ПОИСК
Інтерв'ю

«Це реально третя світова війна, яка набирає обертів», — Тамара Горіха Зерня

12:20 17 лютого 2023
ЗСУ

Війна — це не тільки втрати, руйнування, біль, жах, лють, а ще й втома та виснаженість. Іноді здається, що спокійного мирного життя у нас взагалі ніколи не було, що ми вже десятки років живемо в стані тривоги, страху, розгубленості, з важкими думами про те, що буде далі, і неможливістю щось планувати.

Про суцільну втому українського суспільства, про проблеми біженців та рідних військових «ФАКТИ» поговорили з українською письменницею, авторкою роману «Доця», відзначеного BBC у 2019-му як книга року, лауреаткою Національної премії імені Шевченка Тамарою Горіха Зерня (Тамара Дуда).

— Тамаро, війна виснажує всіх — військових, цивільних, волонтерів і навіть біженців, які начебто перебувають у безпеці за кордоном. Ми втомилися від негативних новин, сирен повітряної тривоги, труднощів, розчарувань, завищених очікувань, відчуваємо напруження навіть коли немає ракетних атак. Мені соромно зізнатися про втому від безсоння, коли хлопці мерзнуть в окопах. Але це жахлива річ насправді. У багатьох повне емоційне вигорання. Що з цим робити? Як нам відновитися? Бо ж буде ще гірше, тому що ми не знаємо, що попереду й скільки цей жах буде тривати.

— Кілька місяців тому я для себе зрозуміла, що це не локальна, не тимчасова війна і навіть не міжнаціональний конфлікт. Це реально третя світова війна, яка набирає обертів.

Добре пам’ятаю розповіді бабусі й дідуся про те, що їм довелося пережити під час Другої світової. Боюсь, що за масштабом і охопленням нас чекає приблизно такого самого рівня катастрофа, яка зачепіть абсолютно всіх. Людей, яким вдалося якимось чином пропетляти, досі вдавати, що війни немає і що це їх не стосується, лишається все менше і менше, а все більше тих, хто усвідомлює реальність: ми зараз переживаємо надзвичайно трагічні часи, до яких нас не готували й до яких неможливо підготуватися. Скоріш за все, це зачепить наше покоління повністю. Можливо, покоління наших дітей. Це погана сторона.

Хороша сторона в тому, що у нас немає іншого виходу. Тобто ми все одно через це пройдемо. Хоч плачучи, хоч лежачи, хоч в якийсь активній діяльності, але ми в цьому живемо, будемо це переживати й відчувати на собі наслідки того, що відбувається.

Але на відміну від наших предків, які пережили Першу та Другу світові війни, Голодомор, репресії, радянську окупацію, чиє життя складалося з такої низки трагедій, яким не було кінця і краю, і які не дочекалися спокійного стабільного життя в мирній вільній Україні, у нас є така надія. Попри те, що бачимо зараз довкола, ми живемо з надією на те, що нам вдасться перемогти і завдати незворотної шкоди російській імперії, звалити, знищити цього монстра, змусити трансформуватися або розпастися чи переродитися в більш-менш безпечне для світу утворення, яке не зазіхатиме на Україну і на сусідні території. У нас є надія, що нашим дітям буде набагато легше в цьому відношенні, ніж нам.

РЕКЛАМА

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

— Надія чи впевненість?

РЕКЛАМА

— Я ж не Арестович. Але об’єктивно бачу передумови і реальний хороший шанс для того, щоб ця війна закінчилася нашою перемогою. Нам просто доведеться протриматися на 15 хвилин більше, ніж їм.

Та сторона теж втомлена. Вони теж дезорієнтовані, виснажені, перелякані. Але вони ведуть загарбницьку війну і все менше бачать в цьому смисл. Їм все важче пояснити самім собі, чому вони втравили свою країну в цей злочин, все важче шукати сили й натхнення для продовження цієї авантюри. А наша сила полягає в тому, що ми захищаємо свою землю та свою країну. Нам треба просто перестояти їх.

РЕКЛАМА
«Я не впевнена, що далі буде легше. Але впевнена, що все одно у нас немає іншого виходу. Просто немає варіанту якось інакше припинити цю війну. Немає варіанту забути людей, які лишилися в окупації. Немає варіанту допустити окупацію своєї землі. Що завгодно, тільки не це», - вважає відома письменниця

— У моєму оточенні жодна людина не дозволяє собі трохи перепочити — піти в театр, в кіно, кудись поїхати хоч на три дні. У вільний від роботи час всі не «відлипають» від ноутбуків. Життя на паузі, як кажуть психологи. У вас так само?

— Ні. Намагаюся не ставити життя на паузу і ворушити себе, як тільки бачу, що зовсім завмираю в якоїсь апатії. Не впевнена, що моя ситуація типова. З одного боку, як у багатьох, мій чоловік воює, а я лишилася сама з дітьми. Але! У мене є робота, є волонтерство. В принципі, навички реагування на те, що відбувається, були відточені ще з 2014 року. Тобто не скажу, що зараз стається щось таке, чого не бачила і не переживала вісім років тому.

Я намагаюся служити своїм дітям і робити все можливе для того, щоб у них було дитинство. Вважаю, що, якщо росіяни вкрадуть в них відчуття дитячого щастя, вони цим завдадуть дуже серйозного удару як мінімум по нашій сім’ї. Тому, наприклад, звозила дітей на море цього літа, щоб у них лишалися спогади та якісь сліди мирного життя. Коли малюкові шість років, для нього рік це величезна частина життя.

Дуже стараюся організувати дітям навчання. Середня донька ходить в школу, а з сином-першокласником ми вчимося онлайн. Думаю, батьки, які це проходили, зараз мене віртуально обіймають. Це жахливий досвід. Ще знаходимо з меншим якісь гуртки. Тобто намагаюся підтримувати для них нормальний режим. Не можу сказати, що мені це дуже добре вдається. Але діти все розуміють.

Нашого тата довго не було вдома. Вирвався тільки на початку листопада на кілька днів. Дуже добре пам’ятаю, як ми його проводжали (цього разу вже в Бахмут), як малий допомагав татові складати речі, прив’язувати на військову машину всякі ящики й кріпити стропами, як страшенно пишався собою. А коли чоловік поїхав, син повернувся до мене й абсолютно дорослим голосом сказав: «Ну що? От і немає тата». — «Синочка, як це немає? Тато є. Він просто поїхав на фронт. Ви будете телефоном з ним говорити». — «А як він по телефону мене покатає на спинці?» Розумієте?

Я розумію, що є речі, на які можу вплинути, і на які не можу. Не можу, наприклад, стати дахом над своїми дітьми й захистити їх від ракет, які летять по всій Україні. Але можу взяти їх до себе в ліжко, і ми спимо всі разом. Оце те маленьке, що можу зробити.

Тому ми подорожуємо по можливості, іноді ходимо в кафе, в кіно, купуємо іграшки або ще якісь радощі для дітей практикуємо.

«Мій чоловік сказав: «Я там буду до Перемоги, до самого кінця», - розповіла Тамара Горіха Зерня

Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом

— Тобто треба щось собі дозволяти, щоб були сили на подальше.

— Треба обов’язково давати собі якесь послаблення, витрачати на себе гроші. Знаю, що багато жінок заборонили собі навіть шампунь купувати трішки дорожче за три копійки, не витратили жодної гривні на себе, на свою зовнішність і на те, що раніше радувало, повністю відмовилися від нового одягу — від усього.

У такому режимі можна існувати кілька місяців. Але нам треба розуміти, що ми заходимо в кількарічний марафон. Тому треба собі дарувати подарунки і себе підтримувати. Бо нас не вистачить. Ми й так вже по денцю шкребемо, вишукуємо якісь залишки адекватності та стійкості. Треба ці послаблення сприймати як профілактику депресії та серйозних проблем зі здоров’ям і лишати собі шпаринку для того, щоб спускати пар і хоч трошки себе радувати. Така моя думка.

Я спостерігаю за людьми з волонтерського руху. Знову бачу цей конвеєр: вони, як і у 2014 році, віддаються повністю, не лишаючи собі ні вихідного, ні вільного вечора, ні ночі. І починають згорати — падають на робочому місці, втрачають свідомість, у них стаються серцеві напади…

Але я зараз про необхідність відпочинку говорю більше як теоретик. Тому що сьогодні працювала всю ніч. А коли в першій половині дня доробляла роботу, у мене пішла носом кров. Сиджу, а вона просто ллється. Але це нагадування, що треба зупинятися і трошки себе берегти, особливо жінкам. Тому що на нас діти.

— Через війну сталася наймасштабніша міграційна криза з часів Другої світової. За даними офісу омбудсмена України, з країни з 24 лютого виїхало майже 15 мільйонів осіб, це переважно жінки та діти. Фахівці стверджують, що більша частина так і залишиться за кордоном. Це дуже загрозлива ситуація для держави.

— Так. Ми отримали потужну діаспору, якої давно не було. Мені здається, що масштаб зараз більший, ніж після подій сторічної давнини та Другої світової війни. Ми маємо насправді жахливі демографічні показники. В Польщі мені прямо говорили: «Ми розуміємо, що жінки та діти це кров країни. Забрати їх це все одно, що з організму викачати кров». Нашу кров впорснули в держави, які це оцінили і зрозуміли довгострокові наслідки такого припливу нової крові.

Вони готові приймати українських студентів і створювати їм найбільш сприятливі умови. Наприклад, Канада переселила до себе «могилянців» цілими гуртожитками й факультетами. Вони розуміють, який це потенціал, яка креативність та концентрація талантів. Абсолютно так само Німеччина, Британія, інші країни Європи створюють умови для максимальної інтеграції українців у себе.

Читайте також: «На місці російських воєначальників я б в жодному разі ніякого результату їхньому керівництву не гарантував», — Михайло Забродський

Очевидно, нам доведеться переймати досвід Ізраїлю й приймати програми реінтеграції українців після війни — умовляти, обіцяти, відкривати перспективи, створювати безпечні робочі місця, знімати обмеження для ведення бізнесу, боротися з бюрократією, підкреслювати наші сильні сторони, яких теж дуже багато.

За великим рахунком люди, які пожили за кордоном, переконалися, що в Україні життя цілком комфортне. Наприклад, виявилося, що у нас людяна медицина, наближена до пацієнтів та їхніх потреб.

Так у Польщі, коли нашим родичам приписали консультацію кардіолога, з’ясувалося, що треба чекати близько дев’яти місяців, щоб потрапити до безкоштовного лікаря, а до платного — десь два місяці. А у нас людина може вранці прокинутися з думкою «чи не піти мені обстежитися по всьому списку?» і до вечора зробити собі панель консультацій вузьких спеціалістів. Ми це не цінували й не зовсім розуміли, що за кордоном все інакше.

От ми з мамою опинилися в Ризі на Новий рік. Якось вона прийшла і каже: «Тамара, я свій бісопролол випадково забула вдома. А він мені потрібен. Мені спокійніше, коли він під рукою». Це ліки копійчані й дуже поширені. Ми кинулися шукати цей бісопролол. Але виявилося, що він продається тільки за рецептом, а рецепт — тільки після консультації профільного спеціаліста. Операція з діставання цього препарату вилилася у цілу інтригу.

Ми оцінили переваги наших перевізників, «Нової пошти» та «Укрпошти», наші продукти, асортимент і ціни у наших магазинах. У нас те, до чого ми звикли. Воно нам рідне, воно своє, звичне за рівнем комфорту.

У нас можна за притомні гроші купити будинок в селі й 20−30 соток городу з поливом. А в багатьох країнах Європи це неможливо.

Роман Тамари Горіха Зерня «Доця» відзначений BBC у 2019-му як книга року

Читайте також: «Росіяни ще навіть не показали всього, на що реально здатні», — Роман Костенко

— Але я знову про повернення людей. Чи взагалі держава здатна створити такі умови, щоб вони потім повернулися?

— Ще до вторгнення у мене був дуже цікавий круглий стіл з американками українського походження, які живуть в Америці з самого дитинства або переїхали туди старшокласницями чи студентками. Ці жінки створили читацький клуб, щоб підтримувати володіння мовою. Вони почитали «Доцю» і запросили мене поспілкувалися.

В кінці свого виступу я їм сказала: «Дівчата, ви просто повинні знати, що Україна це те місце, з якого вас ніхто ніколи не вижене, яке належить вам по праву вашої крові. Ви стаєте на цю землю і розумієте, що ви тут не в гостях, що це та твердиня, від якої можна відштовхнутися і знову летіти десь у світ, подорожувати, працювати з думкою, що ти завжди можеш повернутися до дому. Доки існує Україна, у вас є місце, де ви не емігранти, де ви можете жити, творити, будувати, народжувати». Коли я це сказала, у цих дівчат сльози полилися градом — одна за одною почали плакати. Їм треба було почути слова, яких бракувало.

Так само, здається, і зараз. Еміграція дала українцям безпечний прихисток. Зрозуміло, що хтось стикається с труднощами, хтось з якимось криміналом, хтось не влаштувався. Але мільйони жінок і дітей мають дах над головою, мають що їсти й мають закриті базові потреби. Вони зараз рятуються, переховують і спасають дітей. Це дуже важливо. Звісно, ми будемо вдячні за те, що така можливість у людей була. Ця вдячність у мене особисто залишиться на багато-багато років до поляків, до інших людей з Європи. Але наші люди все одно живуть надією, що можна буде повернутися додому.

Читайте також: «Я плачу від любові до України. Від того, що ми з нею зробили», — російська журналістка Вікторія Івлєва

— Яким треба бути патріотом, щоб повернутися в зруйновану, виснажену, знекровлену країну? Багато людей будуть обирати між комфортом та безпекою і тим, що тут треба буде як мінімум багато працювати. Існують обгрунтовані побоювання, що Україну банально нікому буде підіймати.

— Такими й треба бути патріотами. Вони є й будуть. Багато хто повернеться на попелище, щоб знову будувати свої хати замість розбомблених і зруйнованих. Я не втрачаю надії й вірю, що західні партнери допоможуть нам з відбудовою і що хоча б частина коштів, які будуть виділятися, дійде до дійсно потребуючих людей, до місцевих громад, до маленьких сіл, містечок на півдні, сході, на моїй Сумщині. Що це буде реально величезне будівництво в масштабі цілої країни.

Не знаю, як можна в цій ситуації втриматися осторонь і не примчати сюди. Це буде новий історичний етап — відбудова нової України, про яку, якщо все буде добре, ми потім будемо розказувати своїм внукам і правнукам. І вони це слухатимуть як казку про перших піонерів в Америці або про людей, які розбудовували Ізраїль. Це буде дуже цікавий період. Сподіваюсь, що у мене вистачить здоров’я і сил взяти в цьому активну участь. Або як мінімум це все подивитися і запам’ятати.

Читайте також: «Війна для нас закінчиться, коли буде повністю перезавантажений російський режим», — Павло Клімкін

— Окрема категорія — це рідні людей, які зараз боронять країну. На жаль, не знаю, щоб хтось дбав про матусь, дружин, сестер, які чекають, не сплять, живуть від дзвінка до дзвінка, від SMS до SMS з фронту.

— Я недавно усвідомила, що ми, дружини й мами військових, бійці невидимого батальйону. Поясню чому.

Переважно семінари, матеріали, якісь дослідження про посттравматичні розлади стосуються військовослужбовців, які воюють. Я поспілкувалася з психологами, які займаються допомогою в Збройних Силах, і зробила для себе певне відкриття. Так як поділяють лікарів і парамедиків, священників і капеланів, очевидно потрібно розділяти психологів і людей, які виконують певну роботу у війську. Їхня діяльність насправді направлена на те, щоб забезпечити боєздатність особового складу в короткій перспективі. Щоб зараз солдати були максимально ефективні на своєму умовному робочому місці. Розуміючи, що потім все це обернеться серйозними психологічними проблемами, нервовими зривами та іншими різними проявами. Пізніше при поверненні їх до мирного життя, мовляв, якась реабілітація, а поки задача стоїть в тому, щоб зберегти їхню боєздатність. І в цій ситуації виявилося, що дружини заважають.

— Тобто?

— Заважають своєю емоційністю, своїми проблемами, якими відволікають хлопців. І підспудно виробляється певний негативний стереотип стосовно дружин військових, їх критикують, до них висувають завищені вимоги, яким неможливо повною мірою відповідати.

Подекуди ми перетворюємося на мішені для биття. Наприклад, часто про дружин пишуть як про істеричок, які підіймають галас там де треба і не треба, які замість того, щоб кріпитися, стояти поряд і подавати патрони, починають писати звернення і вимагати, щоб їхніх чоловіків вивели з гарячої зони. По суті, я не бачу, щоб держава виявляла належну повагу до цієї категорії населення. Навпаки, відчуваю певне роздратування, скепсис і бажання, щоб ми не заважали й не плуталися під ногами.

Ми й раді не плутатися. Чесно. Ми — мої знайомі, подруги — мовчки тягнемо цю лямку і робимо все для того, щоб не завдавати клопоту, не відволікати, не заважати нашим чоловікам і не обтяжувати їх якимись побутовими проблемами, дітьми, сім’єю. Але річ у тому, що умовний «побут» складає значну частину нашого життя. Зрозуміло, що ми всі тривоги тримаємо в собі, нікому не показуємо і не розповідаємо.

Однак є статистика. До масштабного вторгнення сотні тисяч сімей жили нарізно, де чоловік воював, а дружина тримала так би мовити тил. А зараз за певними оцінками склад наших Збройних Сил доходить до мільйона осіб. У них є діти, дружини, батьки. Уявіть, скільки це людей.

Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький

Наші чоловіки знялися і пішли в першу хвилю мобілізації в лютому. А війні не видно кінця-краю. І ніхто не заїкається не те що про відпустку, а навіть про якусь ротацію, про переведення, про заміну. Я розумію багатьох жінок, яким це здається неправильним і несправедливим. Наприклад, мені особисто боляче чути, коли інші чоловіки починають розповідати, що вони значно краще виконують свою місію в тилу, що комусь треба працювати, хліб сіяти. Ніби наші не можуть і не хочуть сіяти хліб і працювати. Я б запропонувала: «Давайте якось поміняємося чи що?» А сказати цього не можу. Це неправильно. Це неповага насамперед до вибору чоловіка, який сказав: «Я там буду до Перемоги, до самого кінця».

Мені шкода. Я бачу дівчат, яким дуже тяжко. Але вони не можуть ні поскаржитися, ні написати про це, ні сказати вголос, тому що кожна скарга сприймається як прояв слабкості. Ніби ти не дотягуєш до високих стандартів дружини військового. Твоєму чоловікові в сто разів гірше, йому там складніше. Чого ж ти ниєш та скаржишся? І тому дівчата мовчать. Багато замкнулися в собі, замкнулися в стінах своїх квартир та будинків, обмежилися вузеньким колом спілкування. Їхнє життя зводиться до якихось ритуальних дій — рідкісні походи в магазин за продуктами, і все. В такому режимі можна жити місяць, два, три. А хто нам дасть гарантію, що це буде тривати стільки?

Знаєте, зараз треба бути дуже обережним в будь-яких прогнозах. Людям обіцяють, що вони їстимуть мелітопольську черешню вже цього року, забуваючи, що до врожаю лишилися лічені місяці. А люди, якщо повірять, понадіються, матимуть якесь натхнення і розраховуватимуть свої сили на короткий марафон — до черешні, в надії, що далі буде легше.

Скажу так. Я не впевнена, що далі буде легше. Але впевнена, що все одно у нас немає іншого виходу. Просто немає варіанту якось інакше припинити цю війну. Немає варіанту забути людей, які лишилися в окупації. Немає варіанту допустити окупацію своєї землі. Що завгодно, тільки не це. Тому наші чоловіки будуть воювати. Прийдеться — будемо і ми. А куди подінешся? Все одно ми маємо додушити цю гадину.

— Про що ми з вами будемо говорити через рік — про війну чи вже про відновлення країни?

— Я оптиміст. Сподіваюся, що через рік у нас будуть страшенні політичні баталії у зв’язку з виборами. Ми будемо верещати і сходити з розуму, поділившись на кільканадцять політичних таборів. Одночасно правою і лівою рукою при цьому відбудовуючи країну, свої дачі, хати, приїжджаючи до рідних з великою толокою. Ми будемо разом допомагати один одному, допомагати тим, хто повернеться на звільнені території. Будемо оплакувати загиблих. Будемо вишукувати залишки колаборантів і думати про те, як відновлювати справедливість. «Нова пошта» поїде у звільнені міста та села. Турагенти почнуть думати про нові туристичні маршрути. Потихеньку все буде налагоджуватися і входити у свою колію. І ми знову повернемося до милих моєму серцю політичних суперечок і скандалів, про які згадую тепер з таким трепетом і сумом. Нам точно нудно не буде в цьому відношенні.

Розумієте, природа в українців така, що вони весь час всіх дивують. Наш народ має невичерпні джерела для несподіваних ходів і рішень. Але у нас крім політиків є армія, є реальна еліта нації, є інтелектуали, професіонали, патріоти, яким ця Україна дуже болить. Тому впевнена, що ми все одно будемо вибирати кращих і кращих щоразу. І будемо поступово все вичищати. У нас попереду так багато роботи. Я за голову беруся, як подумаю, скільки всього ще треба зробити.

При цьому країна дуже швидко змінюється. Наведу особистий приклад. В розпал кампанії зі звільнення Харківщини головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний знайшов час, щоб особисто розписати мою старшу доньку та її чоловіка — офіцера, який себе добре проявив в бойових діях. Йому його командування як вияв заохочення запропонувало: «Вас розпише Залужний». Уявляєте собі увагу до цього молодого лейтенанта?

— Це фантастика.

— Я була настільки зворушена. Думаю: оце паростки якогось дуже людяного ставлення до людей. Вони не скрізь. Вони важко пробиваються. Стара школа, старі традиції тягнуть назад. Нам дуже тяжко. Але все одно Україна змінюється і такі паростки проростають на всіх рівнях.

Читайте також: «Росіяни ненавидять вказаного їм ворога, але ще більше — один одного», — Роман Безсмертний

3535

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів