«Син закричав: „Мама! На нас їдуть танки!“»: зірка серіалу «Слід» про випробування під час великої війни
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Вознесенська розповіла про кризу у стосунках з чоловіком, складних пологах та найпотаємнішу мрію.
«Я відчула себе покинутою»
— Олена, як змінилося ваше життя після 24 лютого?
— Воно змінилося кардинально. Відбулася переоцінка цінностей. Багато близьких родичів і друзів виїхали за кордон. З одного боку, я відчула себе покинутою, бо мої батьки також поїхали з країни. Але це був їхній вибір, і я його поважаю. А з іншого боку, я побачила справжню щирість і великодушність від інших. Фактично чужі люди відкрили двері свого будинку в селі для нашої родини, навіть ліжко своє віддали, щоб мені з дитинкою було комфортно, а самі поїхали назад до Києва. Це багато що значить…
— Що з вашого життя вже назавжди пішло?
— Люди. Ті, які були поряд заради якоїсь вигоди. Війна показала хто є хто. Ті, для кого я насправді не мала жодного значення, просто зникли з мого життя безслідно.
— Чи відчували ви, що велика війна таки станеться?
— Зовсім ні. Може, тому, що в той час моє серце бажало відчувати тільки дитину, яку я під ним носила. Хоча мій тато ще в грудні пропонував усією родиною поїхати з країни на кілька місяців. Але я не хотіла народжувати за кордоном і в жодному разі не змінила б рішення, навіть якби і знала про війну.
.jpg "\"Я хочу, щоб мої діти зростали саме в Україні\". - пояснює Олена своє небажання виїхати на час війни за кордон")
«Я ледь рухалася по квартирі через анемію»
— Якою була ваша ніч повномасштабного вторгнення?
— В ніч, коли це почалося, я міцно спала. О 8-й ранку чоловік мене розбудив зі словами: «Лєночка, прокидайся, почалося!» Я не зрозуміла, що почалося, але інтуїтивно поглянула у вікно. І побачила величезний затор на Південному мосту. Машини просто стояли і не рухалися. Перше питання було: «Що робити»? Одразу подумала, що треба збирати речі та їхати в село. Аж раптом з жахом згадала, що наша машина на ремонті. Чоловік швидко зібрався і поїхав за нею на метро через усе місто. А потім в супермаркет й аптеку. Черги були кілометрові. Повернувся додому він вже десь о 17:00.
Я весь цей час збирала валізи, було важко, я ледь рухалась по квартирі через анемію і кожні 10 хвилин лягала в ліжко (Олена була на останніх місяцях вагітності. — Авт.). І, звісно, я не встигла зібратися, тому почала панікувати і казати, що нікуди не поїду. Аж тут почули новину, що в сторону Києва запустили чергову балістичну ракету. І тоді чоловік спокійно, але рішуче сказав мені: «Обирай, або ніч у підвалі, або ніч у селі». І ми поїхали, як тоді я думала, на три дні. А в результаті прожили там аж до кінця літа.
Читайте також: «Я стояла на сцені, а моя дочка під обстрілами їхала евакопоїздом»: оперна прима Людмила Монастирська про пережите за час великої війни
— Яким був ваш найбільший страх?
— Коли ми поїхали в село, то залишили вдома морську свинку. Це улюбленець мого синочка. Я боялася, щоб вона не померла. Тому ми з чоловіком пізніше влаштували серйозну операцію з її порятунку. А ще я дуже боялася за своїх батьків. Вони не поїхали з нами до села, залишилися вдома. Але зранку в сусідній з ними будинок був приліт. Досі пам'ятаю те відчуття страху за рідних.
— Як син сприйняв початок війни? Як ви йому пояснювали?
— Танаім дуже злякався, хоча й намагався це не показувати. Коли ми їхали в село, то розминулися з колоною танків. Моя дитина в той момент закричала: «Мамо! На нас їдуть танки! Це війна, мамо!» Тієї миті я теж остаточно усвідомила увесь жах того, що відбувається. Сина ми заспокоїли, пояснили, що це наші мужні військові поїхали боронити країну. Казали, що все буде добре і ми будемо у безпеці. І дійсно, там в селі нам було спокійніше — ми не чули вибухів та сирен. Лише час від часу над головою пролітали винищувачі.
— Про що ви тоді думали?
— Про майбутні пологи. Я планувала народжувати у Київському пологовому будинку по програмі «Пологи у воду». Саме так я народила свого старшого сина. Але доля розпорядилася інакше. Перейми почались, коли ми жили в селі, тому я поїхала до районної лікарні. Пологи були стрімкими, ми ледь встигли. О 7 ранку приїхали, а о 7:40 я вже народила. Дуже швидко. Але ці 40 хвилин відчувались як вічність.
Чоловіка не хотіли пускати на пологи, мені не дозволяли прийняти позу, у якій я хотіла народжувати, я молила, щоб мені дали попити, але мене ніхто не чув. Лікарка лише кричала, що я народжу мертву дитину. Стояв такий галас і крик, що я ледь не збожеволіла. Але я взяла себе в руки, повернулася до чоловіка і сказала: «Роби те, що я скажу, і не звертай уваги ні на кого». Ми спустились на підлогу, лягли на мати і за кілька хвилин вже тримали Аріадну на руках. Але чого нам це коштувало!
Читайте також: «У мою дитячу кімнату прилетів уламок касетного боєприпасу»: популярна акторка про життя під час великої війни
— Що було найскладнішим під час та у перші місяці після пологів?
— Я не дуже про це розповідала, але другу вагітність я важко перенесла і морально, і фізично. З чоловіком ми переживали сімейну кризу, стосунки були напруженими, і це сильно впливало на перебіг вагітності. У мене була анемія, я весь час відчувала втому, задуху, прискорене серцебиття. Перший триместр мене супроводжував нереальний токсикоз. Навіть поклали у лікарню на збереження, під крапельниці, бо я не могла пити звичайну воду. Було зневоднення, я нічого не могла їсти. А далі — ще гірше. Через постійні переживання ми ледь не втратили нашу донечку. На 30 тижні мені поставили діагноз загроза передчасних пологів. А це означало — знову лікарня. Бо не можна ходити, не можна хвилюватися, треба постійно лежати.
— Чому ви все ж таки вирішили не їхати з країни?
— Бо це моя рідна країна, бо це земля, де я народилася, де народилися мої діти. І я хочу, щоб вони зростали саме тут. І хтось же має залишитися в тилу, коли чоловіки йдуть на війну. Ми донатили, скільки могли, волонтерили, оберігали наших дітей. Крім того, батько і бабуся мого чоловіка — інваліди І групи, а тому їм теж могла знадобитись допомога. Родина має бути разом.
.jpg "За словами Олени Вознесенської, навчання на факультеті внутрішніх справ стало у пригоді при виконанні ролей оперативників чи лікарів")
«Мрію повезти дітей на наше українське море»
— Війна перервала знімальний процес серіалу «Слід». Якими були ваші почуття, коли повернулись до роботи?
— Була безмежна радість, зйомки стали ковтком свіжого повітря. Хоча працювати було непросто. Я годувала дитину і треба було встигнути зробити це в обід. Тому весь час була на нервах. Аріадні вже рік і дев'ять місяців, але я і досі продовжую її годувати. Хоча зараз це вже більше про психологічний контакт, ніж про харчування.
— Що змінилося за часи великої війни на майданчику?
— Я обожнюю нашу команду — вони найкращі. Для мене вони залишилися тими самими «безбашенними» кіношниками (сміється). Але, звісно, змінився кожен із нас. Ми почали цінувати речі, на які раніше навіть не звертали уваги. Справна кавоварка і наявність кави зранку перед зйомкою — це вже була запорука вдалої зміни. Як мало потрібно людині для щастя, чи не так?
.jpg "\"Я обожнюю нашу команду — вони найкращі\", - каже Олена про колег на знімальному майданчику")
— Все вірно. Відомо, що ви навчались на факультеті внутрішніх справ. Чи стали вам у пригоді ті знання?
— О, так (посміхається). Я довго думала, навіщо все це було. Допоки не потрапила в кіно і не почала грати оперативників чи лікарів. У серіалі «Історія одного злочину» я цілий рік грала майора Покровську, допитувала і затримувала злочинців прийомами рукопашного бою, стріляла зі зброї. Далі інший серіал, де я грала лікарку-терапевтку. І от нарешті в серіалі «Слід», а потім «К.О.Д.» поєдналося усе — і зброя, і медицина. В університеті у нас були два цікаві предмети — «Криміналістика» та «Судово-медична експертиза». Кілька разів ми відвідували морг. Тому всі ці знання і здобутки відтепер я можу використовувати в кіно.
Читайте також: «Півтора місяця ми просто жили у коридорі»: зірка «Козаки. Абсолютно брехлива історія» про зміни під час великої війни
— Відомо, що ваш син Танаім грає разом з вами у серіалі.
— Так. Моя героїня Небесна час від часу потрапляє в різні історії, більше повʼязані із сімʼєю і, особливо, із дітьми. Мій старший син відтепер грає сина Небесної Мішу. Можливо, далі в серіалі «К.О.Д.» зʼявиться і моя донечка Аріадна, яку за сценарієм звуть Ліна. Війна дуже сильно на усіх нас вплинула, додала нам нових страхів, випробувань і змінила нас, все це впливає і на роботу, це видно в кадрі. Я відчуваю, що змінилася дуже сильно, а отже іншою буде і моя Небесна.
— Про що мрієте після нашої перемоги?
— Мрію повезти дітей на море, наше українське море, на якому я виросла — Азовське. Кирилівка, Бердянськ — це місця мого щасливого дитинства, коли я могла побути разом з обома батьками. Оскільки мій тато — пілот, то через регулярні рейси він вдома бував нечасто, і тому поїздки на море завжди сприймалися як певне обʼєднання нашої сімʼї. І я хочу показати ці місця своїм дітям, поділитися з ними своїми дитячими спогадами.
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що в Україні знімають нову медичну драму «Шпиталь» про лікарів та добровольців з різних куточків світу, які об’єднують свої сили, щоб рятувати життя.
Читайте також: «Мій чоловік повернеться зовсім іншим»: Наталка Денисенко вразила зізнанням
Фото надала Олена Вознесенська
2100Читайте нас у Facebook
