«Дімі дуже подобався Маріуполь»: мати пресофіцера «Азову» Дмитра Козацького

— Пані Ірино, 26 травня Дмитро зателефонував вам вже з полону. Зрозуміло, що це була коротка бесіда. Але ви матір, навіть по паузах відчуваєте настрій своєї дитини. Як він тримається?

— Я завжди відчуваю сина, він — мене. Це була розмова буквально на кілька секунд: «Мамо, я живий. Бережіть себе. Скоро зідзвонимося». Почула якусь надію, якесь полегшення в його словах. Може, тому, що вони вийшли з того пекла, що нарешті побачили небо та сонце.

— Ви не показуєте свій біль, тримаєтесь дуже оптимістично й гідно. Що дає вам сили?

— Не знаю. Я вірю в Бога, весь час молюся. За будь-яких обставин завжди дякую Богові й розмовляю з ним. Знаєте, не може він погано поступити з ними. Він їх врятує, має їх витягнути з полону. Ці хлопці захищають рідну землю. Світла сила на їхній стороні. Вірю, що вони повернуться, тому що їх дуже чекає вся країна.

Читайте також: «Ми почули його голос, він сказав, що живий»: пресофіцер «Азову» вийшов на зв’язок з рідними після евакуації

Ще я маю триматися заради того, щоб він прийшов і побачив мене в адекватному психічному стані. Тримає також робота. Я тридцять років працюю провідником на «Укрзалізниці». У перші тижні війни мене закріпили за евакуаційними потягами. Треба було тримати себе в руках і заспокоювати людей. Зараз всім дуже важко.

Само собою підтримує донечка Даша.

Читайте також: «Ми не хочемо бути героями та мучениками посмертно», — зверталася до світу військова медсестра, яка невдовзі загинула під руїнами «Азовсталі»

— Дмитро віруюча людина?

— Чоловіки не завжди відкриваються. Я весь час казала йому: «Синку, яким би ти сильним не був, тихенько прочитай „Отче наш“ — і побачиш: тобі буде легше». Він відповідав: «Так-так, мамо». Думаю, що все ж таки вірить. Ми у дитинстві ходили до церкви разом, кожного вечора читали молитву «Отче наш». Думаю, таке залишається на все життя.

— Чому у Дмитра такий позивний?

— Не знаю. Він у дев’ятому класі сказав мені: «Мам, я хотів би змінити ім’я на Орест». — «Синку, тебе хрестили під іменем Дмитро, ти народився на Дмитра. Може, зробиш це після 18 років? Дочекайся, це вже буде свідомо, зрозумієш, чи потрібно тобі це». Тоді він трошки заспокоївся. А в «Азові» обрав цей позивний.

— Чи були у нього хвилини слабкості за час перебування на «Азовсталі»?

— Ми розмовляли телефоном нечасто, в основному переписувалися. Перше, що я робила кожного ранку, — писала йому SMS: «Як ніч минула? Як ви? Які надії?» Знала, що він не любить, коли пишу одне й те саме. Тому старалася якось перекрутити ці фрази. Кожного разу боялася написати слово, яке може призвести до зневіри.

Такого, щоб він був зовсім без надії, не відчувала. Харчів у них було обмаль, воду пили технічну. Але вони трималися. Після того як розбомбили шпиталь і зовсім не стало, чим лікувати і чим знеболювати тяжкопоранених, він влаштував фотосесію поранених бійців. Наступного дня зателефонував і зізнавався, що це була найстрашніша фотосесія у його житті й що він хоче, аби це була така остання зйомка. Сказав, що він не знав, як з цими хлопцями розмовляти. «Це настільки сильні люди. Дух незламний. Вони ще мають сили жартувати». Тоді я відчула в ньому нібито розпач: «Невідомо, хто їм допоможе». Напевно, це був один раз.

15 квітня написав нам: «Мамо, тату, я сьогодні другий раз народився». Як, що сталося? Виявилося, що снаряд чи бомба влучили в їхнє розташування. «Мене викинуло з ліжка, і ліжко повністю накрило обваленою стіною». Якби він в тому ліжку залишився, його б не було. А так тільки осколком поранило голову. Ще він після того розкопав свою колегу з-під тих завалів і виніс звідти. Дівчина жива. Я слухала його, у мене серце розривалося.

— Є дуже зворушливе коротке відео, як під звуки вибухів Дмитро співає пісню «Стефанія» переможця «Євробачення» гурту Kalush Orchestra. «Стефанія мамо, мамо Стефанія, розквітає поле, а вона сивіє. Заспівай мені, мамо, колискову, хочу ще почути твоє рідне слово». Нібито присвятив це саме вам.

— Теж так подумала. Він взагалі дуже любив «Євробачення», знав усіх виконавців, усіх претендентів на перемогу. А тут така пісня гарна прозвучала. Ось і заспівав.

— Що він розказував про умови перебування на «Азовсталі»?

— Коли я запитувала: «Синку, у вас є що їсти?» — завжди відповідав: «Мамо, все є. Ми перекусили, чай п’ємо». І розповідав, що саме з продуктів є.

А потім я побачила відео, як вони трохи солодощів діточкам принесли на Великдень: «Розділіть, будь ласка, на всіх». Знаю, який мій Діма щедрий. Думаю, що всі, хто там був, усе віддали б дітям. Але, якщо вони принесли таку маленьку жменьку, зрозуміло, що нічого там не було.

Тільки раз почула від нього: «Вчора потрапили у розбомблений склад, знайшли трохи їжі. Хоча б ситі заснули». Тобто він так все яскраво і красиво розказував, а насправді це був жах. Але він військовий, не має права жалітися.

Діма був дуже засмучений на Великдень. Він завжди намагався приїхати додому на Новий рік, на Великдень, на мій день народження або між нашими з Дашею датами (у Даші 2 вересня, у мене 28-го). Привозив подарунки, робив сюрпризи.

Цього разу сказав: «Це перший Великдень, який я зустрічаю отак. Мені так боляче». Пообіцяла йому: «Синочку, ти не переживай. Ви вийдете з „Азовсталі“, приїдете додому. Який би це день не був, я спечу пасочку і ми нафарбуємо крашанок». Він відповів: «Так, мамо».

Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі

— Коли ви бачилися з ним крайній раз, як кажуть військові?

— Він приїжджав на Новий рік на кілька днів. А телефонував практично кожен день. Це могло бути кілька слів: «Мамо, все нормально. Я був дуже зайнятий, я працював. Що там у вас?»

— Яким для вас був ранок 24 лютого?

— За два дні до вторгнення Діма подзвонив: «Мам, невідомо, яка ситуація. Ти у мене не панікер. Але збери, будь ласка, тривожну валізу». — «В сенсі, синку? Я не зрозуміла». — «Ну, хай у тебе буде рюкзачок, ти туди поклади водичку, документи, якісь речі». Потім трохи з’їхав на інше: «Тим паче ти провідник. Тобі 25-го на роботу. Хай всі твої документи будуть при тобі». — «Синку, вони завжди при мені». — «Ні, мам. Просто збери все, що я сказав». Він дав мені зрозуміти, що не треба нічого розпитувати.

Я взагалі дуже боюся нічних дзвінків. 24 лютого о 5:45 Діма зателефонував: «Мамо, бери тривожну валізку. Подзвоні Даші (вона у нас студентка, мешкає в Києві), хай обов’язково спуститься в підвал. Обдзвони всіх, кого знаєш. Почалася війна. Говорити довго не можу. Потім. Бомблять всю Україну. Тримаємося. На зв’язку». Оце для мене був жах. Після кількох секунд ступору взяла себе в руки й почала телефонувати всім рідним і знайомим.

— Яким був ваш син в дитинстві — слухняним чи маленьким розбишакою?

— Діма завжди збирав у дворі (у нас п’ятиповерхівка) молодших дітей, організовував якісь гуртки, конкурси, ігри. То вони щось ліпили, то готували концерти, потім на них збирали усіх сусідів. Якщо він бачив, що якась бабуся йде і тягне важку сумку, обов’язково допомагав.

Він дуже любить сестру. Вона народилася, коли він пішов у другий клас. Про кожний її крок — коли Даша плакала, коли посміхалася, коли поїла, коли сходила до туалету, — знали всі вчителі. Він завжди хвилювався за мене й за Дашу.

Він позитивний, добрий, світлий. Добрих вчинків було дуже багато.

Читайте також: «Хлопці вже не дуже вірять в те, що їх врятують», — дружина бійця «Азову» Арсенія Федосюка

У 2013 році він поступив на бюджет до Вищої школи інформаційних технологій та менеджменту у польському Жешуві. Приїхав додому на різдвяні канікули. Якраз був пік подій на Майдані. Трохи побув вдома та втік до Києва останньою електричкою (потім у нас розбили колії, щоб люди з Західної України не доїжджали до столиці).

Написав мені повідомлення у соцмережі, але ж я вночі не дивлюся інтернет. І на столі залишив записку. Я була впевнена, що він спить. А тут наша киця, яка ніколи до нього в кімнату не заходила, зайшла туди й почала дряпати диван. Кажу чоловіку: «Юро, зараз вона його розбудить і він поїде на цей Майдан». Зайшли, а там під ковдрою лежать накидані речі, нібито хтось спить.

У мене був такий шок. Дзвоню йому: «Синку, ти де?» — «Я маю бути тут і захищати Україну. Я не боягуз». — «Синку, повернися, будь ласка». — «Мамо, ні». Тоді трубку взяв чоловік: «Діма, якщо ти любиш і поважаєш свою маму, ти зараз повернешся додому». Він це йому повторив двічі.

Ми мешкаємо за п'ять кілометрів від вокзалу. Автобуси вже не ходили. Він добирався пішки. Правда, коли прийшов, був ображений на нас. Через день все одно поїхав у столицю. Але мені було дуже приємно та дуже важливо, що він повернувся, що він мене любить, чує і слухає.

Потім насилу його вмовила повернутися до Польщі. Там він волонтерив, щоб допомагати Майдану. На початку лютого знову приїхав сюди, а після завершення Революції гідності вирішив залишитися в країні.

Щодо навчання, він зараз навчається в Національному університеті «Острозька академія», обрав політологію.

— Хто з дорослих найбільше впливав на Дмитра, коли він ріс?

— Мабуть, я. Діма ріс з вітчимом, у мене другий шлюб. Тому у нас різні прізвища. Козацький — це моє дівоче прізвище.

Ми з ним, бувало, і сперечалися, і сварилися, як в кожній нормальній сім’ї. Але він чув те, про що я його просила. Постійно повторювала синові й дочці: «Діти, в яких обставинах ви б не опинилися, будь ласка, завжди залишайтеся людьми. І ставте себе на місце тієї людини, з якою спілкуєтесь, відчувайте те, що відчуває вона».

— Ви сувора мама?

— Трошки, напевно, так.

— Як могли покарати сина в дитинстві?

— Пам'ятаю два його вчинки. Я завжди йому казала, що спочатку навчання, а потім все інше. «Добре, мамо, добре». У дев’ятому класі він подав заявку на «Голос. Діти», онлайн проспівав «Чорнобривці». Його запросили на прослуховування. Увечері я була на роботі. Дзвонить: «Мам, мені завтра треба бути в Києві». — «Ти тест склав?» — «Не склав». — «Ніякого Києва, нікуди не поїдеш». Він прекрасно знав, що я завжди накричу: «Ні, ні, ні», а потім гальмую. Тобто він сподівався, що в останню секунду подзвоню і скажу: «Їдеш». Але я не подзвонила. Він був цим шокований. Дуже на мене образився.

Другий раз таке було у 11-му класі, коли ми теж готувалися до ЗНО. Він у мене випросив професійну фотокамеру.

— Дмитро — автор історичних фото з «Азовсталі». Звідки у нього це захоплення?

— Напевно, він з цим народився. Зі школи захоплювався фотографією і мріяв стати журналістом. Тоді ще не було цифрових фотоапаратів. Спочатку користувався «Сменою 8» з плівкою, потім ми купили йому Olympus, це вже на відеокарті. Він постійно фотографував. Причому завжди знаходив і ловив незвичайні моменти, абсолютно нестандартні ракурси. Не те, що просте око бачить. Потім це його вміння знадобилося, коли він очолив пресслужбу «Азову». Любив фотографувати природу і Дар’ю. Це була його модель. Часто казав, що хоче фотографувати щасливих людей і гарні українські пейзажі.

— Так ви купили йому професійну камеру?

— Ні. Вже поїхали купляти, дзвонить вчителька: «Ірино Іванівно, Дмитро не здав те й те». — «Як не здав? Він сказав, що здав». А він стоїть, очі опустив. І ми прямо перед входом в магазин розвернулися й поїхали додому. Це було жорстко. Я тоді лікті кусала дуже довго. Але він зрозумів, що мої слова сходяться зі справами.

У мене в дитинстві теж саме було з батьками. Вони йшли на поступки в останню хвилину. І ось наш клас зібрався в Ленінград. Завтра вранці всі їдуть, вже за все сплачено. І тут на домашній телефон подзвонила вчителька. Батька підняв трубку. «Івану Васильовичу, Іра безпричинно пропустила школу». Я цього не очікувала. Але знала прекрасно, що він мене все одно завезе на вокзал. А цього не сталося. Цей урок запам’ятався на все життя. Розумію, що те ж саме сталося з Дмитром.

— Він вступив до лав «Азову» у 2017 році. Не відмовляли його, бо було ж зрозуміло, що війна все ж таки рано чи пізно почнеться?

— Чесно кажучи, не розуміла, що щось буде, і не вірила до останнього.

Так сталося, що Діма опинився в Маріуполі з першого дня служби в армії. У 2015 році нам у військкоматі сказали, що він попаде або до Львову, або в Київ, на самий крайній випадок — у Харків. А він попав в маріупольську частину Національної гвардії. Один Бог знає, як я це пережила, бо це прифронтове місто.

Читайте також: Дружина командира «Азову» Дениса Прокопенка: «Я перша повідомила чоловікові, що почалася війна»

Але коли у 2017 році він сказав: «Мам, я хочу вступати до лав «Азову», відповіла, що я за. Для мене не було в цьому нічого страшного. Знала, що за ці два роки служби він вже визначився, чим хоче займатися. Крім того, чула, що в «Азові» такі зібрані, підготовлені, цілеспрямовані хлопці, які знають, чого хочуть, що їхня ціль — захищати Україну. Я взагалі не думала, що він буде військовим, чесно. Сподівалася, що відслужить в армії й отримає цивільну професію. Він така творча людина. У нього завжди рожеві мрії, завжди все бачив тільки у світлі. Він був романтиком.

— Ви ж йому навіть квартиру в Маріуполі придбали. Він планував жити там?

— Так. Якось я запитала: «Ти будеш повертатися до Малина?» Відповів, що ні. Ми продали квартиру моєї покійної мами. Я йому запропонувала: «Зверни увагу на Бучу, Ірпінь. Це ж в’їзд у Київ з нашої сторони. Там такі красиві нові райони, такі чудові дворики, будинки. Давай зробімо перший внесок і будемо якось планувати твоє майбутнє». — «Ні, я планую залишатися в Маріуполі. Я відмовляла: «Там викиди, забрудненість повітря». — «Повір, я обдумав свій вибір. Хочу залишатися тут. Мені подобається це місто. Воно настільки розвивається, стає цивілізованим і сучасним».

Так, квартира у нього була. Але увесь дім згорів.

— Дмитро такий гарний, розумний, вихований хлопець. У нього дівчина є?

— Була. Вони приїжджали до нас. Але щось у них не склалося. Потім він мені сказав: «Мам, я військовий, маю зараз думати про службу. А про службу і про дівчину водночас я не можу думати. Все буде потім».

— Чим його нагодуєте після повернення?

— Він у нас гурман, не любить звичайну їжу, любить сам готувати. У нього смачні салати з морепродуктів і дуже смачна паста. Коли приїжджає в гості, завжди нам каже: «Так, сьогодні я готую». Він любить все гарно подати.

— От комусь пощастить!

— Дай Боже! Він навіть коли зі школи приходив, накривав собі стіл, начебто він в якомусь ресторані та його обслуговує офіціант. Сідав і смакував навіть простий борщ.

Ми його зустрінемо обов’язково з борщем і з пасочками, за якими він так сумував на «Азовсталі»…

Читайте також: «Я сиділа у підвалі і тупо чекала смерті. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про ад в заблокованому Маріуполі