«Неподалік від нашого дому був приліт ракети»: Юрій Горбунов про найстрашніші дні війни та відносини з синами

«Коли розумієш, що зміг комусь допомогти, це надихає»

— Юрію, що ви відчуваєте після 13 місяців повномасштабної війни?

— Як і у багатьох — втома, відчуття того, що це може бути надовго, і бажання, аби війна швидше закінчилась. Найголовніше, щоб не втрачалися сили на те, що ми робимо від самого початку війни — волонтерська робота, наші концерти для ЗСУ. Ці концерти мають велике значення для військових.

Разом зі Спілкою підприємців кіно- та телеіндустрії у нас триває збір коштів на карети швидкої допомоги. Як це не дивно, втоми від такої роботи немає, хоча вона доволі складна. З часом стає важче збирати кошти, але коли ти розумієш, що зміг комусь допомогти, то це надихає. Ми з «Голосом країни» збирали кошти на засоби аеророзвідки, які вже використовують наші військові на фронті. Крім цього у фіналі проєкту зібрали на засоби розмінування для Херсонщини. А ще актуальними залишаються аукціони-концерти по збору коштів для ЗСУ. Ми разом з Олександром Пономарьовим і Дзідзьо в таких концертах-аукціонах по містах Європи зібрали вже більше мільйона євро. Зараз такі тури знову відновляться з другої половини весни та на початку літа.

— Які настрої українців за кордоном через рік великої війни?

— У людей, які приходять до нас на аукціони, є почуття того, що вони не все зробили для перемоги України. У мене є промова, якою я завжди починаю всі аукціони: «Не забувайте, що війна рано чи пізно закінчиться. Те, що вона закінчиться нашою перемогою, сумнівів немає ні в кого. Тоді кожен з вас поставить собі запитання: що я особисто зробив для перемоги? І це не буде відповідь комусь, як в інтерв’ю. Це буде відповідь своїй совісті». І ви знаєте, люди замислюються. Іноді приходять, не збираючись витрачати якісь великі кошти, а врешті витрачають, бо розуміють — що це реальна посильна допомога, яку ти можеш зробити.

Були складні часи з концертами, коли не було бензину. Пам’ятаю, як ми за особистий кошт заправляли автомобілі для того, щоб могли доїхати до військових, дати концерт і повернутися. І не стояла задача їхати чи не їхати або де дістати той бензин. Те, що ти повинен його дістати, — це однозначно! А як ти будеш домовлятися і заправляти ці машини, це вже нікого не хвилює.

«Європейці дивуються з українців. Кажуть, ми б так не змогли»

— Яким ви пам’ятаєте день 24 лютого 2022 року?

— Досі моторошно згадувати той день, мороз по шкірі. Коли дивишся ті кадри початку війни, таке відчуття, ніби це не з тобою відбувалося. Ніби це страшне кіно, в яке мене знову повертають. І, як це не дивно, ми вже до цього звикаємо. Війну ми з дружиною відчули буквально з перших хвилин. Неподалік від нашого будинку був приліт ракети в 4.20 ранку. Саме від цього ми й прокинулися. А коли вже взяв телефон, побачив і неприйняті дзвінки, і купу повідомлень: «Прокидайтесь, почалась війна». А ти не віриш, що це може бути. Думали, кілька днів — і скінчиться. Це ж абсолютне безглуздя! Але це безглуздя триває.

Щодня не втомлююсь дивуватись силі і незламній волі українців. Як без зброї в руках проявляли героїзм, як зупиняли танки голими руками! На такі подвиги дуже мало людей здатні у цілому світі.

— Ви з Катериною були з тих людей, які готувалися до війни, чи ні?

— На жаль, ні. Ми не мали тривожної валізи, у нас були порожні баки у машині й майже порожній холодильник. В перший день ми вже стояли в тих довжелезних чергах за бензином і продуктами. А через кілька днів полички в маркетах взагалі спустіли. Ми з дітьми поїхали на захід України, в Івано-Франківську область, на мою батьківщину. Пізніше після деокупації Київщини ми з дружиною періодично поверталися в Київ. Пам’ятаю слова Катіної мами, яка розповідала: «Заїжджаю в маркет, а там нічого немає. Тільки великі кільця сиру і чипси. І все. Говорила собі, добре, що діти тоді всього багато закупили». А потім дзвонить і каже: «Все, ми переможемо!» Я питаю: «Чому?» А вона: «Знову в магазинах продукти з’явились. І люди спокійно їх купують».

Тоді я відчув перші переломні моменти — звичайні українці попри небезпеку продовжують виконувати свою роботу, від якої залежить життя міста: працівники магазинів виходять на роботу, пекарі печуть хліб, водії розвозять продукти… А українці, приходячи в магазин, розуміють, що життя налагоджується. Це такий ланцюжок людей, який дає можливість відчувати, що перемога буде. Питання коли — але точно буде.

— Катерина на початку війни разом з командою створила спільний з «1+1» проєкт з пошуку зниклих «Знайти своїх». Чи були у вас з дружиною суперечки через це? Адже вона як мама двох маленьких дітей могла просто займатися синами!

— Ні, суперечок не було. Це наша країна, дім, тут народились наші діти, ми, тут могили моїх батьків. Як ми можемо цю землю просто так віддати? Ні, у нас з дружиною не було жодної хвилини сумніву. Буваючи за кордоном у цих благодійних турах, бачимо, як європейці дивуються. Кажуть, ми б так не змогли. Деякі навіть казали, для чого ви створюєте такий спротив? Мовляв, треба здатися, бо це збереже більше життів.

— Розкажіть про найстрашніший період за цей рік.

— Думаю, що це початок. Коли ти ще не знаєш, що це таке, як це могло статися. Потім ти, звичайно, до цього жаху війни вже звикаєш, психіка пристосовується. Хоча знову стало страшно у жовтні — коли почались масовані ракетні обстріли й блекаути. Коли їдеш по Києву і нічого не світиться, усі будинки темні, а люди ходять з ліхтариками. Ще пам’ятаю нашу з Катею і дітьми дорогу на Івано-Франківщину у кінці лютого. Їхали майже добу. Одному сину 5 років, а другому — пів року. Ці величезні тягнучки. Ніхто з дітей не пискнув всю дорогу, попри те, що Іван у нас дуже непосидючий, а Данило маленький. Це викликало різні незручності — погодувати дітей, поміняти памперс. Але те відчуття гнітючої атмосфери напевно так само впливало й на дітей — вони розуміли, що не час зараз вередувати.

«Коли син запитує: „Тато, а чому росія на нас напала?“ — я не знаю, що казати дитині»

— Що вам допомагає з Катею триматись?

— Найкраще від депресії рятує робота. Найгірше — коли в тебе є вільний час. У нас з Катею великий обсяг роботи. У мене і робота на каналі в «Сніданку» і в «Голосі країни», де розпочались кастинги. Також є волонтерська робота, благодійні концерти, зйомки кіно. Коли ти постійно щось робиш, у тебе немає часу впадати в депресію.

Наша компанія перша і єдина, хто під час повномасштабного вторгнення почала знімати 24-серійний серіал — це «Скажені сусіди-2». Пам’ятаю, коли під час зйомок у Києві перший раз летіли ракети (а одна неподалік впала), було так страшно, що у нас на знімальному майданчику актриси втрачали свідомість. Другий раз це вже не так страшно було, а третій вже казали: «Давайте не зупинятись, щоб не вибиватись із графіку, бо треба встигнути до комендантської години». І ти як продюсер береш на себе відповідальність і говориш: «Ні, давайте ми все-таки перечекаємо в укритті, а далі подивимось».

Ти розумієш — це теж твій вклад аби запустити кіноіндустрію, щоб працювали оператори, режисери, актори, гримери.

— Чи збираєтесь знімати фільм про війну?

— Наша продюсерська компанія спеціалізується на комедії, та й взагалі, мені здається, серйозні фільми про війну зараз буде складно знімати. Але це обов’язково треба робити. Хоча ті документальні кадри, які ми зараз бачимо, їх буде дуже складно передати в художньому плані. Бо реальність набагато страшніша, ніж художній вигад. Але, я думаю, це будуть фільми, пов’язані із конкретною долею людей. У нас зараз плани на повний метр — це «Похорон путіна», принаймні поки така робоча назва. Це буде караоке-комедія, побудована на піснях, народжених війною. Такий фільм — візуалізація всенародної мрії.

— Від чого велика війна спонукала відмовитися назавжди?

— Від російської мови, російського кіно. Для мене є дуже важливою моя поява в «Сніданку», моє повернення до улюбленої програми. «Сніданок» дуже змінився під час війни. Це не тільки розважальне, але й просвітницьке шоу. Наша місія — відмовлятися від усього російського, бо у нас є все своє.

— Як зараз почуваються ваші сини?

— В Івана випав перший молочний зуб і зубна фея принесла йому гроші за це. Я питаю: «Куди ти витратиш ці гроші?», а він: «Я буду складати на автомат», «Для чого тобі автомат?» «Щоб полетіти в Москву і вбити путіна». І це говорять шестирічні діти. Я відповідаю: «Добре, Іван, якщо це так, я додам ще грошей». А іноді син запитує: «Тато, скажи, а чому росія на нас напала?» І я не знаю, що казати дитині. Тому що росіянам не подобалось, як ми живемо, як ми святкуємо наші Дні незалежності, як ми розмовляємо своєю мовою й одягаємо вишиванки?

— Про що мрієте після війни?

— Мрія у всіх українців зараз одна. Ми с Катею говоримо про усиновлення дітей, про те, як зберемося всі разом за одним столом з рідними й друзями, вдягнемо вишиванки та відсвяткуємо День перемоги. Я не знаю, чи це буде конкретний день, чи якийсь період, розтягнутий в часі. Але перший тост буде за ЗСУ!

Раніше в ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Катя Осадча поділилась спогадами про початок війни, розказала, чому не поїхала з синами з України і як справляється зі стресом.

Читайте також: «Мій будинок згорів на моїх очах»: військкор Анастасія Волкова про роботу на Луганщині

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News