ПОИСК
Україна

«На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом

12:20 6 грудня 2022
Михайло Хабаров

Коли на захист країни встають мирні громадяни, у тому числі навіть літні чоловіки, вона приречена на Перемогу. Цю нехитру тезу Україна доводить світові майже кожного дня.

За біографією 80-річного полковника ЗСУ у відставці Михайла Олександровича Хабарова (Бика) можна писати книги та знімати фільми, настільки там багато драматичних подій та несподіваних поворотів, які, здається, трапляються лише в кіно завдяки фантазіям сценаристів. Хлопчиком був репресований, терпів образи, був вимушений жити під іншим прізвищем, наполегливо йшов до своєї мети й досяг свого — всяке було, але жодного разу він не зламався. Зараз боронить Україну як простий солдат.

— Михайле Олександровичу, як ви опинилися на фронті в такому поважному віці?

— Насправді війна — це фінал всього того, що трапилося у моєму житті.

Я народився 4 березня 1942 року у селі Смородськ на Рівненщині у родині заможних хліборобів. У 1947-му сім’ю виселили до Омська, оскільки мій батько, Олександр Тихонович Бик, був учасником УПА й находився на підпільному положенні, як сказано в довідці про мою реабілітацію.

Коли батьків забирали, мене з сестрою, вона старша на п’ять років, винесли через вікно й заховали у родичів. Ми жили у бабусі. Але на початку осені 1952 року до нас приїхали два чоловіки в синіх штанцях (скоріш за все, з НКВС) і сказали, що нам із сестрою треба збиратися. Повезли до райцентру. У Висоцьку нас тримали в якихось камерах, чомусь пропарювали одяг. Потім повезли до Рівного. Запам’ятав, як колону вели до потягу, як гавкали собаки. На мені було дуже довге пальто, бо сестра одягла пальто нашої мами, яке залишилося, а я — пальто сестри. Я зачіплявся і падав.

Читайте також: «Війна для нас закінчиться, коли буде повністю перезавантажений російський режим», — Павло Клімкін

Потім у Києві нас запхали у вагони для зеків. Їхали у цих клітках майже через всю країну. З нами знаходилось багато жінок. Було дуже спекотно, вони усі брудні, роздягнуті, пітніють, смердять. Це був жах. Бачив, як якась жінка лежала з розпухлою груддю. Щоб потрапити на лікування, де все ж таки було легше, жінки протикали грудь голкою з ниткою, а нитку перед тим пропускали через зуби, щоб заразити її бактеріями.

У Челябінську або Свердловську нас висадили. Там ми милися в холодній бані разом з жінками. Потім був Омськ, де нас спочатку посадили в місцеву тюрму. Коли мене завели до камери, я заплакав, тому що нас з сестрою вперше розділили. Було дуже страшно. Якийсь чоловік підхопив мене під руки, відніс до двоярусних нар і показав місце: «Будеш тут зі мною». Як потім з’ясувалося, це був злодій. Він дуже доглядав мене. Коли нас у лютий мороз виводили на прогулянку, він у когось брав шапку, валянки й одягав мене. Я гуляв у чоловічому одязі з ним за руку, а на вишці ходили озброєні часові.

Незабаром сталася просто неймовірна зустріч. Коли нас відправляли з тюрми на поселення у район 6-го цегельного заводу, де ми потім мешкали, в автобусі сиділо багато людей. Автобус поїхав. І раптом всі почули жіночий голос: «Дівчинко, оберніться». Хтось звертався до моєї сестри. Як тільки вона обернулася, пролунав вигук: «Донечка!» Це була наша мати. Вона впізнала сестру по хутровому коміру свого пальта.

З моїм навчанням у школі виникла серйозна проблема. Коли мене вивозили з України, я навчався в четвертому класі. А в Омську відправили в третій, бо я пропустив багато, нас же везли не тиждень і не два. Але через день перевели в другий клас, а через два дні — в перший. Через незнання російської мови. Я обурився. А мама заламувала руки: «Ой, синонько, слухай вчителя». Але я в цей перший клас не пішов. Мене залишили на осінь, щоб я займався російською мовою. З того часу з нею не було ніяких проблем.

По біографії 80-річного полковника ЗСУ у відставці Михайла Олександровича Хабарова (Бика) можна писати книги та знімати фільми

— Чому прізвище вашого батька Бик, а ви Хабаров?

— Це окрема історія. Я з дитинства мріяв стати льотчиком. Пам’ятаю, як на краю нашого села сів літак У-2. Ми всі бігали дивитися на це чудо та на льотчиків. Потім доволі часто чули гул літаків, які летіли з аеродрому у Бобруйську, й бачили їх високо в небі

Другий поштовх стався, коли у відпустку до нас приїхав чоловік моєї тітки, дядя Саша. Такий красивий — у льотному кашкеті, при погонах. Він служив механіком у льотній частині в Мукачеві. Ці картинки мені запали в душу. З часом зрозумів, ким хочу бути. Небо стало моєю мрією.

Читайте також: «Я не очікувала, що в нас стільки людей люблять Україну», — мешканка Херсона

— Але шлях до неї був дуже важким.

— Так. В Домі культури й творчості містечка нафтовиків Омська займався моделюванням літаків. Коли вперше поїхали на змагання з модельного спорту, нас «покатали» по колу на Ан-2.

Після семи класів пішов працювати на завод і продовжив навчатися у вечірній школі. Потім було відділення пілотів в аероклубі. Десь через пів року, коли справа вже дійшла до практики, треба було пройти медкомісію. Лікар мене не пропустив через зір: «Не годний». Я ту анкету порвав, на другий день пішов до іншого лікаря і все пройшов.

Напередодні самостійних польотів мене викликали до начальника штабу. Серце обірвалося. Зрозумів, що ось-ось все закінчиться. Так і сталося. Начальник штабу сказав: «Курсант Бик, здавайте свій одяг. З Новосибірського округу прийшло розпорядження вас відрахувати». А потім додав: «Синок, навіть не намагайся. Нічого в тебе не вийде». Але я все одно подав документи в Омське авіаційне училище на льотний факультет. В результаті не отримав звідти ані своїх документів, ані повідомлень.

Восени мене призвали у залізничні війська. Незабаром відправили на будівництво відомої дороги Івдель — Обь. Це 240 кілометрів по болотах. Потім по ній стали возити з Тюменської області ліс, нафту й все інше.

У 1962 році навчався у залізничному навчальному полку у Свердловську, але намагався паралельно вступати в льотне училище. Але в полку сказали: «Закінчиш навчання, потім поїдеш». Наступного року подав документи, але вони знову як у воду канули. Я був сержантом, заступником командира взводу. Служив старанно. У 1964 році перед демобілізацією командир роти капітан Кемах запропонував: «Якщо ти, Бик, такий дурний і хочеш стати військовим, роби, як я скажу». Ми разом з ним заповнили анкету. Там я не писав, що моя сім’я була виселена. Написав лише, що батько пропав безвісти, а я з 1953 року мешкаю в Омську. Щодо прізвища, треба було обійти наказ Міністерства оборони СРСР, який виключав для репресованих можливість навчатись у військових вишах. Тому й став Михайлом Хабаровим.

Мене одразу прийняли кандидатом в члени КПРС. До Харківського авіаційно-технічного училища вступив без проблем. У 1967 році закінчив його з відзнакою.

Служив у різних авіаційних частинах. Починав з авіаційного техніка. У 1981 році став заступником головного інженера Середньоазіатського округу. Остання посада перед здобуттям Україною незалежності — заступник головного інженера по авіаційній техніці й озброєнню Західної оперативно-стратегічної групи військ. Знаходячись у Німеччині, нарешті вийшов з партії. Прийшов до командира та поклав на стіл рапорт. Для нього це було як грім з ясного неба. Однак надвечір вони провели збори. Покаранням стало повернення мене до Союзу впродовж 24 годин. У відповідь висунув вимогу: «Поїду тільки в Україну» — й оголосив голодування. Голодував два дні. Врешті запропонували їхати до Львова командиром полку транспортної авіації. Це було пониження, бо я тоді вже був полковником. Але погодився. Наш полк одним з перших присягав на вірність українському народові.

Після цього працював у Міністерстві оборони. До справ ставився творчо, чітко виконував свої обов’язки. Пройшов шлях від старшого офіцера відділу експлуатації авіаційної техніки (це рядова офіцерська посада, на неї призначали майорів, щоб вони робили кар’єру) до начальника центрального управління авіаційної техніки й озброєння. Це посада генерал-лейтенанта.

Читайте також: «З путіним все може статися. А росіян треба просто ізолювати. На жаль, це втрачена гілка розвитку цивілізації», — Сергій Гайдай

Але тодішній міністр оборони Шмаров обурився: «Чого це ви представляєте Хабарова до звання? Цей негідник 30 років ховався, а ви приносите його документи на підпис. Ніяких генералів». Начальник Генштабу сказав мені: «Генерала ти не отримаєш. Це однозначно виключено». Я їм відповів: «Не хочу бути за вами в одній команді. Це ганьба для мене». Тоді генералами становилися навіть військові, які не мали академічної освіти. А у мене дві військові академії, ордени. Але я абсолютно не страждав, що не став генералом. Тодішня армія мало чим відрізнялася від радянської. Багато лизоблюдів, казнокрадство та все інше.

