«Ми почули його голос, він сказав, що живий»: пресофіцер «Азову» вийшов на зв’язок з рідними після евакуації
Голова пресслужби полку «Азов» Дмитро Козацький (позивний Орест), автор кадрів поранених захисників Маріуполя у польовому шпиталі на заводі «Азовсталь», які облетіли весь світ. зателефонував із полону рідним. Про це розповіли його сестра Дар'я Юрченко та мати Ірина Юрченко в ефірі телемарафону.
«Коли ми дізналися, що хлопці відправляються в полон, деякий час не було жодної інформації, було дуже тяжко. Але, слава Богу, Діма зателефонував мамі, ми почули його голос, він сказав, що живий — це найголовніше. Сказав, що їх годують, хоча ми не знаємо, як, і те, що з ним усе добре», — поділилася сестра бійця Дарина.
Дмитро Козацький понад 80 днів тримав оборону разом з побратимами на «Азовсталі» в Маріуполі, перебуваючи там у нелюдських умовах.
Мати Дмитра Ірина Юрченко розповіла виданню Malyn. Media, що за кілька днів до евакуації із «Азовсталі» він створив спільний відеочат з рідними. «Був бадьорим, зібраним. Каже ось, гляньте, п’ю чай, все у нас добре, не переживайте… Але і я, і чоловік бачили, що насправді з ним відбувається», — каже Ірина Юрченко. Вона додала, що син попередив їх, що може втратити зв’язок на декілька днів. «Сказав, щоб не переживали. А вже 20 травня, коли вони виходили з території заводу, він скинув мені відеозвернення: „Маманчик, будь ласка, тримайся, ти обіцяла, що купиш заспокійливі. Хочу, щоб при нашій зустрічі ти в мене була спокійна і гарна“… Потім зв’язок перервався, але ми були готові до цього», — згадує мама.
Читайте також: «Хлопці вже не дуже вірять в те, що їх врятують», — дружина бійця «Азову» Арсенія Федосюка
26-річний азовець Дмитро Козацький з позивним Орест народився та виріс у Малині. Після закінчення школи у 2013-ому поїхав вчитися у Польщу у Вищій школі інформаційних технологій та менеджменту в Жешуві. Але приїхав в Україну під час Революції гідності, волонтерив у Києві і до Польші вже не повернувся. Нині він навчається на політології в Острозькій академії.
Як розказала мама бійця, у 2015 році його призвали на строкову службу в армію. Він потрапив у маріупольську частину Нацгвардії. Після служби вирішив підписати контракт, а ще через рік — у 2017-ому — вступив до лав «Азову». «Пригадую, був тоді в захваті. Спочатку служив на посаді зв’язківця, але хотів чогось більшого. І він все-таки досягнув свого: нині він командир пресслужби «Азову», — каже Ірина Юрченко.
Після початку війни Дмитро майже кожного дня телефонував рідним. «Не завжди вдавалося багато почути, але тоді було достатньо, чи живий, чи цілий, — згадує мама і додає, що з першого дня знала, що вони перейшли на «Азовсталь».
«Діма не раз розповідав, що йому чудом вдавалося залишитися в живих, — каже Ірина. — Пригадую, 15 квітня, приміщення, де вони працювали й відпочивали, накрило потужним ударом і сина буквально викинуло з ліжка, а саме ліжко накрила обвалена стіна. Його Бог зберіг, але отримав осколкові поранення у голову. Потім розказував мені, як його напарницю, з якою вони працювали пліч-о-пліч, тоді засипало обвалами. Каже: «Мам, я її ледь відкопав, її засипало землею… Але я виніс її, на руках, вона жива, мама, слава Богу, жива!»
Про кадри поранених бійців в польовому шпиталі в «Азовсталі» Дмитро Козацький сказав матері, що це «найстрашніша фотосесія у його житті» і що він хоче, аби це була остання така зйомка. Казав, що хоче фотографувати щасливих людей, гарні пейзажі, світлу Україну. Але захоплювався мужністю побратимів. «Вони навіть знаходили у собі сили жартувати, запросто називали один одного безногим чи безруким, — переповідає слова сина Ірина Юрченко. — Для нас це так страшно, а вони жартували — розумієте, яка це сила, внутрішня сила? І це після того, як кінцівки їм відрізали без анестезії, а від болю голова сивіла за кілька хвилин».
«Нині я дуже вдячна своєму Дімі — не лише як сину, як військовому, а й як фотографу, бо він це все зафіксував, — додала Ірина Юрченко. — Тому що час пройде, біль притупиться, рани загояться і ці емоції залишаться тільки в їхніх душах, снах та хвилюваннях. Вони цього не розкажуть своїм близьким, точно не розкажуть дітям. А так, завдяки Дімі, світ побачив їхні виснажені, але живі тіла, їхні світлі душі, їхні очі, які говорять за них».
Читайте також: «17-річний син допомагав дорослим закопувати на городі фрагменти тіла батька», — мешканка Маріуполя
2251Читайте нас у Facebook
