезії!

— А після того, як в одній з газет був надрукований цикл віршів «Теліженське літо», в рідне село поета надіслали телеграму Андрій Малишко та його дружина Любов Забашта. Як розповідав мені Іван Федорович, на пошті піднявся переполох: адже його, 26-річного юнака, привітали корифеї української поезії! При тому написали, що будуть раді з ним познайомитися особисто!

— Так, Івана стали друкувати, але багатьох, насамперед представників старшого покоління, його лірика обурювала. Особливо бурхливою була дискусія після того, як у «Літературній газеті» тодішній її редактор Павло Архипович Загребельний, чутливий до всіляких новацій, відважився надрукувати поему «Ніж у Сонці» — викличну і за формою, і за змістом. Драча звинувачували у зухвалості. Звідусіль почалися нападки. Поезія Івана Драча не була солодкоспівною. Один з поетів старшого покоління звернувся до молодих читачів: «Не любиш нас — ковтай Драчеві терпуги». Терпуг — металевий інструмент для того, щоб знімати стружку, шліфувати. Нападки здійснювались не тільки на Драча, але і на Миколу Вінграновського. У нього був вірш, де юнак, розмовляючи по телефону з коханою, каже: «В мене з горла ростуть троянди». Боже мій, скільки було насмішок! Мовляв, як він горло не подере шипами? Багато хто не розумів метафор і все сприймав буквально.

— А Драч вважав, що «художнику немає скутих норм, він — норма сам, він сам в своєму стилі».

Й прогресивна молодь підтримала поета. Пригадується, як на початку 1960-х років до Києва приїхав Євген Євтушенко. Він тоді був кумиром і безумовним авторитетом. Виступав у Жовтневому палаці. У величезному залі — маса людей. А перед цим встиг поспілкуватися з молодими українськими поетами. Я познайомив його з Драчем. На вечорі в Жовтневому палаці Євтушенко прочитав свій переклад вірша Івана Драча «Соняшник», який став тоді знаменитим. А після прочитання звернувся зі сцени: «Ваня, где ты?» Іван же сидів високо на гальорці, піднявся… Пролунав дружній сміх, потім — овації. Поступово Драч завойовував авторитет. Він багато працював над собою, виростав як поет, прагнучи до максимальної виразності образів у своїх віршах. З іншого боку, парадоксальним чином стимулював цей ріст і такий негативний момент як тиск офіціозу. Доводилося удосконалювати мистецтво, переборюючи та «перехитрюючи» цензуру. Ми ще не дуже добре знаємо творчість Драча. Літературознавцям ще вивчати його і вивчати, а для поціновувачів поезії добре було б перевидати його твори масовим тиражем.

— Поетичні образи Івана Драча неординарні. Наприклад, цибулина-стриптизерка у «Баладі золотої Цибулі». А чого вартувала «Балада про випрані штани», де є такі слова: «Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани». За ті штани на партійних зборах Івана Драча ледве не розіп’яли. Врятувало заступництво Дмитра Павличка. У той час не кожний наважився б на такі сміливі метафори, як Іван Драч. За своє вільнодумство одного разу ледь не поплатився виключенням з університету. Врятувало те, що відразу ж написав твір «Смерть Шевченка». Розповідаючи про це, Іван Федорович говорив: «Знаєте, кажуть: «Не той козак, що переміг, а той, що викрутився».

— І все ж пізніше Іван був виключений з університету. Згодом навчався у Москві на Вищих курсах сценаристів і режисерів. Велика частина його творчості — це кіно. Він дуже багато зробив для українського кінематографа.

— Які моменти вашого спілкування згадуються з особливою теплотою? Читала, що з вашими дружинами ви познайомилися у Львові практично в один і той же час.

— Так, це було, коли в 1962 році ми з Драчем і Вінграновським поїхали виступати до Львова. Там досить відкрито говорили про політичні проблеми, про становище у літературі та мові. У Львові познайомилися з майбутніми дружинами. Я — з моєю Мартою, Іван — зі своєю Марійкою. У свій час Драч навіть у мене жив. Було це, коли у Києві він ще не мав власного житла, а у мене була вже малесенька кімнатка в комунальній квартирі на вулиці Інститутській. Я, до речі, теж довгий час був без житла — оселився прямо в редакції журналу, де працював.


* Поезія Івана Драча відома не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Фото Сергія ТУШИНСЬКОГО, «ФАКТИ»

— Яким Іван Федорович був у побуті? Чи міг, наприклад, смачно готувати?

— Ми тоді побуту не надавали особливого значення. Харчувалися в їдальнях, кафе. Ну, а потім, коли одружилися, звичайно, було по-іншому.

— Кажуть, як і Євген Євтушенко, Іван Драч у молоді роки мав дуже екстравагантний вигляд. Його син Максим згадував, як на початку 1980-х, коли він навчався у медуніверситеті, ректор вузу його попередив: мовляв, твій батько як хоче, так хай і ходить — хоч у джинсах з латками, хоч розпатланий, а ти мусиш бути як всі.

— Іван одягався досить недбало і при цьому артистично. Але це не було для нього головним.

— Кілька років тому я була у Івана Федоровича на дачі в Кончі-Озерній. Вразила величезна бібліотека. Усюди були стелажі з книгами. Іван Федорович мріяв все це систематизувати: на одній полиці, скажімо, вірменська література, на іншій — єврейська, на третій — біографічна…

— Правду кажучи, я не був у нього на дачі, але уявляю цю бібліотеку. У мене та ж історія. Хоча дружина Марта говорить, що це не бібліотека, а книжковий склад. Книг там навалом, нікуди вже їх складати, вони все витісняють. І при цьому, коли терміново потрібна якась книжка і я точно знаю, що вона у мене є, мені легше поїхати в бібліотеку і взяти її там, ніж шукати вдома.

— У Івана Федоровича було чудове почуття гумору. Пригадується, як він розповідав про свого улюбленого собаку Рекса і сусідів-письменників. Бувало, приходили до нього обурені: «Іване, тут пишуться класичні твори, а ваш пес все гавкає та гавкає!» А він їм у відповідь: «Хіба я винен, що ваші коти до нього в гості ходять? Він же має якось виражати свої емоції!»

— Іван Федорович дійсно мав гарне почуття гумору. У нього не було догматизму, застиглості і вузького погляду на речі, який часом буває у людей.

— Згадується його розповідь про те, як одного разу Андрій Малишко навесні вивіз їх з Дмитром Павличком, тоді ще зовсім молодих, на своїй машині у поле слухати жайворів. Милуючись пташиним співом, Малишко сказав: «Ось, хлопці, дивіться: скільки жайворів у небі, і ні один не заважає співати іншому! Кожний має свій „гектар“ неба. Було б добре, щоб так було й у людей — в мистецтві, літературі, політиці».

— На жаль, мало хто це розуміє.

— Іван Федорович багато подорожував по світу?

— Він побував у багатьох країнах. Але це було набагато пізніше, вже коли став визнаним авторитетом. Хоча і за радянських часів не раз їздив у закордонні відрядження, пов’язані з популяризацією культури. Тоді влада дуже хитро вела політику. З одного боку, здійснювала тиск на талановитих людей, а з іншого, тих, хто мав ім’я, кого вже знали на Заході, посилали туди, щоб показати: мовляв, ніяких утисків вони не відчувають, усе чудово.

— Альтанка на дачі Івана Драча побудована в стилі японської пагоди. У ній він любив читати. Говорив, що японці немов марсіани: вміють бачити у піщинці світ, і ціле мистецтво для них — слухати, як вітер грає піском. Коли ми з фотокореспондентом приїхали в Кончу-Озерну, дощ лив наче з відра. Іван Федорович зустрічав нас біля хвіртки без парасольки. На ньому був блайзер від сонця, плащ і білі кросівки. «А я осінь люблю, вона, на відміну від весни, не дарує ілюзій, — сказав. — Осінь — пора результатів». Правда, потім уточнив, що і літо любить не менше — за сонце, яке дарує життя всьому живому.

— Іван Федорович був людиною органічною. Дуже любив музику. У той період, коли жив у мене на Інститутській, ми любили слухати платівки. Це були і класика, і сучасна музика. Тоді Іван захопився творчістю Сергія Прокоф’єва і присвятив йому кілька своїх творів.

— Яка риса характеру вашого друга вас найбільше вражала?

— Прямота. Вона не всім була приємна. І в той же час Іван був людиною самокритичною і великодушною. Якщо відчував, що когось, можливо, незаслужено образив, умів попросити вибачення.

— Кілька років назад Іван Федорович зізнавався: «Після загибелі сина вже не можу сказати, що я щаслива людина».

— Іван Федорович був хорошим сім’янином, дуже любив доньку і сина. Із смертю Максима було пов’язано чимало версій, багато незрозумілого. Але я ніколи не допитувався — ця тема була для Івана болісною.

— Що б ви сказали Івану Федоровичу сьогодні, якби він міг вас почути?

— Ми зустрічалися кілька місяців тому у Феофанії, де проходили лікування в різних відділеннях лікарні. Моя дружина сфотографувала нас біля лікарняного ліжка. Я назвав цей знімок «Двоіваніє». Адже і він Іван, і я. Це була наша остання зустріч. Івану Федоровичу вже було важко говорити. А що б я сказав йому сьогодні? «Ти поспішив, Іване! У тебе попереду було ще багато роботи…»

Балада про соняшник

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
І рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце, —
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

1962 рік

Читайте также
Новости партнеров

Мужик пишет объяснительную в полиции: «Находясь под воздействием психотропных существ...» Полицейский его поправляет: «Правильно писать «веществ». — «Так это ж я о жене и теще!..»