«Окупанти зайшли до будинку, де на ліжку лежала 90-річна бабуся, та вистрілили їй у голову»: трунар Ігор Середа про звірства рашистів у Бучі
Звірства російських окупантів на території Київщини шокували весь світ. У Європі вимагають провести міжнародне розслідування воєнних злочинів рашистів на українській землі. Після визволення Бучі на початку квітня цього року на вулицях міста лежала велика кількість трупів мирних громадян. Багато хто був зі зв'язаними руками та слідами тортур. Тіла вбитих та закатованих українців на околицях Бучі знаходять і досі.
24-річний Ігор Середа із села Микуличі, Немешаївської громади (Київська область) не став виїжджати з рідних місць під час окупації. Ігор з 14 років разом із батьком працює в бюро ритуальних послуг. Багато з того, що творили росіяни в Бучанському районі, хлопець бачив на власні очі. «ФАКТАМ» вдалося поспілкуватися з Ігорем Середою, який вже після деокупації Бучі допомагав перепоховати тіла мирних жителів. У місті три тижні працювало кілька похоронних бригад. Тільки через руки Ігоря пройшло близько 700 тіл убитих мирних мешканців цього міста. Точної кількості вбитих бучанців поки що не знає ніхто.
«Через Немішаєве в основному лише колони ходили. Вранці сто одиниць техніки проїдуть у напрямку Києва, увечері повертаються»
— О п'ятій ранку 24 лютого мені зателефонував знайомий, який служить у ЗСУ, і каже: «Війна почалася! Швидше збирай речі», — згадує Ігор Середа. — Я не повірив спершу. Думаю: «Та ну, гаразд? Як це — війна?» Зайшов до інтернету, почав новини читати. І справді — війна! Треба щось робити. Поїхав на заправку, заправився. А далі — не знаю. Якийсь ступор був. Сусіди та друзі протягом дня почали виїжджати з Немішаєва кудись до Західної України. Але я вирішив, що їхати нікуди не буду. Та й не було куди. Хто мене й де чекає?
— А ваші рідні поїхали?
— Мама із сестрою виїхали 8-го чи 9 березня з Немішаєва, Буча вже була тоді під окупацією. Виїжджали вони «зеленим коридором».
— Чи не обстрілювали ваших рідних?
— Обстріл цивільних машин тоді вже був. Але мама із сестрою більш-менш нормально доїхали до Миколаївки (село під Києвом на 37-му кілометрі Житомирської траси, де рашисти у середині березня знищили військову частину, розстріляли 11 чоловіків та взяли в полон сімох жінок). Щоправда, на саму Житомирську трасу одразу виїжджати побоялися. Залишили машину біля військової частини (там тоді ще наші солдати базувалися), і самі пішли до траси пішки — близько чотирьох кілометрів. Побачили, що на узбіччі стояло багато розстріляних цивільних автомобілів, та вирішили їхати назад у Немішаєве. Дорогою потрапили на російський блокпост. А в машині діти були. Страшно. Росіяни запитують: «Ви чого катаєтесь туди-сюди?» Мама відповідає: «Хотіли виїхати, але нас не пустили». «Їдьте назад, випустять». Але вони поїхали все одно іншою дорогою. Зараз за кордоном, дякувати Богові, в безпеці.
— Усю окупацію ви провели у Немішаєвому? Як рашисти поводилися з місцевим населенням?
— Місцеві спочатку побоювалися окупантів. Ніхто не знав, як вони поведуться? Ми в перші дні взагалі намагалися не з'являтися їм на очі. Але я можу сказати, що саме в Немішаєвому рашисти поводилися тихо. Вони тут практично не залишалися. Базувалися десь на околиці. А через Немішаєве здебільшого лише колони ходили. Вранці сто одиниць техніки проїдуть у напрямку Києва, увечері повертаються. У сусідньому селі Мироцьке вони, наприклад, просто у дворах стояли та мешкали в будинках місцевих.
— Ви ж працівник бюро ритуальних послуг. Чи багато смертей було за той час, поки рашисти перебували на Київщині? Роботи у вас було, зважаючи на все, чимало… Вас же просили допомогти поховати когось із місцевих?
— Саме роботою це назвати не можна. Я зі своїми співробітниками з бюро ритуальних послуг грошей з людей не брав. Не той час. Крім того, весь запас трун, який у нас був, ми роздали безкоштовно. Взагалі, наша будівля бюро ритуальних послуг цілодобово стояла відкритою. Труни брали люди й самі, кому треба було.
«Коли я з напарником рив могилу на цвинтарі, кілька військових тримали нас на прицілі»
— Як проводився похорон в окупованих селах? Чи потрібно було брати дозвіл в окупантів?
— Здебільшого я намагався з ними не спілкуватися, — каже Ігор Середа. — Але ось була така ситуація, коли треба було поховати людину у селі Мироцьке, де були масові розстріли мирних жителів. Я побоювався туди їхати, але жінка, яка мені зателефонувала, мало не плачучи благала мене допомогти з похороном. Сама ж пішла до окупантів та попросила пропустити автомобіль ритуальної служби на цвинтарі.
Я зазвичай на похорон виїжджав у чорному одязі. А тут окупанти нас попередили з напарником, щоб ми одягли яскравий одяг. Навіщо — не знаю. Нас росіяни тоді дуже ретельно перевіряли на блокпосту. На капот нашої машини вони приклеїли літеру V. Потім, коли я з напарником рив могилу, на цвинтарі кілька військових тримали нас на прицілі. Наказали копати, не підводячи голови.
— Страшно…
— Не те слово. Хто знає, що у рашистів на умі? Могли вистрілити будь-якої миті. Так би в тій ямі й лишилися.
— Хто з окупантів стояв у цей час у Бучанському районі? Я маю на увазі — росіяни, буряти чи чеченці?
— Усі були. Цікава деталь: росіяни чомусь носили військову форму на кілька розмірів більшу й виглядали дуже безглуздо.
— Як так званий «чмоня» (так прозвали в народі одного з російських полонених, фотографія якого пройшла майже по всіх наших ЗМІ)?
— Так-так! Це реально не фейк! Росіяни ходили саме так, як цей «чмоня»! Чеченці сильно відрізнялися від росіян і за характером, і на вигляд. Вони мають форму, схожу на форму ЗСУ. Усі намагалися виглядати ефектно, наче з голочки. Найжорстокішими були буряти. Саме вони у Мироцькому розстріляли п'ятьох цивільних.
А взагалі, доки була окупація, у рашистів було три ротації. Причому якщо перші окупанти були тихими й спокійними, то ті, хто прийшов по другій ротації, встановили у нас комендантську годину, погрожували людям. А треті були взагалі кінченими. Заходять у хату — висить плазма, вони її розбили та пішли. Виганяли людей з будинків, змушували жити чоловіків та жінок окремо. Забирали автомобілі у цивільних, потім спалювали їх.
— Ви бачили, як убивали людей?
— Ні, дякувати Богу. Але мені довелося забирати тіла вбитих. Рашисти вбивали цивільних по-різному. Були трупи і з ножовим пораненням у шию, і з простріляними кінцівками…
«Кому належить тіло — жінці чи чоловікові, можна було розібрати лише за одягом»
— Ви з батьком у похоронному бізнесі з 14 років. Напевно, вас уже нічого не може шокувати чи налякати? Після деокупації ви допомагали перепоховати тіла вбитих людей у Бучі. Це було страшно?
— Це був шок. Великий шок! Так, моя робота пов'язана з похороном і я за своє недовге життя бачив дуже багато трупів. Але тіла, з якими мені доводилося раніше мати справу, зазвичай виглядають якось… цивілізовано. Наразі ж експерти діставали тіла, які у спеку були ледь присипані землею: на вулиці, на городах. Окупанти кидали тіла просто в яму, абияк. Навіть собак так не ховають. Дуже багато тіл були зі зв'язаними руками. На момент ексгумації проходило багато часу, трупи були вже на стадії розкладання, в крові. Багато хто не мав навіть обличчя. Кому належить тіло — жінці чи чоловікові, можна було розібрати лише за одягом.
— Ви працювали в костюмах спецзахисту та протигазах?
— Запах був жахливий. Я його й досі відчуваю. Трупна отрута може бути смертельною для людини. Протигазів не було. Нам видавали респіратори. Але вони мало допомагають у такій ситуації. Для такої роботи потрібно мати спеціальні маски із кисневим балоном.
— За вашою оцінкою, яким міг бути масштаб убивств мирного населення рашистами у Бучі та на її околицях? Скільки тіл загиблих пройшло, скажімо, через ваші руки?
— В одній тільки Бучі особисто я перепоховав 600−700 людей. Але ж я не один займався перепохованнями. Працювало кілька бригад. Ви можете уявити, скільки там було вбитих мирних громадян? Тіла, які збирали Бучею, на цвинтар вивозили рефрижераторами по сотні трупів у кожному. Три тижні збирали тіла по Бучі.
— Перепоховання тіл убитих мирних громадян з Бучі — це те саме, по суті, волонтерство чи ви отримували за свою роботу якісь гроші?
— Ні, нам ніхто не платив. Лише одного разу заправили наш автомобіль 10 літрами дизельного пального.
— Російські пропагандисти, щоб виправдати цей геноцид проти українців, свої масові злочини проти мирного населення, розповідають росіянам, що трупи у Бучі — це вистава. Мовляв, тіла завезли до міста з моргів та розкидали за ніч вулицями містечка. Ми з вами розуміємо весь абсурд цього твердження! Як у таке взагалі може повірити розсудлива людина? Адже кожна убита людина має родичів. Тіла впізнавали…
— Я веду сторінку в Instagram, де розповідаю про свою роботу. Так ось, мені підписники з росії теж писали, що я розповсюджую фейки. Що й трупи — актори, і я сам актор. Усі ті люди, чиї тіла ми знаходили у Бучі, були вбиті. Які ж це актори? У їхніх тілах знаходили кулі. Яка постановка? У чому її сенс? Тим більше що тіла, які лежали на вулицях, ті, що були на фото багатьох міжнародних інформаційних агенцій, — це лише 5 відсотків усіх знайдених тіл! Трупи лежали в будинках, на цвинтарях, були прикопані на городах.
У моїх знайомих убили бабусю — жінку під 90 років. Вона вже не могла ходити. Бабусю знайшли на ліжку в її будинку в Бучі з кулею в голові. Тобто рашисти просто зайшли до будинку та застрелили людину. Для кого ця старенька могла становити небезпеку?
Після обстрілу одного з будинків з-під його завалів дістали 20 тіл. Від багатьох із них мало що залишилося. Були бабуся та дідусь, яких я знав особисто, так знайшли тільки їхні руки та ноги. Багато тіл доводилося збирати за фрагментами. Актори, кажете? Це «русскій мір» у всій своїй красі.
— А зараз ще знаходять тіла на околицях Бучі, Бородянки? Ось Житомирською трасою біля села Березівка щойно викопали ще одне тіло невпізнаного чоловіка зі зв'язаними руками. А у вашому районі також ще знаходять тіла?
— На жаль, так. Вчора, наприклад, біля Пилиповичів також викопали чоловіка. Він, швидше за все, їхав своїм автомобілем і його просто вбили. Боюся, це не остання страшна знахідка на Київщині.
— Ви плануєте виїжджати на перепоховання на інші деокуповані території у майбутньому? На Харківщину, наприклад, чи Херсонщину?
— Якщо буде така можливість і хоча б пальним хтось допоможе, то, звичайно, поїхав би. Просто зараз сам уже лишився без грошей. Усі свої ресурси під час війни вичерпав.
Раніше «ФАКТИ» наводили розповідь мешканки Київської області Тетяни Скиби про життя у Гостомелі під час окупації.
Фото з особистого архіву Ігоря Середи
4224Читайте нас у Facebook
