«У палаті ти можеш співчувати воїну, а в іншій — інколи треба й „наїхати“», — капелан із Закарпаття

Бог мене направив на цей шлях

- За першою освітою я технолог хлібобулочних виробів, за другою — теолог. До Церкви Бога Живого (християни віри євангельської. — Авт.) долучився ще у 12 років, хоча завжди наголошую: то Бог мене направив на цей шлях, — розповідає «ФАКТАМ» Микола Клим. — У 20 років я одружився й разом із дружиною вирушив як місіонер у місто Чоп. Ми жили у двокімнатній квартирі, одну кімнату переобладнали під церкву й там проводили служіння. З 2009 року займався підприємництвом — відкрив пекарні та заклади у Львові й Ужгороді. Але з початком повномасштабної війни більшість довелося закрити.

Відвідувати лікарні почав у 2023 році, й тут велику роль зіграв випадок. В одному з наших закладів жінка розповідала, як навідувала у шпиталі свого чоловіка, а згодом почала підтримувати й інших воїнів — словом, турботою, смаколиками. Вона об’єднала навколо себе волонтерок, які продовжили її добрі справи. Я сидів поруч і був зворушений її вчинками, тому вирішив піти разом із нею. До нас приєднався ветеран із Дружківки, який раніше служив і відповідав за медичну частину. Це настільки мене захопило, що я розповів про досвід у нашій церкві — і долучилося ще більше людей. Майже рік ми працювали як звичайні волонтери, без форми: носили воїнам продукти, необхідні речі, засоби гігієни, морально підтримували їх. Згодом разом із колегами вступили до Корпусу військових капеланів. Там отримали форму й посвідчення, почали відвідувати лікарні вже самостійно. Ми приносили бійцям бургери, хот-доги, кебаби, колу — і водночас забезпечували духовну та психологічну підтримку.

До нас приєдналися українці з Ісландії, США, Чехії

Проте, додає співрозмовник, йому хотілося більшого — певного початку й завершення, адже робота капелана морально складна тим, що результат бачиш дуже рідко.

- Я задумався над програмою підтримки, — продовжує Микола. — Саме тоді наш пастор повернувся з конференції й привіз книгу «Мости до зцілення». На її сторінках я дізнався про програму, яку розробила міжконфесійна організація у США. Вона мала назву «Вихід з травми. REBOOT COMBAT. REBOOT TRAUMA» і була призначена не лише для військових, а й для цивільних. Я написав їм листа, і мені відповіли, що у Білій Церкві працює реабілітаційний центр під керівництвом капелана Руслана Буська. Це людина, яка опікується сотнями героїв і охоче ділиться досвідом. Невдовзі ми познайомилися, стали не лише колегами, а й друзями.

Так я приєднався до Першого українського батальйону військових капеланів, який опікується фронтом, шпиталями та реабілітаційними центрами. Пройшов відповідне навчання в Америці, а разом із однодумцями ми організували благодійний фонд. Фінансово нас підтримала церква, а також віряни з Нової Каховки, які після 24 лютого 2022 року виїхали до Німеччини й там організували служіння. Долучилися українці з Ісландії, США, Чехії… За ці кошти ми купували смаколики для воїнів, частина йшла на бензин. Уся робота виконувалася безоплатно.

Приємно, що протягом цього часу нам активно телефонували волонтери й просили відвідати ту чи іншу лікарню. До нас приєднувалися капелани не лише з нашої церкви, а й інших — вони хотіли навчитися, як ми це робимо. Але це не наука, а ведення Святим Духом. Звісно, певні психологічні моменти присутні: в одній палаті ти можеш співчувати воїну, а в іншій — інколи треба й «наїхати».

Основна ціль, наголошує Микола Клим, — не нашкодити, просто бути поруч. Якщо давати надію, то лише біблійну.

«Маємо просто бути поруч. Якщо давати надію, то лише біблійну»

- Ми ніколи не кажемо: «Все буде добре», а наголошуємо: так буде лише з тими, хто покладає надію на Бога, — розповідає Микола Клим. — Наприклад, боєць каже: моя нога не буде згинатися, бо там немає кістки. І тоді я відповідаю: так, цього не буде, але це не завадить тобі жити повноцінним життям, одружитися, стати батьком, займатися спортом. Перебуваючи поруч із нашими воїнами, ти проживаєш їхній біль і надії, і Господь дає благодать молитися за них. У такі моменти розумієш: ти робиш Божу роботу, стаєш Його язиком, руками й ногами. Іноді достатньо просто обійняти воїна, вислухати, подякувати за їхній подвиг і внесок у те, що ворог не зміг нас захопити.

За три роки служіння ми пережили різне: на жаль, наші підопічні воїни помирали, капелани йшли на фронт і гинули. Але ми бачили й чудеса — коли боєць після страшного поранення, маючи півголови, все ж піднімався й рухався. Віра у Бога лише зміцніла. Недарма у Псалмі 23 сказано: «Господь — то мій Пастир». Сили приходять тоді, коли ми залежні від Нього.

У капелана виникла думка створити психологічний центр, де можна було б поселити не лише військового, а й його родину. Коштів на це не було, але, як він каже, втрутився Господь.

- Одного разу ми познайомилися з хлопцями, які ще у 2014 році побудували в Ужгороді великий спортивно-реабілітаційний центр, але він так і не був відкритий. Там є спортзал і два поверхи медичної частини. Установа не державна, її передали федерації інвалідів, і там були задіяні військові. Ми зустрілися з одним із членів Наглядової ради — ветераном, і нині я теж входжу до неї. Ми організували команду лікарів, отримали ліцензію від НСЗУ, зараз оплачуємо роботу 13 медиків. Щомісяця через наш центр проходять 80−100 людей: ветерани війни, звільнені з полону, особи з інвалідністю (серед них і діти), переселенці, цивільні, які отримали травми внаслідок війни. У приміщенні створені всі умови для вільного пересування, працює спеціальний ліфт.

Нещодавно на базі центру ми відкрили ветеранський простір «Нескорені», до якого входять понад 40 воїнів та їхні родини. Тут я продовжив проводити програму «Вихід з травми». Завдяки гранту ми отримали 15 тисяч євро від японського уряду на обладнання й закупили все необхідне. Познайомилися з ветераном-спортсменом на протезі, який займається бразильським джиу-джитсу, і запустили такі тренування двічі на тиждень для ампутантів та воїнів на протезах. Щоп’ятниці у нас проходить іпотерапія, домовилися й про басейн для військових. Ми допомагаємо з працевлаштуванням, написанням грантів, нещодавно організували фешн-показ, де моделями стали наші воїни — так зібрали кошти на спортзал.

Паралельно двічі на тиждень ми продовжуємо відвідувати бійців у лікарнях зі смаколиками, приводимо до них іноземних капеланів та артистів. Ми молимося перед операціями, перед відправкою на подальше лікування. Приємно чути, коли хлопці кажуть: для них я не просто віруючий чи капелан, а людина, яка підтверджує слова вчинками. На це можу відповісти лише одне: все, що відбувається у моєму житті, — це проявлення Бога. Тому я довіряю Йому і йду далі цією стежиною.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв’ю з полковником запасу, капелланом Християнської служби порятунку Миколою Корсуном, який каже, що ненавидіти ворога та мститися йому — це нормально.

510

Читайте нас у Facebook