«Дмитро прикривав побратимів, аби хоча б вони вийшли з того пекла»: на Донеччині загинув 28-річний воїн

— Вже більше ніж пів року Дмитро не з нами, його забрала клята війна. Всі ці дні наповнені страшною та болючою тишею. Але я до цієї пори чекаю дзвінка сина, — розповідає «ФАКТАМ» мама героя Наталія Осадчук. - Дмитрик — це мій старший син, щодня дякувала Господу, що дав мені таку золоту дитину. З ним справді почувалась як за кам’яною стіною. Та безмежно пишалась. Рівнялись на нього і молодші дві сестрички та братик. Навчався син у школі в селі Копистирин. І до навчання, і до друзів ставився відповідально. Сину дуже подобалося грати у шашки, свого часу він навіть їздив на змагання та займав призові місця. А ще обожнював рибалити. Після дев'ятого класу Дмитро вступив до Новояворівського вищого професійного училища на спеціальність «муляр — штукатур — плиточник». Щоправда, провчився близько року, бо захотів бути ближче до дому. Тому ми його перевели в Мазурівське ПТУ на Вінниччині за тим же фахом. Отримавши диплом, у 2017 році Дмитро підписав контракт зі Збройними Силами України, хоч і не мав досвіду. Служив на Львівщині. Коли закінчився контракт, повернувся до нас.

За словами матері, Дмитро завжди був принциповим та мав патріотичні погляди. Тож коли у квітні 2022 року його мобілізували, без жодних сумнівів долучився до захисту країни. Службу Дмитро Пустовіт проходив у складі 38-го окремого стрілецького батальйону «Вінницькі Янголи» на посаді водія-радіотелефоніста.

— До останньої хвилини життя Дмитро перебував у зоні бойових дій. З честю та гідністю разом із побратимами воював на Донецькому напрямку, — додає матір. — Якось син надіслав мені грамоту за «Сумлінне виконання бойових дій», якою його нагородили за відмінну службу. Я плакала від гордості і разом з тим молилась, щоб його минали кулі. Бо у це важко повірити, але у мого сина було чотири контузії. Після кожної він просто з лікарняного ліжка їхав назад на передову. Мовляв, там його хлопці, не може підвести їх.

Вже бувши на передовій, Дмитро Пустовіт зрозумів, наскільки швидкоплинним є життя, та після довгих років знайомства став зустрічатись з дівчиною Тетяною. Їхня історія кохання дійсно вражає…

— Ми виросли в одному селі, дружили… Я знала про всіх його дівчат, він — про моїх кавалерів, — розповідає «ФАКТАМ» кохана бійця Тетяна. - І жодна відстань для нас не була завадою потім, коли вчилися в інших областях. Спілкування весь час підтримували. Але так сталося, що на якийсь час наші дороги розійшлись. Я зустріла майбутнього чоловіка, ми побрались, і я стала мамою. Але недарма кажуть, що від долі не втечеш. Одного дня Дмитро знову з’явився у моєму житті. Дуже щирий, порядний, мудрий — він дійсно був ідеалом чоловіка. Саме Дмитро підтримував мене, коли я розлучилася. Сімейне життя в нас не склалось. На той час Дмитро вже служив, тому намагалась і йому допомогти. Пам'ятаю, як він приїхав у відпустку і ми чотири години сиділи у машині під вечірнім небом і шукали зорі… Ох, це було так романтично! Згадую — і сльози душать. Минулої осені ми почали зустрічатись, бо зрозуміли, що це не просто дружба, а справжнє кохання! Дмитро знайшов підхід до моєї донечки, яка лагідно називала його Бородата Карета.

Ми мріяли, як разом зустрінемо старість. Але будемо подружжям, яке не бурчатиме одне на одного, а, міцно взявшись за руки, ходитиме на ринок чи у парк на танці. Дмитро дуже хотів, щоб ми розписались. Казав, що скоро буде відпустка, він приїде і ми зробимо родині сюрприз — повідомимо про свої наміри і зробимо це якнайшвидше. Він наче поспішав жити… І мені так боляче, що наше щастя було таким коротким.

Читайте також: «Я б хотіла помститися за чоловіка та приєднатись до ЗСУ»: сповідь 19-річної вдови легендарного командира Павла Клепача

Вірний присязі, Дмитро Пустовіт загинув біля населеного пункту Терни на Донеччині. Ще вранці, пригадує кохана героя, він зателефонував їй.

— Сказав, що має поїхати у штаб переглянути відео відбиття посадки, — згадує Тетяна. — Мовляв, нікуди він більше не їде. Але потім Дмитро погодився йти на виконання бойового завдання. Потрібно було на добу завести та вивести групу. За це коханому відразу ж пропонували відпустку. Без вагань Дмитро погодився. А все тому, що безмежно хотів побачити та обійняти нас, а я кричала, що не треба, я чекатиму його, скільки це буде потрібно. На жаль, повернувся мій Дмитро «на щиті». З ним спочатку зник зв'язок. Після чого хлопці з його бригади розповіли, що мій коханий потрапив під ворожий артилерійський обстріл. Дмитро завжди закривав собою до кінця інших воїнів, аби вони хоча б вийшли з позиції. Він вартий звання «Героя України», саме тому ми зареєстрували петицію.

Не було й дня, щоб не писали Дімі, не скидали фото. Постійно розповідаємо, як минув наш день. Але розповідь очевидна: паскудно. Бо відтоді, як він загинув, життя стало чорно-білим, нема в ньому яскравих барв. Береш оберемок квітів і біжиш на могилу до рідного. І вже там кричиш до неба, як все несправедливо і який нестерпний біль.

Раніше про свого брата Максима Сороку, бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти, якого було вбито у бою на Запорізькому напрямку, «ФАКТАМ» розповіла його сестра Оксана.

Читайте також: «Вони думають, що я Шварценеггер, а я ж такий боягуз»: легендарний «Спайс» здійснив понад 40 успішних виходів на нульові позиції ворога

210

Читайте нас у Facebook