Я неодноразово давав інтерв’ю ЗМІ. Дивувався, що багатьом журналістам здавалося, що я повернувся в Україну та одразу став щасливий. Ні! Таких моральних знущань і принижень не відчував навіть в радянські часи. У радянській армії мене називали «бандерівцем» і «рухівцем». Я цього не соромлюся, бо, якщо ти не бандерівець за духом, то ти не українець. А у ЗСУ дорікали, що я отримав звання полковника в Радянському Союзі: «О, та ти кадебешник, ти служив партії». Ну як це так?

— Яким для вас був ранок 24 лютого?

— Тут теж є своя передісторія. Річ у тім, що я став учасником бойових дій ще під час Революції гідності. 19 січня 2014-го отримав два вогнепальних поранення, тому потрапив до списків постраждалих, яким згідно з законом надали статус учасників бойових дій. Я його отримав у 2018 році.

Але це мене не задовольняло. Як я міг казати, що я учасник бойових дій, якщо не був на фронті? Я ж офіцер. Хлопці гинуть, а чого я маю своє життя берегти? На штабну роботу ніколи б не пішов. Тому вирішив, що треба бути там, де можу принести користь. Оскільки ще здатний тримати зброю в руках, пішов рядовим. Але це теж було не так просто. Звертався і в «Правий сектор», і в «Свободу», і до друзів, і до знайомих. Усюди чув: «Вам скільки років?»

У 2018 році на дні народження Степана Хмари (його вітали у Будинку вчителя) підійшов до нього: «Хочу воювати». — «А в чому справа?» — «Вік». — «А здоров’я як?» — «Та нормально». — «Так ми на роки не дивимось. Йди в батальйон ОУН».

Після місяця навчань у Павлограді ще місяць доводив у Юр’ївці під Маріуполем, що можу бути корисним бійцем. Врешті решт на засіданні керівників штабу мені дозволили виїхати безпосередньо в зону АТО. У Водяному протягом трьох місяців брав участь в бойових діях. Виїхав звідти лише тому, що 26 серпня 2019 року всі добровольчі батальйони взагалі вивели з лінії фронту.

"Вирішив, що треба бути там, де можу принести користь. Оскільки ще здатний тримати зброю в руках, пішов рядовим", - розповів полковник ЗСУ у відставці Михайло Хабаров

Щодо початку вторгнення, 24-го вранці наша собака раптом почала гавкати. Потім ми почули два вибухи. Я одразу сказав дружині: «Катерино, почалася війна».

Потім зателефонував нашому заступнику комбата Ігорю Завістовському, позивний «Малиш». Ми до тих подій мали їхати на планові збори під Івано-Франківськ, де наша база. Він сказав: «Їдемо». Я купив квиток на вечірній потяг до Львова. 25 лютого відбулися збори й формування батальйону. І ми почали тренуватися. Але у Житомирі на базі 71-ї бригади, де проходили навчання по плану мобілізації, тих, кому за 60 років, відправили додому. Я та ще три чоловіки залишилися. Несли службу, як і всі.

Читайте також: «У мешканців окупованих територій, які зараз радіють приєднанню до росії, від посмішок до сліз буде дуже коротка дорога», — Роман Безсмертний

— Що з подій, через які ви пройшли, будете пам’ятати все життя?

— Відданість хлопців. Нас ніхто не примушував. Це масовий поклик душі на захист Батьківщини.

Спочатку ми воювали на Харківщині, під Ізюмом. Перепливали через Сіверський Донець на гумових човнах. Там проводили п’ять діб в окопах, потім назад. Постійно над головою рвалися міни та ракети. Люди могли кинути це все. Але не було жодного, хто б злякався.

Після деокупації Ізюму нас перевели в Соледар. Там в наступ ніхто не йшов. Ми в окопах сиділи, а ворог напроти. Голову не піднімеш, тому що навколо все гримить.

До речі, з нами воював росіянин Сергій Петровичев (псевдонім Василь Волгін), позивний «Рубін».

— А у вас який позивний?

— «Тихон». Взяв ім’я діда, якого дуже любив.

Цей Сергій приїхав в Україну з Ульяновська. До 2014 року мешкав у Києві. Пішов на війну на Донбасі добровольцем. У 2015 році йому відірвало ногу. Коли почалася вже велика війна, знову встав у стрій. Уявляєте?

Одного разу ми пішли в наступ. Вимушені були рухатися навприсядки, тому що був щільний вогонь. А він через протез не міг присісти. Загинув від ворожої кулі. Не встиг навіть наше громадянство отримати.

А 25-річний боєць з Луцька Володимир Нерода, позивний «Токар», загинув при рятуванні товариша. Він у 2017 році отримав тяжке поранення в стегно. Довго лікувався. Дали довічно другу групу. Теж прийшов до нас добровольцем. 12 жовтня, коли їхня група відправлялася на підміну, я йому допомагав одягнути спорядження. Наступного вечора повідомили: «Загинув «Токар». Він допомагав хлопцям винести пораненого бійця. Коли виносили, розірвалася міна…

На війні смерть постійно ходить поруч. Одного разу підірвалися п’ять хлопців, які їхали в машині. Трьох просто на шматки розірвало, а двом пощастило — сиділи на передньому сидінні, лише отримали поранення.

Читайте також: «Росія не настільки сильна, якою хоче здаватися, але й не настільки слабка, як ми б цього хотіли», — військовий експерт Сергій Грабський

— Був момент, коли вам стало по-справжньому страшно?

— Скажу чесно, не було. Тому що до всього звикаєш. Кулі свистять, все навколо вибухає, а ти розумієш, що по-іншому на війні не буває. Хоча спочатку сильні вибухи стали для мене несподіваними. 90−95% загиблих — від мінно-уламкових поранень.

Наш батальйон зараз вивели на переформування, чому? Тому, що за два місяці ми зазнали великих втрат. П’ять загиблих, 10−15 отримали поранення різного ступеня й 15 контужених. Усіх відправили лікуватися. Залишилося 20 боєздатних бійців з 60.

— Ви теж отримали поранення?

— Зараз ні. А у 2019 році був перелом правої лопатки.

— Війна це ж ще й важкий фізичний труд.

— Безумовно. Ми всі у поті. Постійно риємо індивідуальні окопи, де б не були. Прийшли кудись, одразу починаємо рити. Потім якось їх укриваємо, щоб водою не заливало, щоб був захист від осколків, які буквально сиплються зверху. Багато хлопців отримують поранення, знаходячись в окопах.

"Ми всі у поті. Постійно риємо індивідуальні окопи, де б не були. Прийшли кудись, одразу починаємо рити", - розповів Михайло Хабаров

— Ви займали в ЗСУ високі посади. Зараз ви рядовий. Що скажете про сучасних командирів?

— Керівники нашого батальйону не змінилися з 2015 року. Командир батальйону Олексій Колупов, позивний «Іван», заступники командира Іван Головатий, позивний «Отець», і Ігор Завістовський, позивний «Малиш», те ж саме — як були, так і залишилися.

Я міг з чимось не погодитися, але вони робили, як вважали за потрібне, як бачили ситуацію. За ці роки жодного випадку не було, щоб хтось не виконав їхніх вказівок. Все робилося беззаперечно. Ці хлопці дуже поважні й авторитетні люди. І це сприяло згуртуванню нашого колективу та виконанню поставлених завдань. А якщо підлеглі офіцера не поважають, це погано.

— Як ставитеся до думок, що ми вже виграли цю війну?

— Та з першого дня вважав так. А як ми можемо її програти? Тоді хто ми будемо? Як можна уявити, що по Хрещатику підуть парадом якісь буряти? Щоб ця нечисть взагалі ходила по Україні? Ми переконані, що їх поб’ємо. Безумовно, багато людей гине. Але жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю? Треба їхати додому». Наш дух і наші переконання не допускають програшу. Як би не було тяжко, наша Перемога попереду. Ми беремо участь в історичних подіях. З одного боку, це наша біда. З іншого, Україні й українцям випала можливість прославитися на всі віки.

Читайте також: «Хлопчик нам каже: „Батько повернеться з війни і купить мені велосипед“, а тіло батька лежить десь поруч у пакеті», — журналіст Євген Спірін

— Про що ми з вами будемо говорити через рік — про війну чи про відновлення країни?

— Безумовно, про відновлення країни. Я оптиміст. Треба йти тільки вперед.

— Маєте якусь уяву про терміни закінчення війни?

— Вона закінчиться тоді, коли ми переможемо імперію.

— А на наші кордони коли вийдемо?

— Гадати не буду. Солдат в окопах бачить війну вузько — з мушки автомата. А в штабах стільки всього при плануванні операцій треба покласти на карту, щоб побачити все. Виклади економічні, політичні, об’єктивні й необ’єктивні фактори. Іноді багато чого рішає випадковість. Через якийсь непередбачений фактор можна програти бій.

— Чи будете повертатися на фронт?

— Зараз шукаю можливість повернутися…

Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький

5311

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів