ПОИСК
Інтерв'ю

«Війна закінчиться не якимись гучними вибухами. Одного разу росіяни просто підуть», — капелан Василь Іванюк

12:20 20 червня 2024
капелан Василь Іванюк

Наприкінці 2021 року в Україні офіційно запрацював інститут військового капеланства. Як роз’яснюють самі капелани, а це священнослужителі різних конфесій, їхнє головне завдання — бути поруч з тими, хто захищає нашу країну.

Про історію капеланства, про їхню місію під час таких жахливих випробувань «ФАКТИ» поговорили з головним капеланом Донецького екзархату Греко-католицької церкви Василем Іванюком. Він курує всіх капеланів греко-католиків на території Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської областей. Отцю Василю 57 років, майже половину свого життя він прожив на Донбасі.

— Отче Василію, як і чому священник стає капеланом? Який шлях він проходить для цього?

— Почну трошки з історії, щоб ваші читачі зрозуміли питання суті капеланства, бо багато хто в суспільстві не розуміє, що це таке.

У 371 році до французького міста Ам’єн заїхав відділ римського війська. Біля воріт молодий офіцер римської когорти на ім'я Мартин зустрів жебрака. Була сира дощова погода. Цей жебрак дуже замерз. Мартин хотів дати йому гроші, але не знайшов їх в кишені. Тоді він зліз з коня, зняв свій плащ (це для римського війська був обов'язковий атрибут, в плащ ховалися від негоди, під плащем грілися) і розрубав його мечем. Половину віддав тому жебракові, а половину лишив собі. Через якийсь час він покинув військову службу і з однодумцями офіцерами-християнами заснував перший монастир у Франції.

Мартина дуже почитають в цій країні, на його честь названо близько семи тисяч парафій. А плащ, котрий він віддав жебракові, став реліквією королівського двору. В усі походи король Франції брав його з собою. Напинали два намети — один королівський, а збоку намет, в якому зберігали ту святиню.

РЕКЛАМА

В перекладі з латинської мови плащ — це капа. А шатер, або намет по-нашому, — капелло. Зрозуміло, що потрібен був хтось, хто б відповідав за цю реліквію. Для цього призначали капелана — священника римського двору. З того часу капелан при війську завжди береже святе. Святе для всіх людей є їхні душі. В усіх арміях світу, які дотримуються християнських догм, обов'язково є священник, який відповідає за святість душ солдат. Тому ми зараз у військах.

Є капеланство військове, в’язничне, медичне, студентське. Колись багаті люди могли собі дозволити тримати капелана для своєї родини. Але все зводиться до одного: капелан дбає про святість людини, яка йому дається на супровід.

Якщо у 2014 році ми їздили на фронт як волонтери, то зараз усіх формальностей дотримано. Капелани стали офіцерами Збройних Сил України.

РЕКЛАМА
«Капелан при війську завжди береже святе. Святе для всіх людей є їхні душі», - розповів капелан Василь Іванюк

Читайте також: «Мрію після війни вступити до консерваторії», — боєць з позивним «Космос»

— Як ви опинилися на Донбасі?

РЕКЛАМА

— В юнацтві я вчився в лісотехнічному технікумі, потім служив в радянській армії, вчився в Ленінградській лісотехнічної академії, пізніше — в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті.

На той час греко-католицька церква вже вийшла з підпілля. У 1992 році заїхав на Донеччину як місіонер. Тому що з села на Львівщині, звідки я родом, було багато підпільних священників, і один з них запросив нас, молодих колег, на служіння на Донеччині людям, які були у 1951 році переселені туди в результаті операції «Вісла».

Коли я приїхав, нам без проблем виділяли земельні ділянки. В селах Роздолівка, Званівка, Верхньокам'янське Артемівського (зараз Бахмутського) району, куди ми приїхали вперше, була переважна більшість саме переселенців. Тому коли вони заявили про бажання мати свою церкву, там якогось особливого протистояння не було. Коли масово почали будувати церкви московського патріархату, ми вже там працювали років десять, напевно.

Щодо мови, то мені було комфортно. Тому що тоді ще жили люди, які народилися у 1930−1940-х на заході Україні. Вони всі розмовляли саме українською, пам’ятали віру, культуру, всі національні й релігійні свята святкували згідно з прадідівськими звичаями, знали багато повстанських пісень і співали їх постійно, попри пресинг радянської влади. На Різдво у нас ходили з вертепами. Люди прославляли народженого Христа, і їм це сходило з рук в той час. Тобто люди не втрачали ані віри, ані зв'язку зі своїм народним корінням. Будемо так казати, що вони просто вперлися, і це був такий їхній спротив.

Навіть розмовляли бойківською мовою, якою в горах розмовляють. Я сам бойко за походженням. Ми з родичами створили словник бойківських говірок, там 6 457 слів, які зустрічаються тільки в нас. А найбільша проблема була перейти з церковнослов’янської мови богослужіння на українську.

Якихось агресій щодо нас не було. Однак, коли зайшов московський патріархат, вони вже почали накручувати в суспільстві оці антиунійні настрої. Але насправді за ці 32 роки якогось конкретного серйозного пресингу я не відчув. Може тому, що у мене такий характер, що я не звертаю уваги на труднощі й на те, хто що говорить, а просто роблю свою роботу.

Читайте також: «Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех

— Чому у вас позивний «Справжній»?

— Я його отримав у 2015 році вже на війні. Тому що стараюся бути справжнім. Якщо я вдома, значить, я батько й чоловік для дружини. Ніколи додому не приношу роботу. На роботі (я є директор благодійного фонду «Карітас») ні про що не розмовляю, окрім роботи. Якщо я в армії, то туди не приношу своїх переживань, бо там я є капеланом. Тобто треба розділяти мухи від котлет. І це мені вдається, що дуже добре. Якщо ти правильно впорядкуєш своє життя, то, попри всю зайнятість, у тебе ще лишається час на себе, на те, щоб щось почитати й так далі. Кожному Бог дає рівно стільки часу, щоб йому вистачило зробити всі справи на землі. Але більшість людей, на жаль, не вміють розпорядитися часом.

А тепер щодо епізоду про позивний. Коли в одному з виходів сталася потреба, навіть не можливість, взяти в руки зброю, я її не взяв. Тому що розумію, що я є священник, а не комбатант, а зброя для священника не є добре. Я міг працювати зі зброєю, тому що все-таки маю якусь базову підготовку. Але після внутрішньої боротьби не зробив це. Не з-за того, що мене можуть вбити й застати з автоматом в руках. Можуть потім на тіло покласти автомат і зробити якісь фейкові репортажі. Це не проблема.

Я не сподівався, що ми виберемося звідти живі. Думав: хоч перед Богом буду чистий, коли встану перед Ним, що не взяв зброю й не зіпсував свою священницьку репутацію. Потім спитав хлопців про те, що з нами відбулося. Один мене обійняв і сказав, цитую мовою оригіналу: «Не парься, батюшка, ты настоящий». Стараюся бути справжнім. Це є моє життєве кредо.

Мушу сказати, що в нашому пострадянському суспільстві говорити, що військові почнуть довіряти священнику відразу через те, що він священник, не доводиться. Тому що військові — це доволі специфічна частина суспільства. Це є зріз суспільства.

Читайте також: «Всі, хто заробляє на війні, гірші за росіян», — колишній мер Умані Олександр Цебрій, який воює на «нулі»

В армії, вибачте, не все так гладко та не всі віряни. Зрозуміло, що там є представники різних конфесій, а багато хто себе позиціонує як позаконфесійний, або невіруючий, або «вірю десь в душі». Крім того, врахуйте, що у військовому середовищі завищений рівень агресії. Найбільш агресивне, само собою, тюремне середовище, а на другому місці стоїть армія. Це пов'язано із застосуванням зброї, з пролиттям крові й з постійним ризиком втратити здоров'я або життя.

Тому специфіка служіння капелана полягає в тому, щоб його признали за свого. Після слів «не парься, батюшка, ты настоящий» я вже міг спокійно в підрозділі підходити до будь-якої групи людей та починати з ними бесіду. Знав, що на агресію не нарвуся.

Плюс до того я ж іще стрибнув з парашутом. В десантному підрозділі ти недодесантник, поки не стрибав. Тобі трошечки не пасує носити берет. І коли капелан у 53 роки сигає разом з усіма з висоти 800 метрів, хоча ніхто не заставляв, це, зрозуміло, відразу підіймає його рейтинг.

В армії дуже не люблять, коли щось робиться заради якогось піару. «Я стрибну», «та я з вами у вогонь і воду» — все, одразу можуть викреслити.

— Така робота дуже складна. Були роздуми, чи варто нею займатися?

— Зрозуміло, що так. Але я до грудня 2014 року служив і навіть не знав, що я капелан. Просто їздив по підрозділах до хлопців, постійно щось робив. І духовні справи, і допомагав як волонтер. Був завжди в курсі, що відбувається. Але вже капеланське служіння — таке, як я потім прийняв, це зовсім інше, бо воно вже тебе обмежує одним підрозділом. Тобто якщо я раніше міг мотатися по всій лінії фронту, був всюди впізнаваний, то вже після того, як я зайшов в бригаду, мої руки трошечки покоротилися, бо мусив акцентувати свою увагу саме на своєму підрозділі. З одного боку, це добре, з іншого — воно обмежило моє пересування та спілкування.

Починав я знайомство з 93-ї бригади, потім була 30-та, тепер вже 81-ша десантно-штурмова, з якою я є по сьогоднішній день.

Читайте також: «У нас відчуття холодної впертості від безвиході», — боєць з позивним «Душогуб», який два роки воює на «нулі»

— Ви маєте офіцерське звання?

— Нас ці всі роки готували до того. Ми були штатні, але стояло питання, щоб запровадити саме капеланів-офіцерів. Ми не знали, яка буде прийнята система — канадська чи європейська. Бо по-канадійськи, коли священники заходять у військо, вони отримують перше звання — капітан. Ми навчалися в Академії Сухопутних військ, де було спеціально створено багато курсів, отримували сертифікати. Кожен сертифікат додавав нам рейтингу в майбутньому служінні у Збройних Силах.

Я отримав три сертифікати й міг би стати старшим офіцером. Але потім був ухвалений закон, що всі капелани, незалежно від рівня, де вони знаходяться, тактичного або стратегічного, розпочали служіння з найменшого офіцерського звання молодший лейтенант. Це було прийнятно для молодих священників. Я ж, розваживши добре, звернувся до свого єпископа, бо я людина залежна від своєї церкви й керівництва. Сказав, що мені пропонували досить серйозну посаду в Збройних Силах України. А єпископ сказав: «Ти в паспорт подивися. Чи варто тобі тим займатися? Ти нам потрібен. Хто „Карітас“ буде вести й масу парафій на Донеччині?» Тому я прийняв рішення звільнитися і залишитися головним капеланом екзархату. Все одно я з армією не порвав стосунків.

— У священників взагалі інший погляд на події, на людське життя, на смерть. Однак не можу не запитати, які картинки ви будете пам'ятати завжди?

— Не знаю. Маю знайти дівчинку з Пєсок. Їй років шість було. Я її підхопив на руки й виносив з будинку. В цей час працював міномет. Хотів її якось закрити собою, але, з іншого боку, розумів, що міна може й поперед нас впасти, і тоді вона б для мене стала щитом. Це було дуже страшно. Я ту дитину передав на БМП, її підхопили хлопці. Що далі, не знаю, бо я побіг. Приблизно знаю, де цей будинок. Після війни думаю поїхати туди.

А так, знаєте, війна, на жаль, робить людей жорстокішими. Я пам'ятаю всіх загиблих побратимів і друзів. Не видаляю їхні номери з телефона. Прийде час — об'їду й провідаю всіх. Поки що не знаю, як то буде виглядати, але знаю, що буду працювати над пам'яттю своїх друзів.

Читайте також: «Тут дійсно мужики з залізними яйцями», — головний сержант 118-ї окремої механізованої бригади, яка стоїть в Роботиному

— Релігія вчить нас любові до Бога, до людей, до намагання робити хороші справи. Зараз наші захисники вимушені вбивати. Вбивати ворога — це святе. Однак це не може не відбиватися на душі.

— Не можу вам чітко відповісти, бо я не збройна людина. Але один мудрий чоловік сказав: «Ми вбиваємо ворогів не тому, що їх ненавидимо, а тому, що любимо того, кого захищаємо».

Не знаю, як я б ставився. Зрозуміло, що будь-яка війна противиться Божим законам. Але в мене є сім'я. І мені не байдуже, що буде у випадку, якщо хтось їх захоче образити. Тому нічого дивного немає, що моя сім'я сприйняла війну як обов'язок захищати своїх. У мене син і зять на фронті. Якось так.

Я від 2014 року в Збройних Силах. І не бачив тут ненависті й агресії. Це найбільше, що підкупляє мене в наших воїнах. Вони залишаються людьми навіть після того, що з ними й в полоні витворяють, і на полі бою. Це просто щось. Це заставляє мене бути поряд з цими людьми. Вони навіть того не підозрюють, але вони є звичайні віруючі люди, які просто роблять свою роботу. І хочуть, щоб це швидше закінчилося. А для цього вони мають працювати якісно. Жодного разу не чув висловів «ми підемо зараз і всіх вб'ємо». Вони говорять «до роботи», «піду попрацюю», «треба відпрацювати там-то». Він солдат, він працює. Це теж справжність.

«Жодного разу не чув висловів «ми підемо зараз і всіх вб'ємо». Вони говорять «до роботи», «піду попрацюю», «треба відпрацювати там-то». Він солдат, він працює», - розповів капелан Василь Іванюк

— На початку вторгнення запитала одного військового, якого дуже поважаю: «Що врятує Україну?» Він відповів: «Бог врятує». Чому Бог допустив таке випробування для нас? У вас є відповідь?

— Чесно — немає. Можу хіба трошки фантазувати або якось подивитися на попередню історію України. Бог нам давав досить багато шансів на то, щоб ми стали квітучою країною, добрим народом і тому подібне. Але ми завжди втрачали ті можливості.

Я добре вчив історію, тому мушу сказати, що і зараз ми не скористалися шансом, який нам Бог подарував. Ми у 1991-му вийшли безкровно з того радянського монстра. Однак відразу віддали владу олігархам, кинули свою державу напризволяще, роздали земельні паї. Ми самі створили з компартійної еліти олігархічну. І тепер вже мусимо жити за принципом «танцюй, враже, як пан скаже».

Тому думаю, що наш народ ще не дозрів до чогось великого — бути якимось лідером серед інших народів. Ми маємо на то все — і право, і знання, ми дуже працьовиті. Але нам не дає вирватися з нашої шкаралупи те, що сотнями років втовкмачене нам в голову, — що ми самі нічого не вартуємо, що хтось нам повинен щось підказувати. Ми досі слухаємо якісь укази, але самі нічого не хочемо робити. Це мене, наприклад, гнітить, тому що я звик приймати рішення й нести за них відповідальність, і ніколи не спихну її на іншу людину. Я вже скинув ці пути рабства.

Хто поміг скинути? Бог. Якщо хтось думає, що Бог — це є постійні пости, молитви, стояння на колінах, це трошки неправда. Це моя вдячність Богові, коли я пощу, коли встаю на коліна й молюся, чи коли якусь подяку Богові складаю, за те, що Він мені дає і що дав. Насправді релігія дає свободу. Ми самі собі робимо певні обмеження, щоб хоча б якимсь чином показати нашу вдячність Богові за те, що Він для нас зробив. От і все.

Так, іде війна. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішим. Війна вбиває. Але ми стаємо й сильнішими. Ми вже не є такими, якими були до війни. Мені неможливо зараз говорити про хабар. Я не можу зараз думати про те, щоб десь когось влаштувати, десь шукати якісь зв'язки. Я хочу жити в іншій країні. І працюю для того. І хочу, щоб всі працювали.

«Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішим. Війна вбиває. Але ми стаємо й сильнішими. Ми вже не є такими, якими були до війни», - вважає капелан Василь Іванюк

Читайте також: «Я бачив такий героїзм, що Голлівуду й не снилося», — полковник Нацгвардії

— Яким наше суспільство вийде з цієї історії? Більш загартованим чи, навпаки, втратить щось важливе саме в духовному плані через війну?

— Не хочу, знаєте, загладжувати й казати, що все буде добре. Буде так, як ми собі створимо. Але треба вже починати рахувати ті ризики. Закінчиться війна, на нас чекають великі хвилі міграції. А це теж велике випробування і для економіки, і нас на людяність — та на все, що хочете. Відхлинуть назад люди, які виїхали в результаті війни. Вони будуть вертатися у свої пошарпані будинки, будуть реально виживати. Але вони будуть рідніші одні одним, тому що їм прийдеться ділитися одне з одним чимось. Їх буде об’єднувати що? Любов до свого міста або села.

Не треба забувати, що з'являться з-за кордону ухилянти, які в часи війни могли бути з народом, але повтікали. І вони захочуть також якось самоутвердитися в суспільстві й доказувати на кожному кроці «я допомагав, я дав сто євро, я дав тисячу євро». А ті, котрі тут під бомбами сидять, скажуть «краще б ти сюди не повертався». Будуть конфліктні ситуації.

А ще до того всього повернеться майже мільйон солдатів. Звісно, що не всі воюють. Хай мінімум 300 тисяч мають досвід бойових дій. Вони вернуться додому з поламаним життям, поламаною психікою, поламаними сімейними узами. Повірте мені, що розлучень буде дуже багато. І зараз вже є. І суїциди, на жаль, будуть. Нам доведеться з цим всім стикнутися.

Щодо наших ветеранів. Вони повернуться, а суспільство не буде готове їх прийняти, а вони — прийняти правила гри суспільства. І будуть конфліктні ситуації в сім'ях, на роботі — та всюди. І відразу з'являться якісь лідери, які почнуть тих хлопців розводити. Одних потягнуть в політику, інших куплять, ще інших посадять за ґрати, ще інших — підставлять, ще інших — підсадять на стаканчик.

Нам прийдеться це пережити. І ми переживемо. Хто пережив 1990-ті, переживе точно.

Що може врятувати нас від того всього? Що можна зробити? Тут мусить бути добра політика держави. Мусить бути лідер держави. І тут все знову реально залежить від нас. Ми будемо голосувати, думаючи чи по приколу? Ми можемо навести лад всередині або через пару років ще мати якусь війну з кимось? Для того, щоб в суспільстві не було якихось хитань, треба дати людям роботу. Це буде в основному відбудова. І все залежить від того, на що ми будемо напирати. Якщо на відбудові, то вернемося в совок — просто будувати хрущовки, бо нам нема де жити. У влади має бути розуміння, що ми живемо у ХХІ столітті, яке диктує свої умови щодо розвитку технологій. Саме на це треба буде акцентувати державі й суспільству. Тому що будова будовою, але мають бути люди, які зароблятимуть на ту будову гроші. А зараз це робиться виключно через технології.

Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін

— До цих проблем нам ще далеко.

— А я, вибачте, вже живу післявоєнним часом. Вже зараз думаю, як організувати бізнес для ветеранів. Я це пройшов на Донеччині між 2015-м і 2022 роками. Ми мали успішні проєкти з Міністерством ветеранів. І місцева влада, слава Богу, пішла нам назустріч. Ми розпочали дуже серйозну роботу. Ветеранів залучати треба, а не жаліти ні в якому разі. Ветеран — людина воєнна, він звик виконувати накази, звик до труднощів. Йому треба відразу сказати: «Брате, ніхто, крім тебе, тут не справиться. Вставай, керуй, роби». Не дай Боже їх лишити сам на сам з їхніми думками.

— Чи витримаємо ми весь цей жах?

— Ото ж і стоїть питання. Хто витримає до кінця, той і спасеться. Згадайте Майдан. Треба визнати, що тоді Янукович таки переміг. Постріляли масу людей. Решта були розгублені. Скільки їх лишилося на Майдані? Не так вже й багато. Ніби один з революціонерів крикнув «йдемо на штурм». Що це було? Заклик на повстання чи якийсь відчай? Невідомо. І чи саме ці слова вплинули на Януковича? Але він втік. І всі його поплічники також.

Пам’ятаєте, наскільки все було накручено до того? А на ранок ми прокинулися — вау, нікого нема. Міліцейські щити кинуті, каски кинуті. Всі десь повтікали. Хто куди. Суспільство розгублене повністю. А що далі робити? Президента немає. Почали трохи збиратися депутати. І відразу вчинили розбірки між собою за владу.

Зараз ми однозначно спираємося на ЗСУ. Армія — це дуже красиво й потужно. Але стріляє солдат, а стріли носить Бог. І перемогу в бою дає Бог. Так прописано. Ми маємо довгу ніч. Це війна. Однак знаємо, що перед світанком найбільше згущається пітьма. Оце воно зараз відбувається. Мені здається, що все має ось-ось урватися. Явно не на користь ворога.

Ми збережемо державу. У нас немає інакшого вибору. Просто єдине, щоб та держава була для нас така, в якій би хотілося продовжувати жити. Мусимо визнати, що багато чого залежатиме в майбутньому від того, щоб ми навчилися на помилках саме будування державності.

Що стосується ненависті до ворога, це зрозуміло. Але от якщо якась далека родичка з росії вийде на зв'язок і скаже: «Слухай, а я не знала правди. От мені влили це все у вуха. Я повірила. Прости мене». І що далі?

— Це дуже складне питання. Не готова відповісти на нього.

— Я знаю. Тому й задав. От зразу стане питання: ми люди чи орки? Бо лише людина здатна прощати. Не забувати, але прощати. Я не говорю про християнство зараз.

Ми дійсно воюємо з якимись орками. Мають людську подобу, а всередині незрозуміло що. Хоча знаєте, я служив в армії, вчився в Ленінграді. Вони такі простаки, такі добряги, з ними дуже легко. Він тобі в очі скаже, що думає. І це підкупляло завжди. Просте питання: де береться та тваринна жорстокість? Отут вже загадка «русской души».

Читайте також: «Ми витягнемо весь попіл із кремлівської стіни та зрівняємо мавзолей із землею», — заступник командира легіону «Свобода росії»

— Ви добре знаєте Донбас. Завжди казала, що Донбас і Крим — це Україна. Але зараз, дивлячись на шабаш, який там відбувається, вже не впевнена, що його треба повертати.

— Розповім про один епізод. У 2014 році Краматорськ був чотири місяці під окупацією. Після звільнення, коли туди зайшла наша армія, в СБУ була написана захмарна кількість доносів за колабораційну діяльність. Це в місті, де двісті тисяч населення. Писали на сусідів, на колег, на тих, хто носив окупантам їсти, хто підтримував їх, хто бігав з російськими прапорами. От стояли на блокпостах разом Ваня й Петя, клялися на вірність путіну. Потім написали один на одного. Коли розбирали ті кляузи, хлопці з СБУ помирали зі сміху. Казали, що «це щось унікальне».

Будемо мати пів мільйона доносів, коли повернемось на Донбас. Вчительки будуть строчити одна на одну. Будуть розказувати, що їх примусили. Найкращим аргументом буде «вы ж нас бросили», «мы ж готовы были защищаться, у нас не было власти».

— «Мы за мир во всем мире. Мы не за тех, не за этих». Я такого наслухалася у 2014 році.

— Само собою. «Жить и работать надо было».

Це ми переживемо 100%. Але наша Україна дуже добра ненька. Дозволить вибори там провести, голосувати за місцевих колаборантів і тому подібне. Мій життєвий досвід підказує, що так воно й станеться. Хоча в інших країнах такого не було. Тому що були покарані злочинці й уражені в правах колаборанти.

Свого часу, ще до повномасштабного вторгнення, я брав участь в обговорюванні теми, що робити після завершення окупації. Ми мали розмови на рівні обласної адміністрації. І дійшли висновку, що після армії перші туди зайдуть такі гуманітарні місії, як наш «Каритас», які будуть відпрацьовувати тих людей і збивати агресію, бо їхні мрії щодо росії рухнуть. А коли їхня агресія пройде й шлунок дасть про себе знати, вони підуть на поп'ятну. В результаті буде якесь інше спілкування. Владу туди зразу повертати не можна, спочатку будуть комендатури тощо.

Читайте також: «Ми заходимо у століття дуже серйозного силового протистояння у світі», — Роман Безсмертний

— Ви постійно спілкуєтесь з військовими. Який у них настрій?

— Вони просто вперто роблять свою роботу. Вперто стоять, і все. Розуміють, що, якщо вони зламаються, якщо їх не стане, то далі росіян вже ніхто не зупине. Тому кожен максимально віддається на своїй ділянці.

Я не чув, щоб вони жалілися. Однак якщо вони раніше ще могли вигукувати в бік командирів, що вони й такі, і сякі, і пересякі, то зараз замовкли. Це, як на мене, трошки недобре. Краще, щоб емоції випльоскувалися.

Період невпевненості та якогось розпачу був після зміни керівництва ЗСУ та перезагрузки на багатьох ланках. На жаль, людям не пояснили, для чого це роблять. Була трошки незрозумілість. Але зараз втягнулися й працюють. Коли питаю зятя й сина: «Як твої справи?», відповідають: «Нормально, працюємо». Я ніколи від них не чув якихось подробиць. Як і від мене ніхто не чує нічого.

«Просто робимо свою роботу». Все в Божі руки віддали, тому що Бог дійсно врятує. Але бачите, яке питання. Бог не користується зброєю. Ані HIMARS, ані F-16.

Візьмемо історію ізраїльського народу, про що в Біблії прописано. «Скільки, Юдо, маєш війська?» — «20 тисяч проти 100-тисячного ворожого». — «Так то забагато. Відпусти всіх одружених і хто є одним сином у батьків. Бо за тебе буду воювати я, твій Бог». — «Відпустив». — «Скільки лишилося у тебе?» — «Сім тисяч». — «Забагато. Веди всіх пити воду. І дивися, як хто п'є. Хто хлепче, аж захлинається, а хто рукою черпає. Відпусти тих, хто хлептатиме, і лишися з тими, котрі будуть моїм знаряддям для того, щоб розгромити ворогів». Щоб люди не могли розказати, що це вони геніально спланували й провели операцію, яка призвела до серйозної великої перемоги.

Так Бог таки покинув Україну чи Він з нами? Згадуймо Слов'янськ, Краматорськ, Дружківку у 2014 році. Росіян не так просто було вибити звідти. Але одного разу вночі щось з ними сталося, і вони побігли з нашої конгломерації, яку захопили, там укріпилися й це вже було їхнє. Який укріпрайон в Дружківці набудували — це просто щось, все було залите бетоном. Але бачите, військові стратеги розраховували, скільки їм треба буде битися за той укріпрайон, а битися не довелося. Жодного пострілу там не було. Тому що щось їх там налякало й вони пішли. Розказують, що втікали навіть пішки у паніці.

Те ж саме з цією війною. Вона закінчиться не якимись гучними вибухами. Одного разу росіяни просто підуть.

Читайте також: «Якщо Україна програє цю війну, нам влаштують геноцид. Причому різати будуть усіх», — військовий аналітик Петро Черник

6010

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів