ПОИСК
Шоу-бізнес

«Мені досі страшно»: Оксана Гутцайт про життя без світла та опалення

12:20 12 листопада 2022
Оксана Гутцайт
Популярна ведуча програми «Факти» (ICTV) Оксана Гутцайт зізнається, що зараз відчуває ненависть до всього, що пов’язано з росією. Оксана, як і її колега телеведуча Марічка Падалко і багато хто з українців, продовжує займатися своєю справою, попри непрості побутові умови. Каже, що взірцем для неї є чоловік — Вадим Гутцайт, міністр молоді та спорту України.

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Оксана розповіла, які речі досі лежать в її тривожній валізі, що з її квартирою у Харкові та чому не боїться залишитись без опалення, світла та води.

«Зрозуміла, що через одного недолугого карлика я не буду змінювати чи взагалі ламати своє життя»

— Оксано, які почуття у вас зараз після восьми місяців війни?

— Звичайно, за цей час усі мої почуття вже трансформувалися. З того, що «ні, такого не може бути з нами» — я вже вийшла. Хоча так було спочатку. Я прокидалась і думала: «Ні, мені все наснилось», а потім поверталась в реальність. Зараз ми вже звикаємо жити в тому часі, в тих подіях, які є. Так, це сталося з нами, та треба жити далі.

— Коли ви зрозуміли, що вже є звичка до нової буденності?

РЕКЛАМА

— Мені здається, що буквально в останні тижні. Точно після того, як 10 жовтня були масові бомбардування України і страшні події 17 жовтня в Києві на Жилянській, коли була атака дронами-камікадзе. Я тільки зараз себе спіймала на відчутті, що життя одне, його треба жити і боятися не варто. Бо іншого життя у мене не буде. І все ж таки, мені досі страшно. Як і будь-яку людину мене лякають бомбардування, я боюсь за своє життя, за життя своїх близьких. І знаєте, коло цих близьких значно розширилось — майже всі українці.

— З такою жагою до життя, може, зʼявилось і більше рішучості для відкладених планів на майбутнє?

РЕКЛАМА

— Зʼявилась рішучість не відмовлятися від життя — такого, як у мене було до війни, яке я вибудувала для себе. Коли почалися ці страшні події, ми з сімʼєю поїхали на Західну Україну, а потім декілька місяців я жила з дітьми в Іспанії. І саме тоді, коли я поверталась додому, зʼявилась та рішучість. Тому що я зрозуміла: там була інша країна, інше життя — і точно не моє. Це не те, заради чого я жила раніше, навчалась, будувала карʼєру, родину. Я зрозуміла, що через одного недолугого карлика й інших орків я не буду змінювати чи й взагалі ламати своє життя. Воно було у мене таким, яким я бажала!

Коли почалась війна, Оксана з сімʼєю поїхала на Західну Україну, а потім декілька місяців жила з дітьми в Іспанії

РЕКЛАМА

— І тоді ви прийняли рішення, попри небезпеку, все ж повернутися в Україну?

— Я виїхала заради дітей, бо ні школи, нічого не було. Було лише нерозуміння, що буде далі. На щастя, на роботі нам дали можливість евакуюватися і з розумінням поставилися до рішень на час поїхати за кордон. Діти там почали вчитися — малий в школу ходив і донька поступила. Але, коли ми вже довчилися навчальний рік, провели певний час, я сіла і подумала: заради своєї карʼєри я працювала 20 років, будувала родину, яку хотіла. І от зараз я тут, в Іспанії, без карʼєри, без чоловіка, а батьки мої в Харкові. Що я тут роблю? Просто просиджую дні. І ми повернулися.

В Іспанії син Оксани почав ходити до школи

— Та все ж у вас були онлайн-проєкти, ви були у медійній сфері й продовжували працювати.

— Але це ж не те (сміється. — Авт.). Ми ж новинарі і хочемо бути постійно в тому потоці. Коли ти крутишся у цій сфері, все бачиш на власні очі, пишеш з коліс — тоді ти живеш. Незважаючи на страх. Коли в мене 11 жовтня були ефіри й звучала повітряна тривога, мені ставало страшно, згадуючи події, що були за день до того. Але ти виходиш і знаєш, що тобі треба робити свою роботу. І страх зникає. Бо я горю своєю справою. Хоча, відверто кажучи, завжди вважала себе більше мамою і дружиною, ніж успішною телеведучою.

«Мій чоловік скільки робить задля того, щоб росії не було в спорті»

— Підтримка сім’ї дуже важлива в ці часи.

— Звичайно! Мій чоловік підтримує і надихає своїм прикладом. Я сама хочу гори звертати, коли бачу його ентузіазм. Дивлячись на нього, як він працює, скільки всього робить задля того, щоб росії не було в спорті. Хоча це дуже важко, бо для росії спорт — це майже та сама війна. Вони завжди мають бути там першими, а зараз їх прибрали. І це заслуга мого чоловіка. Я йому за це дуже вдячна, і розумію, що не можу його підводити і маю на своєму фронті працювати так само завзято і безстрашно.

"Мій чоловік Вадим Гутцайт підтримує і надихає своїм прикладом", - каже Оксана

— Звичайно, у цей час ми всі найбільшу підтримку отримуємо у родині. Я, слава Богу, вже вивезла своїх батьків з Харкова і тепер вони біля мене, — продовжує Оксана. — Знаєте, є таке прислівʼя «Якби не нещастя, не було б і щастя». От зараз наша нація стала однією родиною.

— Чи вцілів у Харкові будинок, де жили батьки?

— Вони живуть на Салтівці у багатоквартирному будинку. Він, на щастя, ще стоїть. Та поруч багато будинків вже немає. Звичайно, це не життя під постійними обстрілами. Мені набагато спокійніше, коли батьки перебувають поруч у відносній безпеці.

Першою я перевезла до Києва маму. Тато довго не хотів, казав, це його земля, місто, його життя і він нікуди не піде. Ми довго вмовляли. До всього, він кілька років тому переніс операцію на серці і йому тепер не можна хвилюватися. Але він все одно відмовлявся покидати Харків, який постійно обстрілюють. Потім, нарешті, «здався». Зараз батьки дуже допомагають мені тим, що сидять з онуками. А ми з чоловіком робимо свої справи, чекаємо і віримо в перемогу.

— Чи ви були серед тих, хто не вірив у війну?

— Ми навіть обговорювали це напередодні з шеф-редактором ICTV Віктором Сорокою. Пам’ятаю, ще у 20-х числах лютого він казав мені, що буде війна — він у нас гарний аналітик. А я у відповідь: «Вітю, ти просто людина дуже чутлива. Перестань наводити страхи, нічого не буде. Це вони нас так лякають, хочуть перемовин, щоб зняли санкції». Словом, я не вірила, що буде війна.

Читайте також: «На кожен звук підстрибую»: Лілія Ребрик зізналась, що дає їй сили під час війни

— Розкажіть про своє 24 лютого.

— Я прокинулась, як і всі, від вибухів. Почала будити чоловіка. Якось навіть не було питань, одразу зрозуміла, що війна почалась. Чоловік зібрався і поїхав на роботу, я теж взяла з собою собаку і поїхала в офіс. Думала, приїду і буду там найперша, але ні — вже всі були на місці. От і все. Була на роботі пів дня, а потім ввечері ми з дітьми виїхали на Західну Україну.

— Зранку взяли з собою собаку і тривожну валізку?

— Яка тривожна валізка? Я ж не вірила! Забрала собаку, бо вдома нікого не було, я не розуміла, що буде далі. А з речей — взяла два спортивних костюми та документи. Я ж була впевнена, що це на тиждень максимум. Всі вірили в здоровий глузд, але, на жаль, у наших сусідів його немає.

«Мрію, що саме я скажу в ефірі про нашу перемогу»

— Чи відчуваєте ви ненависть до всього російського?

— Так, відчуваю. І вже чекаю, коли це перейде в байдужість. Бо це як у розірваних стосунках: спочатку ненависть, а потім вже байдуже. Я чекаю, коли настане той етап, бо ненависть травить обох — не тільки того, кого ненавидять. Але поки що, ні. Поки що при кожній тривозі чи повідомленні про смерть, при кожній інформації про зруйновані будинки я відчуваю ненависть. При чому, якщо раніше ненависть була до одного, то тепер вона переростає в більш кількісне поняття.

— До всього «руського міра»?

— До всього, що повʼязано з ними. Усі їхні досягнення — все, що під маркою орків, уже викликає у мене ненависть. Сподіваюсь, що наступний етап, коли ці почуття притихнуть і трансформуються, скоро настане. І це буде після нашої перемоги.

Читайте також: «Лише алкоголь притуплював страх»: Лариса Кадочникова про бомбардування Києва

— Яким буде ваш день нашої Перемоги?

— Я брала інтервʼю в Сергія Притули і ставила йому таке саме запитання. По-перше, як і всі новинники, мрію, що саме я скажу в ефірі, що перемога наша (сміється. — Авт.). Навіть була ідея всім ведучим з усіх каналів разом одночасно про це сказати. Так от, мені здається правий був Сергій Притула — коли оголосять перемогу, всі так напʼються! Тому мій день перемоги я б хотіла провести на роботі, щоб оголосити приємну новину, а потім всім колективом розлити ігристе, радіти й святкувати разом.

— До яких побутових речей довелося вам звикнути за цей час?

— Я вам чесно скажу, намагаюся жити звичним життям. У мене є ранкові пробіжки, зарядка, от зараз, коли розмовляю з вами, у мене прогулянка з собакою. Звісно, через воєнний стан, постійні повітряні тривоги не все так вдається, як було раніше. Є речі набуті. Я почала швидше збиратися в укриття. Про таку звичку раніше й подумати не могла, а зараз маю зібрані документи в теці, з якими швидко можу покинути дім. Але тривожної валізки в мене досі немає — цього ще мене життя не навчило. Але два спортивні костюми в мене досі напоготові.

Читайте також: «Найбільше боялась, що можу вже не побачити сина»: Людмила Барбір про те, як через війну залишилась одна в Києві

— Є речі, до яких, навпаки, не повернетеся у своєму житті?

— Мені здається, що я вже не буду дивитися російські фільми, слухати російську музику. Але вона і раніше не була в мене в побуті часто. Загалом, не виділю речей, що випали з мого життя. Зараз ми просто на час змінюємо свої звички. Наприклад, через відсутність світла. Але ж я дитина 90-х, тоді в нас теж не було світла багато часу. Зараз у мене хоч газова конфорка, а то була електрична. Тому, як-то кажуть, нас цим не залякати. Найкраще, як сказав президент, без світла, але одним народом.

— Немає остраху через відсутність світла, опалення, води перед настанням морозів?

— Просто це все я вже пережила в 90-х роках: і без опалення, і без освітлення. Коли мені було років 15, не було не те що гарячої, холодної води! Тому зараз мене це все не лякає. Мене лякає тільки, що лікарні і державні структури важливого значення не матимуть електричного забезпечення. А те, що ми в домах не зможемо це пережити, про таке навіть не думаю.

Читайте також: «Слава зателефонував через кілька днів після початку війни»: Марина Боржемська про стосунки з Узєлковим та свій страх

— Поділіться своїм оптимізмом, адже для багатьох це доволі бентежна тема. Як можна заспокоїти себе у цей час?

— Так, це нелегко. Але порівняно з тим, як ми могли б жити, якби бліцкриг вдався, все це дрібниці. Звісно, в кого маленькі діти, в кого є страх через усі події, треба виїжджати за кордон. Ми нікого не засуджуємо, бо це не ті обставини — тут йдеться про виживання. А сидіти й весь час жити у страху неможливо. Ті, хто лишаються, мають прийняти ці обставини. Немає світла, то раніше люди взагалі жили без електроенергії. Немає гарячої води — колись не було і водогону, і люди теж виживали. Все це речі, до яких ти звикаєш і вчишся жити без них.

— Судячи з усього, ви — оптимістка!

— Так, я оптимістка з самого початку життя, у мене оптимісти батьки. Та й взагалі, нічого в житті не відбувається вперше і востаннє. Колись все це люди переживали. І вони це пройшли — і вийшли більш сильними. Так само вийдемо і ми.

Читайте також: «У перші дні війни син мовчки малював чорні квадрати»: Катерина Осадча про своїх дітей та страхи

9568

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів