Напевно, мої друзі, вам вже доводилося чути коротку притчу про маленького хлопчика, який приніс додому два зірвані з дерева яблука. На прохання мами дати їй одне з них він, ретельно помивши на кухні обидва великі плоди, надкусив перше яблуко, потім друге, пережував і лише тоді дав яблуко мамі.

Здивована таким неповажним ставленням, мама різко запитала сина:
- Хто тебе такому навчив? Хіба можна так чинити?!
- Я думаю, що можна, матусю. Я ж хотів вибрати для тебе смачніше.

Мимоволі згадав цю історію, слухаючи днями телерепортаж із фронту. Немолодий вже боєць, насилу вимовляючи кожне слово (було дуже помітно, як нелегко йому дається це публічне визнання), розповів журналісту, що його мама зовсім не випадково залишилася в окупованому російськими загарбниками місті на Донбасі:
- Коли я подзвонив їй і запитав, чому вона не виїхала з сусідами, коли ще така можливість була, вона мені прямо відповіла: дай мені спокій, я хочу жити в росії.

Солдат глибоко затягнувся сигаретним димом, якийсь час помовчав, а потім, як про щось найпотаємніше, сказав:
- Мені так хочеться вже скоріше з побратимами звільнити наше місто, приїхати машиною до мами…

Він зробив паузу, під час якої багатьом телеглядачам, і мені в тому числі здалося, що наступними його словами стануть «міцно обійняти її, притиснути до себе, поцілувати». Але він продовжив:
- …зібрати мамині речі, разом з ними посадити її в машину — і вивезти в росію, в якій вона так мріяла жити.

Мені здалося, що оглушливий гуркіт від міни, що розірвалася поблизу, справив би на мене значно менше враження, ніж ці сумні слова українського солдата, з болем виплеснуті перед усіма. Ех, війна, що ж ти, підступна, зробила?!

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш