ПОИСК
Україна

«Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький

12:20 29 листопада 2022
Реуцький Костянтин

Для України ця війна стала по-справжньому народною. На захист держави, крім військових, встали офіціанти й IT-фахівці, підприємці й фермери, вчителі й музиканти. Саме тому ми просто приречені перемогти.

48-річний журналіст і правозахисник Костянтин Реуцький дуже активна людина. Під час Революції гідності брав участь у луганському Євромайдані. У березні 2014 року працював журналістом у Криму. Після звільнення з полону бойовиків, які захопили будівлю луганського обласного управління СБУ, був вимушений виїхати з міста. У Києві став співзасновником благодійного фонду «Схід SOS», працював на Громадському телебаченні та на сайті informator.lg.ua. Пішов добровольцем на фронт з першого дня повномасштабного вторгнення. Сьогодні він старший солдат ЗСУ.

— Костянтине, те, що ворога, який нахабно увірвався до нашого дому на очах всього світу, треба знищувати, навіть не обговорюється. Але цивільним громадянам взяти в руки зброю й стріляти навіть у нелюдей дуже складно…

— Якщо чесно, поки не можу багато про це говорити, бо ще до кінця не відрефлексував на цю тему. Я пацифіст по життю. Мені морально дуже важко стріляти в людей, навіть якщо вони загарбники і здійснюють страшні злочини. Може, такі роздуми непрофесійні для військового, але кажу, як є. Звісно, були ситуації, коли доводилося стріляти в противника з доволі близької дистанції. Нічого приємного при цьому не відчував.

— Така робота, сформулюємо так. Життя змусило вас її виконувати. Але знайте, що ми кожного дня дякуємо нашим захисникам.

— Ми про це знаємо. У будь-якому разі для багатьох з нас така робота вкрай неприємна, але ми змушені її робити, тому що захищаємо тих, хто не може захистити себе сам.

«Війна не може не бути шоком. Вона сама по собі патологія й ексцес. Це ненормально й абсолютно неприйнятно в цивілізованому суспільстві XXI сторіччя», - говорить Костянтин Реуцький

— Після звільнення Харківщини, а потім Херсона дедалі частіше лунають запевнення, що Україна вже виграла цю війну. Ви згодні з такою думкою?

— З одного боку, ми цю війну виграли ментально вже 24 лютого, тому що обрали не здаватися. Але говорити про те, що війна повністю виграна, надто передчасно. На жаль, наш ворог дуже потужний. Усі свої ресурси він спрямовує на те, щоб нас зламати. Ми не ламаємось, тому що обрали не ламатися. І поки що у нас це непогано виходить. Але ціна цієї перемоги буде дуже високою. Так, ми перемогли на Харківщині, звільнили велику частину Херсонщини, хоча далеко не всю. Але на нашій з вами рідній Донеччині та Луганщині ворог продовжує тиснути. Хлопцям, які тримають фронт там, зараз дуже й дуже важко.

Читайте також: «З путіним все може статися. А росіян треба просто ізолювати. На жаль, це втрачена гілка розвитку цивілізації», — Сергій Гайдай

— Яким для вас був ранок 24 лютого?

— Я ще у 2020 році підписав контракт резервіста. Так вчинили ті, кому було зрозуміло, що росія не зупиниться, що те, що відбувалося у 2014−2015 роках, лише прелюдія, а по-справжньому серйозний удар вона тільки готує. Але наше політичне керівництво, здається, такий сценарій взагалі не розглядало. Ми втратили час, щоб побудувати дієву територіальну оборону і по-справжньому посилити українське військо.

Я в тероборону потрапив за рекомендаціями знайомих, які пішли туди першими. Вони теж були впевнені, що буде велика війна і до неї треба готуватися. Частина з них — це якраз архітектори розбудови системи дієвої тероборони. На жаль, новий закон вступив в дію лише на початку цього року. Щось встигли зробити, але небагато.

Ще прикро, що наші західні партнери три місяці до вторгнення чітко попереджали, що росія готує напад і він станеться приблизно тоді-то. Було багато дискусій, суперечок, але влада не хотіла визнавати, що це базовий сценарій. Нас намагалися заспокоювати, мовляв, такого статися не може і що ми будемо у травні смажити шашлики. А свідомі люди тим часом регулярно займалися підготовкою. На цій хвилі тероборона дуже сильно зросла. Багато людей записалися до нашого та інших підрозділів ще в січні — на початку лютого.

Читайте також: «Росія не настільки сильна, якою хоче здаватися, але й не настільки слабка, як ми б цього хотіли», — військовий експерт Сергій Грабський

До речі, я особисто сподівався, що все станеться не зараз, — може, через пів року, що у нас буде трохи більше часу, щоб краще підготуватися. При цьому масштабне вторгнення для мене особливою несподіванкою не стало. Я знав, що треба робити. Звісно, розумів, що це може бути квиток в один кінець. Думаю, що всі, хто тоді зробив такий вибір, відчували те ж саме. І усвідомлювали, що багатьом з нас доведеться віддати дуже багато на цьому шляху, у тому числі життя.

24 лютого ми знаходилися в Сєвєродонецьку. Прокинулися вночі від дзвінків знайомих: «Почалася війна». Мені стали писати люди, які мешкають в прикордонні на Луганщині, що російські війська перетнули кордон. Ми чули віддалені вибухи, хоча в Сєвєродонецьку це не є щось надзвичайне.

«Зберігаємо спокій та зосередженість», - так підписав своє фото з Харківщини Костянтин Реуцький

Після виступу путіна все стало зрозуміло. Я мав прибути у свій підрозділ (у нас заздалегідь були розроблені певні вводні). Але треба було допомогти евакуювати наш персонал. У Сєвєродонецьку у «Схід SOS» був найбільший офіс. Тому якийсь час у той день ми витратили, щоб організувати виїзд всіх, хто хотів виїхати, та їхніх сімей, і невеликою колоною вирушили в напрямку Києва.

Увечері були в столиці. Не встиг потрапити у свій підрозділ до комендантської години, тому опинився там вранці наступного дня. На збірний пункт приїхав з речами, які завчасно були спаковані, і звідти одразу ж вирушив на позиції в аеропорт «Київ» («Жуляни»).

— Ваші відчуття в перші два-три дні? Що стало для вас шоком?

— Війна не може не бути шоком. Вона сама по собі патологія і ексцес. Це ненормально й абсолютно неприйнятно в цивілізованому суспільстві XXI сторіччя.

Ми постійно когось втрачаємо. І в нашому батальйоні, і в інших підрозділах загинули бійці, яких я знав кілька років. Зараз у війська пішли дуже мотивовані люди, багато з яких раніше доклалися до реформ, у яких було бачення, як має розвиватися наша країна й куди вона має йти. На жаль, частини з них вже немає. Боюся, що цей рахунок смерті далеко не закритий. Навіть не знаю, хто залишиться в підсумку.

Тому багато думаю про це, що ми маємо говорити з тією частиною суспільства, яка раніше не була активною, але тепер буде вимушена встати на заміну тим, кого виб’є ця війна, треба говорити з молоддю, щоб вони багато вчилися і усвідомлювали, що саме на них буде покладена відповідальність за країну, бо дорослих може не стати.

Читайте також: «У мешканців окупованих територій, які зараз радіють приєднанню до росії, від посмішок до сліз буде дуже коротка дорога», — Роман Безсмертний

— Ми кожного дня бачимо жахливі картини злочинів росіян. Це обірвані життя, зламані долі, руйноване житло. Але зовсім інша річ — бачити це на власні очі.

— Це суцільний безперервний злочин проти людяності. Знаєте, картини доволі одноманітні. Є міста й села, які зруйновані вщент, їх просто більше не існує. Наша земля переорана артилерією і всіяна трупами. Як їхніх і наших солдатів, так і цивільного населення. Людей розстрілювали в будинках, на вулицях, в автівках, біля них. Це дійсно якесь середньовіччя. Підозрюю, що росіяни в деяких моментах навіть перевершили нацистів Другої світової. Принаймні вони точно намагаються не відставати. У багатьох загарбників просто відключені всі моральні запобіжники. Вони дуже оброблені пропагандою. В їхніх очах ми дегуманізовані, ми не є людьми й з нами можна робити все що завгодно.

Наших захисників характеризує перш за все людяність

— Що з цих жахів будете пам’ятати все життя?

— Чесно кажучи, коли з часом бачиш такого все більше й більше, пам’ять робить якісь фокуси й жахи вже перестають якось сильно зачіпати. Сьогодні пам’ятаю більше те, що відбувалося в перші тижні.

В Ірпені, наприклад, ми зайшли на так званий «Жираф». Навколо все було зруйновано. Місто постійно накривали російські артилеристи. Ми розташувалися в достатньо безпечному бомбосховищі. А поруч з нами стояла двоповерхова будівля якогось підприємства. Там у нас були склад та їдальня. Увечері другого дня наші хлопці знайшли на другому поверсі цієї будівлі вольєри з шиншилами. Тваринки були голодні, але живі. Здається, їх залишилося 25 з 30. Уявіть — посеред суцільного сюру знайти таке. Хлопці серйозно заморочилися тим, щоб їх евакуювати. І це був досить неординарний жест, який якраз характеризує побратимів. Бо там, вибачте, іноді в туалет було страшно вийти. Людей ховали у дворах будинків, виїхати з міста було дуже ризиковано.

Ми вирішили зайнятися евакуацією тваринок наступного ранку. На жаль, не встигли. Коли прокинулися, виявилося, що ця будівля вщент зруйнована. Згоріла разом з чотирилапими мешканцями.

Читайте також: «Хлопчик нам каже: „Батько повернеться з війни і купить мені велосипед“, а тіло батька лежить десь поруч у пакеті», — журналіст Євген Спірін

— Як зустрічають ЗСУ на звільнених територіях? Чи всі радіють, що повернулася українська влада?

— Харківщина справила на мене дуже приємне враження. Люди виходили з прапорами, намагалися нас нагодувати, якось в інший спосіб подякувати. Багато дітей зверталися до нас українською. Було видно, що вони й дорослі дуже раді бачити наших військових. Так було у Вовчанську, наприклад, де ми багато спілкувалися з мешканцями, які підходили, щоб подякувати. Це гріє.

Читайте також: «Люди дуже бояться зачисток СБУ», — мешканка звільненого села на Харківщині

Не впевнений, чи варто порівнювати, але на Херсонщині ЗСУ зустрічали набагато тепліше. Не знаю, як буде на звільнених територіях Донбасу. Там точно зустрічі будуть прохолодніше, м’яко кажучи. Але на це є об’єктивні причини.

По-перше, я вважав, вважаю і наполягаю на тому, що на Донеччині й Луганщині ніколи не було проросійської більшості.

— Підтверджую.

— Проросійські налаштованою була меншість. Але в умовах окупації лише їхня думка світиться в тамтешніх медіа, якщо їх можна такими назвати.

По-друге, багато людей, перш за все тих, хто був налаштований проукраїнськи, виїхали. І через бойові дії, і через те, що їм важко залишатися в тій спотвореній реальності. Ті, хто мешкає там зараз, здебільшого або повністю аполітичні, їм байдуже, який прапор майорить над радою, або ті, хто налаштований проросійськи. От вони й будуть зустрічати нас в першу чергу. А місцевих, які могли б зі щирою радістю зустрічати ЗСУ з українськими прапорами, майже не залишилося.

— Але вони все ж таки є.

— Звісно. Але такого, як було на Херсонщині й навіть на Харківщині, точно не буде.

— На деокупованих територіях знаходять масові поховання й катівні. Ви бачили їх?

— Чесно кажучи, ні. Але часто місцеві розповідали про людей, які через це пройшли. Думаю, що їх щонайменше десятки, а може, й сотні тисяч. Це поширене явище.

Ми чули на Харківщині й на Херсонщині, що, на щастя, більшість потім відпускали. Тобто люди залишилися живими. Але, на жаль, доля багатьох поки що невідома. Частину вивезли на російську територію або в окупований Крим, як це практикувалося на Херсонщині, а частину, напевно, знайдемо в цих братських могилах. Думаю, попереду в нас ще багато сумних відкриттів про те, що накоїли росіяни.

Читайте також: «У мешканців окупованих територій, які зараз радіють приєднанню до росії, від посмішок до сліз буде дуже коротка дорога», — Роман Безсмертний

— Коли у вас на фронті відбувся перший момент, що стало по-справжньому страшно?

— Багато їх було. Найперший, напевно, наше перше бойове чергування в Ірпені. Хоч ми й вчилися два роки тактиці, стрільбі й т.д., але, як не крути, бойовий досвід можна отримати тільки в бою.

Ми тоді не знали, як правильно поводитися під обстрілами, наприклад. Я до цього потрапляв під обстріли, бо деякий час працював воєнним кореспондентом. Але журналіст сам обирає свою долю. Ти можеш знаходитися на тій чи інший позиції поруч з військовими, а можеш поїхати звідти, якщо вважаєш це для себе небезпечним. Солдат не має такого вибору. Його завдання — тримати певний сектор, тобто він постійно є мішенню для ворога. От саме ти — мішень.

Тоді росіяни вирахували маршрут, яким ходила наша зміна на позиції й з позицій до розташування, і час, коли це відбувається. Вони обстрілювали лінію вздовж маршруту. Коли наша група поверталася з чергування, нас почали рясно обстрілювати мінами. Здавалося, що нас бачать, бо міни лягали просто поруч. В якийсь момент подумав: це напевно вже кінець.

Але та ситуація склалася через відсутність досвіду. Вони дійсно знали, коли відбувається зміна, і чітко знали наш маршрут, який колись зафіксували з безпілотника. Однак нас не бачили. Лише з часом ми зрозуміли: якби ми пішли на пів години пізніше або раніше, то в таку засідку не потрапили б. Потім ми вже звикли до таких випробувань. Але це був перший шок і перше прощання з життям.

А на Харківщині ми штурмували російський укріпрайон малими силами. Мали зайти туди й закріпитися до підходу основних сил. Операція була настільки зухвалою та ризикованою, що ми фактично опинилися в оточенні. Шансів на те, що повернемось, теж було не дуже багато. Але, на щастя, ворог не знав, скільки нас і як ми озброєні. Ми виконали завдання, хоча тоді багато хто з нас, мабуть, встиг попрощатися з життям. Однак доля подарувала потім ще багато цікавого. І не лише цікавого, на жаль.

— Нам хочеться думати, що проти нас воюють алкаши, зеки, чмобіки. Але ворога не можна недооцінювати. Там є професіонали, які здатні воювати. Думаю, ви на собі це відчуваєте.

— Так, звісно. З деякими підрозділами російської армії нам воювати дуже важко. Ми втрачали території. Деякі — двічі. Відвойовували їх і втрачали знову.

З іншого боку, у росіян набагато більше озброєння, техніки, боєприпасів. Вони радянські, але їх чимало. І це дає противнику можливість тримати вал вогню, який просто руйнує наші укріпрайони й не дає нам утримуватися на тих ділянках, які вони дуже хочуть захопити. Йдеться, зокрема, про Сєвєродонецьк, Рубіжне, Бахмут, який тепер якраз на вістрі російської атаки.

Тобто технічні ресурси у рашистів є. Проте найбільшу небезпеку для нас становить величезний людський ресурс. Хай це в більшості своїй недосвідчені та ненавчені військовій справі люди, але вони, на превеликий жаль, покірно беруть до рук руки зброю і їдуть в нашу країну, щоб вбивати нас, виконуючи наказ свого фюрера.

Поки що цей ресурс не вичерпується. От просто зараз, коли ми з вами спілкуємось, вони хвиля за хвилею кидають сотні людей на наші укріпрайони в Сіверську, Соледарі, Бахмуті, Майорську, Авдіївці, Вугледарі. І цей потік не закінчується. Звісно, що ці люди гинуть, але на зміну їм приходять нові, нові й нові. І ми змушені працювати, як така величезна м’ясорубка, перемелюючи тисячі одиниць противника.

Ми стараємось. Але зуб’я нашої м’ясорубки теж потроху стираються. Тому особисто мене насторожують настрої, які ширяться у суспільстві, про те, що ми вже нібито перемогли. Думаю, що може трапитися ще багато поганого й сумного. І ті, хто поки не брав участь у цій війні, мають готуватися до неї. Вона вимагає від нас дуже великого напруження. Ми всі маємо працювати для досягнення головної цілі — саме воєнної перемоги. А тим багатьом, хто ще не воював, треба розуміти, що людський ресурс вичерпується і потребує заміни.

Читайте також: «Росія не настільки сильна, якою хоче здаватися, але й не настільки слабка, як ми б цього хотіли», — військовий експерт Сергій Грабський

— До смертей поруч, крові, бруду, жахів можна звикнути?

— Ми з побратимами якраз днями про це говорили. У нашому суспільстві зазвичай намагаються відвернутися від смерті. Це щось таке, що постійно виноситься за дужки. Ми намагаємось, щоб якомога менше й ми, й наше оточення бачили мертвих. А якщо бачили, то прикрашеними, а не такими, якими вони є після того, як все сталося.

А тепер ти кожного дня бачиш смерть у всьому її різноманітті. І до цього звикаєш. Це повністю міняє сприйняття смерті, її місця в нашому житті. Звісно, що вже не шокує і не лякає вид мертвих тіл — сильно понівечених, пошматованих, дефрагментованих, спалених. Нічого хорошого при чому не відчуваєш, але й не гидуєш, як це могло бути з початку або до війни. Тобто навколо таке величезне, безперервне свято смерті.

До речі, трупи противника часто подовгу ніхто не прибирає. Не до того, як би мовити.

— Такими, як раніше, ми вже не будемо. Яка переоцінка цінностей сталася у вас? Що виявилося зайвим, а що найголовнішим?

— Навіть не знаю. Думаю, що ще знаходжуся в процесі. Я розумію, що система координат змінилася і продовжує змінюватися. Але основні залишаються такими, як і були. Ми боремося за можливість жити у вільній демократичній країні. Ми хотіли і будували її, докладали до цього зусиль. І воюємо за те, щоб цей процес продовжувати.

Але решта… Я, наприклад, не можу зрозуміти, чим конкретно буду займатися після війни, якщо це «після» буде. Раніше знав, чим варто і треба займатися, а тепер — ні. Напевно, з’явиться це бачення, але поки що його немає. Це теж є симптом, що система координат дійсно трохи зрушила з місця.

Думаю, спочатку треба перемогти ворога, а що буде далі, подивимось. Роботи з відновлення і продовження демократичних трансформацій в нашій країні буде багато. Нам треба зробити щось, щоб війна не повторилася в наступні десятиліття. Сподіваюся, що росія в цьому форматі припиніть своє існування. Якщо звернутися до метафори Павла Казаріна про Давида й Голіафа, перемогою для Давида, тобто для нас, було б знищення Голіафа. Бо він нам жити не дасть.

— Про що ми з вами будемо говорити через рік — про події на фронті чи про відновлення країни?

— Все залежить від того, як пройде цей рік. На жаль, до того часу все може не закінчитися і ми будемо продовжувати шукати ресурси, щоб опиратися цій агресії. Вона може прийняти ще брутальніші форми. А можливо, раніше, ніж ми сподіваємось, ця імперія дасть тріщину. Тобто сценарії можуть бути різними, й зараз передбачити, про що ми будемо говорити, не беруся. Але поки ми не досягнемо перемоги в цій війні, всі наші зусилля точно мають бути спрямовані саме на цю мету. Бо це дійсно війна на виживання.

Читайте також: «Я не очікувала, що в нас стільки людей люблять Україну», — мешканка Херсона

1951

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів