ПОИСК
Інтерв'ю

«Ми будемо боронити Бахмут до останнього», — журналіст, який воює в самому пеклі

9:15 5 березня 2023
Бахмут

Український народ переживає період величезних потрясінь і страшних випробувань, які будуть жахати майбутніх істориків. Вже дев’ять років ми захищаємо рідну землю і боронимо своє право бути вільними. Мотивація тих, хто в цей вирішальний і трагічний період встав на захист України, дуже проста й зрозуміла: в наш дім прийшов загарбник, його треба нищити.

31-річний мінометник, молодший сержант спецпідрозділу «Сенека» 93-ї бригади (Холодний Яр) Олексій Кондаков — колишній журналіст. Він зараз виконує завдання в Бахмуті, на найгарячішій ділянці фронту, де справжнє пекло.

— Олексію, спочатку розкажіть трохи про себе.

— Я киянин. В юності закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Там був командиром відділення. Разом зі мною навчався мій добрий товариш — відомий доброволець, боєць батальйону «Айдар» Орест Квач, який загинув 27 липня 2014 року.

Після ліцею вступив на факультет журналістики Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Під час навчання почав працювати. Попав на радіо «Промінь», потім на КДРТРК, далі були «Ранок з Україною» на телеканалі «Україна» і телеканал «Бізнес».

Потім стався Майдан. Там отримав поранення — під ноги кинули гранату, вона вибухнула. Мені пощастило, а чоловіку, який стояв поруч і з яким я розмовляв, сильно пошкодило руку. Більше його не бачив. Досі не можу його знайти.

До речі, виявилося, що один з моїх нинішніх побратимів тоді був співробітником внутрішніх військ і на Майдані бився з нами. Коли ми зачіпали цю тему, він завжди казав: «Та ти майданутий на всю голову». Я йому показував своє посвідчення постраждалого учасника Революції гідності, а він аж піною сходив. Але немає вже Андрюші, його вбили…

РЕКЛАМА

Коли загинув Орест Квач, це стало жорстким тригером для мене. Спочатку їздив на фронт як волонтер, а згодом як військкор 24-го каналу та каналу Zik. Паралельно допомагав знімати відео для фонду «Повернись живим», брав участь в різних благодійних проєктах для армії. У 2018 році взяв паузу у цій діяльності. До 2021-го працював у редакторській групі проєкту «ДжеДАЇ» на телеканалі 2+2, це автомобільні новини. Потім трошки вивчив мову програмування і потрапив в австрійську компанію як розробник. Але все перервала ця війна.

Багато років Олексій Кондаков працював тележурналістом

РЕКЛАМА

Читайте також: «Російська армія видихнулася, залишилася орда. У нас руки втомляться кулемет тримати», — військовий експерт Роман Світан

— Яким для вас був ранок 24 лютого?

— Якщо чесно, не вірив, що у цього фюрера вистачить мізків для того, щоб почати такий серйозний двіж. Те, що від цього так чи інакше постраждає росія, очевидний факт навіть для дітей.

РЕКЛАМА

Напередодні займався своїми справами. Ми жили тоді в селі Ясногородка на Київщині разом з матір’ю. Це село так розташовано, що перші ракети з білорусі летіли в бік Василькова і Києва практично над нашими головами. Рано-вранці, почувши звук, прокинувся і вискочив на двір. За чотири роки на війні побував у дуже багатьох замісах, давно розрізняв, як звучать «Гради», які конкретно по тобі луплять, як працюють важка артилерія, танки, міномети. Але ракети це було щось нове і незвичне. Їхній звук — щось середнє між звуком літачків та «Градів».

Зрозумів, що сталося. Якось дуже швидко включився, почав допомагати ЗСУ. Ще до того, як в селі почалися бойові дії, поїхав у Київ. Потім дізнався, що село досить серйозно постраждало. На жаль, загинули й місцеві добровольці, які обороняли село, і земляки, які були військовими.

У Києві почав працювати в департаменті морально-психологічного забезпечення Генерального штабу, куди мене взяли як позаштатного працівника. До квітня допомагав працювати на Київщині — в основному Ірпінь та Буча. А на початку травня списався і знайшовся нарешті з Владом Сордом, це мій нинішній командир. Він український видавець, дизайнер, поет і прозаїк.

Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький

Спочатку помагав 93-й бригаді як доброволець-волонтер. А оформився туди вже аж в липні. Бо треба було чекати в черзі — місць не було. Це тепер нормальна історія.

Ми з моїми друзями два місяці возили допомогу хлопцям. А вже на місці допомагали чистить міни, міномети, всякі деталі, щось носити, коли треба було, ті ж самі колоди. Це така побутова робота, за яку тобі тільки «дякую» скажуть.

Нарешті попав у 2-й мотопіхотний батальйон бригади. Комбат Богдан Олександрович Дмитрук — легендарна людина, людина-війна. Дуже пишаюся, що воював під його командуванням.

Вже у складі бригади потрапив на Харківщину — Ізюм, Барвінкове, Захарівка, Новодмитрівка. В тому напрямку просувалася лінія фронту. Ми ворога вибивали, а він постійно відходив і вмирав. Пізніше нас перекинули на Бахмут.

— Коли ви пішли на війну, усвідомлювали, що це може бути квиток в один кінець? Були морально готові до найгіршого?

— Звісно. З 2013 року маю справу з ризиком. Знімав сюжети на Майдані та Антимайдані. Не знаю, де мої кадри, в які архіви вони потрапили. Сподіваюся, мають бути у когось. Досить ризиковані були зйомки. Не всі звідти поверталися.

Так і на війні. Був майже всюди вздовж лінії фронту під час Антитерористичної операції. Авдіївка, промзона, шахта «Бутівка», «Зеніт», Піски, Водяне, Опитне — таких місць дуже багато.

Це не те що загравання зі смертю. Просто ти до цього звикаєш і вже не звертаєш увагу, бо треба ж працювати.

Читайте також: «У війні дронів ми маємо всі шанси програти росії», — Максим Музика

— До цього можна звикнути?

— Не знаю. Не впевнений, що слово «звикнути» найкраще підходить до мого ставлення. Скоріше, адаптуєшся до такого. Однак про безпеку не забуваєш, це моє правило. Я зараз по посаді ще відповідаю за безпеку особового складу. Досить серйозно підхожу до цього питання. Вимагаю, щоб всі діяли згідно зі Статутом.

"Є гарний український народний вислів: «Хіба ж хочу? Мушу». Я сам собі його повторюю вже котрий рік. Важко? Так, важко. Але запрігся й потроху тягнеш", - розповів Олексій Кондаков

— Багато людей розповідали про «дурну смерть», тобто кулі та снаряди від своїх.

— У військових є поняття friendly fire, з англійської «дружній вогонь». Суть в тому, що на великій війні, тим паче на такій, як у нас, коли на малій ділянці фронту може бути задіяно просто безліч військових організмів, це абсолютно нормально, навіть статистично, як би сумно це не звучало. Один з головних принципів безпеки на війні, окрім якихось базових засобів (індивідуальний захист, медична та тактична підготовка особового складу, дисципліна, виконання наказів, усвідомленість в тому, що ти робиш і що мусиш робити), як на мене, це усвідомленість кожного члена команди в тому, що від нього залежить в тому числі безпека абсолютно всіх.

— Траплялися якісь трагічні випадки?

— Вони, на жаль, завжди зі всіма трапляються. Їх не уникнути. Але я про них розповідати не буду, бо на це треба питати дозвіл у родичів загиблих саме таким чином. Кожна смерть на війні — трагедія. Мені дуже важко й боляче втрачати побратимів. Кожного з них пам’ятаю, за кожного мщу. Я цей біль трансформую в лють, яка надає сил.

— Ви цивільна людина, хоча багато чого бачили, працюючи військкором. Але все одно напевно був бар’єр, коли знадобилось вбивати інших людей, навіть якщо це вороги? Всі кажуть, що спочатку це дуже важко, а потім просто ставишся до цього як до виконання роботи.

— У мене не було жодних вагань. Розкажу про один епізод. В перші дні, коли росіяни вже вийшли з Бучі, ми працювали там разом з патрульною поліцією. З одним дуже класним хлопчиком Сашком знайшли машину, розстріляну з «бехи», тобто з БМП. На ній були такі великі дірки… В салоні побачили розірвану кішку — шерсть була усюди, а ще купу дитячого одягу та іграшок і серед них шматки м’яса з дитячим волоссям. Перепрошую за такі деталі, але це досить показова мотивація.

Після того для мене це не люди, а просто цілі, які необхідно відпрацювати для того, щоб наші хлопці з піхоти почувалися набагато краще, спокійніше і могли виконувати свою роботу впевненіше, знаючи, що їх надійно прикривають. А ворог має просто вмирати. Конкретну цифру не можу сказати, ми не рахували прямо ретельно, але ми з пацанами поклали більше тисячі ворогів. Це я дуже впевнено говорю. Ми мінометники. У нас така робота. Багатьох з наших хлопців вже немає, на жаль.

А взагалі, знаєте, найкращий час в моєму житті — це точно три місяці перших ротацій на Бахмут.

"Конкретну цифру не можу сказати, ми не рахували прямо ретельно, але ми з пацанами поклали більше тисячі ворогів. Це я дуже впевнено говорю. Ми мінометники. У нас така робота", - розповів Олексій Кондаков

Читайте також: «На місці російських воєначальників я б в жодному разі ніякого результату їхньому керівництву не гарантував», — Михайло Забродський

— Чому?

— Ми працювали дуже щільно. Відчувалося, що ти знаходишся навіть не в команді, а в професіональній родині.

10 серпня наша бригада офіційно зайшла туди, 12-го я опинився на позиціях. Спочатку жили в місті, а працювали за містом. Нам вдавалося не лише утримувати околиці Бахмута в бік Покровського, а й інколи просуватися вперед, вести штурми. Ворог вмирав сотнями в день.

Росіян було дуже багато. Але вони досить швидко закінчувалися. Були й кадирівці, і вагнерівці (тільки у них було стільки ротацій, що я вже не пригадаю), і контрактники, і «ополченці» з так званих «ДНР» та «ЛНР», і козачки нам щось намагалися доказати, і якась спецура приїжджала і теж намагалася щось зробити.

— Є якісь картинки, які будете пам’ятати все життя?

— Картина, яка у мене перед очима стоїть, це сюрреалістичне відео з коптера, як вони дружними рядами йдуть у бій. Причому тими ж протоптаними доріжками, якими йшли до них, а навколо лежать понівечені тіла (більшість тіл вони не забирали), руки, ноги, кишки, перепрошую за деталі. Але вони все одно йдуть і йдуть. І у них навіть у голові не клацає: «Ой, Ванька, остановись». От досі це згадуєш і думаєш: Боже, це якийсь ідіотизм, якась дурня. Але такі картини і тепер так само повторюються.

— Кажуть, що вони своїх поранених не забирають з поля бою.

— Не можу сказати, що це якась тенденція. Те, що у них таких випадків більше, однозначно. Але ми неодноразово спостерігали евакуацію на МТЛБ і пішу евакуацію, тобто коли навіть на руках виносили поранених і «двохсотих».

А 2 вересня на нашому напрямку вони вперше за цю війну запросили перемир’я. Для того, щоб забрати «двохсотих». Це була майже історична подія. Пам’ятаю, як писали про неї ЗМІ. Але вони там намагалися ще тишком-нишком провернути одну операцію, а ми їх вчасно помітили, і вона у них закінчилася, як завжди.

Читайте також: «Ніхто не проявляв під час війн більшої жорстокості й садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров

— Що розповідають їхні полонені? Досі, як в перші дні, що не знали, куди їдуть?

— Не відповім. На жаль чи на щастя, у мене така робота, що не доводиться мати з ними справу. Мінометом у полон не візьмеш. Вдавалося тільки їх знищувати. Дивився інтерв’ю з полоненими, коли був час. Не бачу сенсу з ними розмовляти. Просто треба знищувати всіх, хто прийшов на нашу землю, а кордони засипати їхніми ж трупами, щоб інші росіяни розуміли, куди можуть потрапити.

Щодо мужності наших бійців, вам будь-хто з військових підрозділів скаже, що наші титани, наш головний аргумент в цій війні — це піхота. Ці хлопці загартовані вибухами, порохом, напалмом, хімією, морозами. І вони попри все стоять на позиціях. Можуть вести бої більш ніж дві доби без зупину. Не знаю, кого знайти ще сильнішого. Я, бувши журналістом, не один раз і не один тиждень жив з піхотинцями. Знаю достеменно, наскільки вони сильні, витривалі, мужні.

Та й зараз доволі часто працював поруч з ними. Разом ті ж самі окопи копали. Це важка праця, яка вимагає не аби якої сили, витримки й мотивації.

"Для мене все не закінчиться тоді, коли ми виженемо ворога за кордон. Я хочу розвалу російської федерації, щоб ця держава взагалі перестала існувати", - каже Олексій Кондаков

— Війна триває вже дев’ять років, велика війна, як її називають ЗМІ, — рік. Зрозуміло, що хлопці дуже втомилися і виснажилися. Відомий журналіст Павло Казарін, який воює з 25 лютого, каже, що треба просто тягнути лямку, бо попереду марафон.

— Втома, звісно, є. Тут нічого не зробиш. У нас є вибір? Немає. Вони прийшли до мене додому. Вибачте, але втомився я — не втомився, мене вже ніхто не питає. Є гарний український народний вислів: «Хіба ж хочу? Мушу». Я сам собі його повторюю вже котрий рік. Важко? Так, важко. Але запрігся й потроху тягнеш. Коли вже розумієш, що втомився, береш не такий швидкий темп. Але треба ж працювати. Це як копати окоп. Втомився, але лопата за лопатою — потроху вкопався. І вижив.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

— Що найважче на війні — втрати, відсутність нормального сну, обстріли, страх, неможливість побачити рідних?

— У кожного своє. Для мене це втрати. Я дуже прив’язуюся до людей. Є така слабкість.

Хлопців втрачати боляче. А висловлювати якісь слова співчуття їхнім рідним ще важче. Доводилося це робити, на жаль. Першим про те, що сталося, не повідомляв, але співчуття висловлював як командир. На місці кожного з загиблих міг бути я. Всі ми можемо там бути. На війні це часто лотерея зі смертю. Сто відсотків гарантії, що ти будеш живим, ніхто не дасть, як би ти про безпеку не думав.

Не знаю, що зараз відбувається в інших секторах, але у Бахмуті (бо у мене з серпня війна це тільки Бахмут) це капець. Там дуже щільненько. Причому все — і артилерія, і стрілкотня піхоти. Лінія фронту постійно нестабільна, дорогі прострілюються. Там важко вижити.

— Дуже часто останнім часом чую думки, що Бахмут треба залишати, щоб зберегти життя наших бійців. Але ті, хто там знаходяться, кажуть: «Ми місто не віддамо».

— А хто каже, що його треба здавати й відступати?

— У «Фейсбуці» постійно читаю.

— Ну, тоді привіт фейсбучним експертам. Фортеця Бахмут прийме будь-яку допомогу. У нас завжди добровольцям будуть раді. Можна домовитися і приїхати попрацювати на захист Батьківщини. Не було наказу його здавати. А в армії все робиться за наказом. Тому всі хлопці, які там воюють, в тому числі моя рідна бригада й мій підрозділ, в якому зараз служу, будуть боронити місто до останнього. Це ж наша територія.

— Що можете сказати про ставлення місцевих мешканців до наших військових і до росіян?

— Я вперше приїхав в це старе прекрасне шахтарське містечко, ще коли це був недекомунізований Артемівськ. Спостерігав, як за часи АТО/ООС він розквітав і почав розвиватися, як туди пішов бізнес, як там взагалі було класно, бо життя почалося.

Я любив Бахмут. І людей місцевих любив і люблю. На жаль, більшість вже виїхала. Але досі є кілька знайомих, які залишилися. Познайомився з ними вже на цій війні. Вони дуже класні, дуже патріотичні. Тепер хвилююся за них, бо не можу ніяк умовити їх виїхати. От вони такі — не хочуть зі свого дому їхати, і все.

Щодо проросійських настроїв на Донбасі, ви самі про це знаєте. Їх чимало. Я на таких людей не звертаю увагу, з ними не спілкуюся. Якщо заважають, кажу відійти й замовчати. Але всім, в незалежності від поглядів, ми обов’язково пропонуємо евакуацію.

Пам’ятаю один випадок, який стався десь два місяці тому. Вибачте, зараз буде дуже груба лексика, бо через тупорилого ватного батька діти трьох та семі років не змогли виїхати з-під обстрілів. Він почав мені розповідати: «Там же тоже профессионалы воюют. Они попадают куда надо. По мне не будут стрелять». Я подивився на нього: «Ты серьезно сейчас вообще?» Він злякався, опустив очі. Бо я ж зі зброєю. Не було часу з ним розбиратися, оскільки ми свою роботу виконували. Знайшли цю родину в укритті. Цей придурок, його дружина, її брат та двоє малих дітей живуть на лінії фронту, якраз у зоні обстрілів. Він ще казав: «У меня на зиму еда есть. Все свое, с огорода». Кончений просто.

Читайте також: «У мешканців окупованих територій, які зараз радіють приєднанню до росії, від посмішок до сліз буде дуже коротка дорога», — Роман Безсмертний

— Хто воює з вами поруч? Хто ці люди за фахом, за віком?

— Наш підрозділ взагалі дуже диверсифікований. Люди абсолютно різні. Почнемо з того, що командир — письменник-видавець. Мій друг бізнесмен, у нього була своя невеличка компанія. Ще один побратим — 19-річний режисер, який вже знімав кліпи. Він 2004 року народження, уявляєте собі?

— Дитина зовсім.

— Ця дитина вже стільки всього наробила. Він молодець. Ще і навчається паралельно на заочному. Складав іспити, слухав лекції прямо з бойових позицій. Ми для цього йому Starlink дали.

Були будівельники, монтажники, навіть один трунар з Кам’янського. Є один майбутній вчений — аспірант фізик-теоретик. Є дівчата з пофарбованим зеленим волоссям. Вони дуже корисні армії й правильно залучені. Є IT-шники, тільки більш досвідчені, ніж я, які можуть працювати з великими обсягами інформації й аналізувати її. Дуже багато техніків. В нашому підрозділі є цілий відділ розробки, там взагалі науковці працюють.

Це все добровольці. Тобто у людей була кар’єра, було цивільне життя, але вони пішли на війну. До речі, кожний з нас знає, чим буде займатися після Перемоги. За це ми й боремося. За те, щоб була змога щось планувати.

Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом

— Що ви особисто плануєте?

— Я людина досить традиційних поглядів. Хочу організувати невеличку ферму, щоб щось своє робити. У нас з дружиною дітей поки що немає. Звісно, хочу, щоб майбутні дітки були здорові та забезпечені, щоб життя було спокійним та мирним.

Щодо Перемоги, якщо чесно, поки не бачу її на найближчому горизонті. Розумію мотивацію, коли всі говорять: «Егей, Перемога». Звісно, ніхто не скаже, що опускаються руки. Ми йдемо до Перемоги. Але я реаліст. Вона поки що за горами, дуже м’яко кажучи. Воювати доведеться довго.

Однак для мене це все не закінчиться тоді, коли ми виженемо ворога за кордон. Я хочу розвалу російської федерації, щоб ця держава взагалі перестала існувати. Щоб репарації обов’язково були. Юридична відповідальність навіть не обговорюється. І Гаазький трибунал має бути над усіма злочинцями.

У всьому світі мають зрозуміти, що велич росіян, про яку вони розповідають, їхня нібито окрема історія — це все брехня, що ця нація абсолютно штучно придумана. Ці свино-пси досі мешкають у дерев’яних будинках. Це дикість, бо людство живе у ХХІ столітті.

Я просто так не заспокоюся. Навіть якщо весь світ скаже: «Все, Україно, зупиніться, будь ласка», я буду з тими, хто їх добиватиме. Мене ніхто не зупинить. Тому що вони наробили таке, що не пробачають.

Читайте також: «Це реально третя світова війна, яка набирає обертів», — Тамара Горіха Зерня

1207

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів