«Ми опинилися між двома вогнями — русні та нашої артилерії»: відомий актор разом з сім’єю потрапив під обстріли
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» відомий актор розказав про свої страхи, стосунки з дружиною та рецепт відновлення сил.
«Нам треба щось для душі, гарного настрою і відновлення»
— Андрій, вважаєте доречно у війну показувати розважальні програми та серіали?
— Звичайно, вони мають бути. Хоча вважаю, що зараз мають переважати новини, бо такий час. Але не треба постійно грузнути в аналітиці ситуації. Щоб трохи знімався стрес, варто показувати й розважальний контент. От влітку ми з колегами ставили у Ризі виставу-комедію для наших біженців. Два дні були повні зали на 1000 місць! Люди були вдячні за те, що на дві години забували про війну. Тому я точно знаю — нам треба щось для душі, гарного настрою і відновлення.
— Відомо, що ваша дружина Олеся Моргунець-Ісаєнко — режисер, а в Україні активно почали знімати кіно…
- Олеся ставить документальну пʼєсу про свою сестру, яка пережила окупацію. На початку війни вона була на восьмому місяці вагітності. І в такому стані майже місяць провела у бомбосховищі — у сирих підвалах. Я їздив її забирати з-під Житомирщини, де були обстріли…
Нещодавно Олеся ще отримала грант на написання пʼєси, і я допомагаю їй збирати інформацію. Коли буде читання п'єси, мене також залучать як актора. Нащо когось брати, якщо є чоловік (сміється. — Авт.)?
— Війна змінила ваші стосунки?
— Ми стали згуртованішими, бо одразу почали разом працювати. А ще Олеся посприяла моєму волонтерству. Вона запропонувала записати відео про гуманітарну допомогу з Португалії. Тоді іноземні волонтери підготували для України великий багаж з ліками й шукали перевірену особу, щоб їй можна було передати медикаменти. Ми записали відео, хто я, чим займаюся, і це посприяло тому, що мені передали волонтерську допомогу. Так я замість того, щоб на початку березня поїхати до Києва, відправився на захід України за медикаментами. Це було наше перше велике спільне діло, після якого організувалась спілка підприємців теле- і радіоіндустрії.
— Ви дуже активно продовжуєте займатися волонтерством і зараз.
— Насправді, всі зараз роблять що можуть. Діма Сова, Настя Цимбалару, яка організувала онлайн-аукціон для збору допомоги, і ми змогли придбати п’ять швидких. Останні три — допомогла купити моя дружина разом з колегами зі Сполучених Штатів.
— Тобто про романтику у стосунках з дружиною поки мова не йде?
— Для нас романтика зараз у дрібничках — наприклад, відвести дитину разом у садок. Якось так склалося, що ми все зараз робимо спільно. Навіть кожен ранок ходимо на каву у кафе в нашому будинку — там печуть дуже смачні круасани. Таких навіть у Європі ми не куштували!
«Під кінець нашого турне по Європі Маруся вже хотіла додому і дуже сумувала за садочком»
— Як почалась для вас повномасштабна війна?
— Зранку після перших вибухів з другом вирішили вивезти з Києва дружин з дітьми, а потім самим повернутися до міста. Та поки ми зібралися і виїхали, вже почалися затори, тож ми стояли на Житомирській трасі у довгій тягучці. Доньку загойдало від довгої дороги, було дуже тривожно. Все ж нам вдалось доїхати до села Чайки в Бучанському районі, де ми опинилися між двома вогнями — з одного боку гупала русня, а поблизу були вильоти нашої артилерії. І ми якраз посередині. Після першої ж ночі зрозуміли, що довго там не зможемо бути. Тому поїхали в бік Бердичева, а далі — в Камʼянець-Подільський.
— Що з вашими батьками, які живуть у Запоріжжі?
— Вони категорично відмовились кудись перебиратися. Доньки старшої сестри на місяць приїжджали до нас, коли у Запоріжжі зовсім було пекельно, а потім, коли стало тихіше, поїхали назад. А от інші близькі просто не хотіли їхати. Маму навіть в гості на тиждень завітати не можна вмовити. Каже, що поки не знімуть воєнний стан, нікуди не буде їхати.
— Як ви пояснюєте донечці, що відбувається в країні?
— Зараз Марусі п’ять років. Вона каже: «Оцей головний дядько російський до нас прийде, я візьму дерев'яний меч і його „бах“, і все знову буде добре». Звичайно, їй буває страшно, але вона дуже по-дорослому до всього ставиться.
— Не планували відправити сім’ю за кордон?
— Вони були зі мною, коли я їздив по роботі у Європу. Я б не зміг поїхати, знаючи, що моя сімʼя в цей час далеко. Але на довший час залишити Україну мою дружину не вмовити. Пам’ятаю, як під кінець нашого турне — бо ми ж не сиділи в одному місці весь час — Маруся вже хотіла додому і дуже сумувала за садочком.
— Що допомагає відновлюватись у цей складний час?
— Сил додає робота. Коли ти в театрі, постійно чимось зайнятий, щось придумуєш, над чимось працюєш — це відволікає. Хоча зараз це не доречне слово, не на часі. Бо війна, поки не закінчиться нашою перемогою, буде нас турбувати.
47118Читайте також: «Не давайте вкрасти у вас свято!»: Лілія Ребрик розказала, як готується до Нового року
Читайте нас у Facebook
