«Нема тепер ніжного „мамуля“ і того „ОК“, за яке ладна була життя віддати»: історія 26-річного героя, який загинув на Донеччині

— Андрій менший від брата на сім років, але вони завжди проводили час разом. Обожнювали їздити на канікули до бабусі на Вінниччину, — розповідає «ФАКТАМ» мати героя Людмила Потічна. — Син був дуже справедливим. До сьогодні його друзі пригадують, що де був він, там ніколи не виникало бійок та сварок. Навіть коли чужі хлопці влаштовували розбірки, мій син ставав між ними та просив потиснути один одному руки й бути «нормальними чоловіками». Він жодного разу не назвав мене мамою, лише мамулею. Обійме й каже: «Ну перестань, рідненька, я тебе так люблю сильно».

Якось, пригадую, під час карантину приходить Андрій і просить 500 гривень на операцію, бо підібрав травмованого кота. Роботи нема, і так скрутно, але син так вмів пояснити ситуацію і викликати жалість, що тут просто не відмовиш. Відповідальний, цілеспрямований та завжди з чарівною усмішкою — таким був мій син. У нього було звичайне життя, як і в більшості, — місцева школа № 15, після чого Ужгородський національний університет та диплом за спеціальністю «міжнародні комунікації, туризм». Втім, за фахом він не працював, влаштувався барменом. Колеги та відвідувачі любили Андрія, бо свою роботу виконував відмінно і був дуже ввічливим. Мав кохану дівчину, під час останнього свого приїзду познайомив нас. Шкода, що вони не побралися, не залишилось мені онуків від мого Андрійка.

— Як син став військовим? Чи відмовляли його від такого вибору?

— Син завжди був патріотичний, з 2014 року вони з друзями виготовляли димові шашки. Після повномасштабного вторгнення Андрію боліла ситуація в країні, він допомагав закривати різні збори. Й навколо себе гуртував друзів, які теж мали аналогічні погляди. А в березні 2023 року він подав таємно від нас документи і його взяли в армію. Це було його особисте та виважене рішення. Андрій вже був на навчаннях, проте мені не казав, що воює. Я здогадувалася. Тоді він зізнався. Це не стало шоком, адже з такими рисами характеру він просто не міг інакше. Переконувати в чомусь — марна справа. Якщо мій син щось вирішив, то тут вже не переграєш. Тому залишилося змиритись і вірити… Але разом з тим все одно жевріла надія, що передумає, він у мене не любив цих бійок, зброю, на військовій кафедрі навіть не вчився. Не передумав. Андрій служив інспектором взводу полку управління поліції особливого призначення (штурмовий полк «Цунамі») в Об’єднаній штурмовій бригаді Нацполіції «Лють». Мав позивний «Пан Потічний», але син ображався, що який він пан, йому ж лише 26 років. То його потім стали називати «Хан». Про бої мені мало що розповідав, в мене цукровий діабет, тому Андрій оберігав. Я завжди його просила: «Сину, напиши мені дві букви — ОК — і я буду знати, що з тобою все добре». То Андрійко так і робив. Й тільки після того я могла хоча б трохи поспати, бо весь час думала, де він, що з ним. Кожна мама мене зрозуміє. Бувши на фронті, Андрій втілив ще одну свою мрію — вступив до Одеської національної академії внутрішніх справ. Третій курс, заочне відділення. Ви б бачили як він собою пишався. Якось в розмові заявив, що обов’язково дослужиться до генерала та змінить Україну на краще. Наприкінці вересня Андрій повинен був здавати першу сесію. Вже з дня на день мав їхати в Одесу. Проте не встиг цього зробити…

Читайте також: У травні лише закінчив військову академію: на війні загинув 21-річний лейтенант з Полтавщини

— Наскільки мені відомо, у той останній бій — 18 вересня 2023 року — Андрій міг і не йти. Що ви знаєте про обставини загибелі сина?

— Так. В нього була травмована нога, потрібно було лежати. І чомусь він все одно вирушив на завдання. Бо залишитись на позиції — точно не про нього. Бійці вирушили на бойове завдання до Кліщіївки Донецької області. Там вже того села майже не було, одні руїни. Вони поставили там український прапор, перед тим зачистили село від окупантів. Син та побратими повертались назад на позицію. Знаю, що потрібно було ще якось евакуювати «трьохсотих» та загиблих бійців, але через шквальні обстріли то було нереально для підрозділів, які за те відповідали. Андрій сам проявив ініціативу, заявив, що лишати не можна, на них чекають, вбитих мають поховати з почестями, бо всі вони герої. Ось таким він був завжди — наполегливим та людяним. Хтось не хотів виходити, на що Андрій сказав: «Сидіть, я сам носитиму». Зрештою вони взялись допомагати. Вже завантажили всіх. І тут прилетів 120-міліметровий снаряд від окупантів. Приземлився під машиною. Андрій собою прикрив ще трьох побратимів, штовхнувши їх всередину салону, а йому посікло голову, серце, внутрішні органи. Дірка в голові. Врятувати його не змогли…

Поховали ми Андрія з почестями в Ужгороді на Пагорбі Слави. Єдине, що просила, — не колоти мені заспокійливе… Хотілось у ті хвилини прощання бути собою, а не рослиною. Й тепер нема його усмішки, того ніжного «мамуля», тепер немає тих заповітних «ОК», за які ладен життя віддати. Мій син для мене був крилами, але путін та росія зламали їх. Які б психологи не працювали, душевний біль ніколи не мине. По всій хаті його нагороди, фото… Вдячна, що мене підтримують товариші Андрія. Ось нещодавно двоє з них побрались, то навіть весілля не робили, сказали, що нічого не святкуватимуть, бо горе — Андрій загинув. Вірю, що президент підтримає петицію та хоча б посмертно відзначить подвиг мого сина, який до останнього стояв зі зброєю в руках заради нашої Перемоги!

Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що на Рівненщині громада попрощалася з Михайлом Орловим, який загинув 18 червня 2024-го, виконуючи військове завдання на Донеччині. Тільки тепер тіло захисника, батька трьох дітей, змогли нарешті повернути додому.

Читайте також: У 21 рік пішов на фронт добровольцем: на Харківщині загинув воїн з Черкащини

1605

Читайте нас у Facebook