«Хлопці вже не дуже вірять в те, що їх врятують», — дружина бійця «Азову» Арсенія Федосюка
— Юлю, як і де ви познайомилися з Арсенієм?
— Мені 29 років. Арсенію теж. Я зі Львова, але 10 років мешкаю в Києві, а Арсеній — з Білої Церкви. Він був активним учасником Революції гідності. Одразу після цих подій відправився на війну. Тобто він знаходиться на фронті безперервно вісім років.
Ми познайомилися в інтернеті шість років тому. Знайомитися в якийсь інакший спосіб у нього не було можливості, тому що він постійно перебував на бойових діях. Одразу зрозуміли, що у нас багато спільного. Почали спілкуватися в інтернеті, потім були зустрічі під час його відпусток. Буквально через рік одружилися. Нашій сім’ї п’ять років.
— Хто Арсеній за фахом?
— Він історик, закінчив Києво-Могилянську академію, а я філософ. Якраз на інтересі до філософії та історії ми й зійшлися. Дітей у нас поки що немає.
Читайте також: Дружина командира «Азову» Дениса Прокопенка: «Я перша повідомила чоловікові, що почалася війна»
— Він романтичний чоловік?
— Для мене — дуже. Завжди такі цікаві речі привозив додому. Для мене це було набагато цінніше, ніж якісь дорогі подарунки. Наприклад, міг привезти перо якоїсь пташки або листочок якогось дерева. Ми з ним обмінювалися листочками різних дерев. У мене є гербарій, який ми збирали разом.
.jpg "\"Арсеній був активним учасником Революції гідності. Одразу після цих подій відправився на війну. Тобто він знаходиться на фронті безперервно вісім років\", - розповіла Юля Федосюк")
— Коли ви з ним бачилися крайній раз, як кажуть військові?
— 22 лютого. Подивилися звернення путіна до росіян перед тим, як він наголосив про визнання легітимними так званих «ДНР» і «ЛНР». Зрозуміли, що буде якась ескалація. Думали, що на Донбасі. Я з ним попрощалася і відправила його в Маріуполь, як це завжди відбувалося. Щодо саме нападу на Київ, ми це обговорювали. У мене був зібраний рюкзак, але, чесно кажучи, не думала, що це станеться.
24-го вранці зателефонували друзі, які сказали, що атакують Київ. Швидко зібралася і відправилася на правий берег. Знала, що, якщо росіяни зайдуть зі сторони Чернігова (а це була єдина можливість, тому що там дорога дозволяє техніці пройти), то вони захоплять лівий берег, мости можуть підірвати, я опинюся на окупованій території.
Від самого початку війни я вважала, що мушу залишатися в Києві. Так і було, поки ми не поїхали до Папи римського.
— Про що ви говорили з чоловіком, коли все тільки почалося?
— Він був шокований, що це сталося саме з Києвом. Я теж. Важко було екзистенційно прийняти, що столицю атакують, що це справжня повномасштабна війна. Написав, щоб я берегла себе. Він взагалі хотів, щоб я поїхала до Львова. Але я його не послухала. Думаю, що він пишався, що я не поїхала. Він постійно був зі мною на зв’язку, тому що перший тиждень був напруженішим тут, ніж в Маріуполі. Йому це навіть не подобалося. Він писав: «Як це так? Ми тут сидимо і нічого ще не відбувається. Ми хочемо воювати, а вас там атакують ракетами».
— Напевно він розумів, наскільки все серйозно, і що він може не повернутися.
— Він завжди розумів, що може загинути. Ще з 2014 року. Тоді він пройшов триденну підготовку. Вони вистрілили десять куль, і все. Чим більше професійнішим військовим він ставав, тим небезпечніші завдання виконував.
Я завжди, проводжаючи Арсенія, розумію, що це може бути останній раз, коли його бачу. Він теж це розуміє. Єдине, що цього разу напруження було сильнішим.
У цьому тривожному стані ми з іншими дружинами «азовців» знаходимося постійно вже вісім років. Єдина відмінність зараз в тому, що це нагадує якесь дуже страшне реаліті-шоу. Все відбувається повільно, воно розтягнуте в часі й від того ще більш жахливе.
— Де хлопці взагалі й ваш чоловік зокрема беруть сили, щоб так гідно триматися?
— Вважаю, що у кожному народі є це такий специфічний особливий тип людей, які готові покласти власне здоров’я та життя заради надматеріальних цінностей, заради того, у що вони вірять, заради незалежності своєї Батьківщини. Мій чоловік та його побратими є такими. І власне з цієї внутрішньої сили та духовної організації вони й черпають цю міць, це натхнення досі боротися в тих нелюдських умовах. Думаю, що таких людей небагато, тому ми мусимо докласти усіх зусиль, щоб врятувати їх.
— Яким Арсеній був у дитинстві? Чому став істориком?
— Його мама вчителька. Вона дуже успішний педагог. Її дуже люблять діти та батьки. Не раз бачила, коли її зустрічають учні, вони одразу обіймають її, дякують, що вона їх виховала.
Арсеній рано навчився читати та писати, тому що знаходився біля неї, бував на уроках. У школу він пішов у п’ять років, А в Києво-Могилянську академію поступив у 15 років.
Дитиною він ріс скромною. Не був розбишакою, хоча іноді якісь пригоди ставалися. Думаю, усі хлопці не без цього.
У школі йому подобалася історія. Його цікавила європейська цивілізація, Рим, античні мотиви. Власне любов до історії та зокрема історії України й пробудила у нього патріотичні почуття, як він розповідав мені. У нього склалося враження, що з Україною постійно відбувалися якісь несправедливі речі, що Україну та українців дуже часто поневолювали, якось пригнічували. Він вважає, що саме уроки історії привели його і до Майдану, і на війну.
Арсеній людина тверда, якщо ми говоримо про бойові дії. Але коли справа доходить безпосередньо до ставлення до конкретних осіб, він не жорстокий. Мій чоловік ніколи не буде не над ким знущатися.
До них здавалися у полон росіяни. Знаю, що він з ними абсолютно спокійно спілкувався, ніколи не катував, не намагався вчинити якийсь біль. Навпаки ставився дуже по-людяному. Він вважає, що для українського солдата це недостойно якось знущатися з полоненого, який не може відповісти за себе. Для нього це взагалі неприпустимо. Це його чітка позиція. Власне мені вона дуже подобається, пишаюсь цим. Знущатися з полоненого не можна. Прекрасно розумію, що іноді у хлопців здають нерви, що це війна, що є моменти, коли хочеться помститися, але вважаю, що треба в собі ці почуття перемагати. Ми маємо бути вищими за це. І відрізнятися від росіян.
— Коли Арсеній був поранений?
— З історії Арсенія добре зрозуміло, що там взагалі відбувається. Осколок від снаряда потрапив йому в ногу понад місяць тому. Вже тоді не було медичних умов, щоб той осколок витягнути. Він пив антибіотики, які на той час ще були, щоб та залізяка просто прижилася в тіло і не було сепсису. Йому вдалося це зробити. Рана загоїлася з осколком в нозі. Але серед «азовців» це взагалі не рахується пораненням. Для них поранення, коли в тебе відірвана нога, пошкодження внутрішніх органів тощо. Арсеній мені говорив: «Ти навіть не кажи, що я поранений. Я зараз п’ю антибіотики й буду далі воювати». Так і сталося. Тобто просто уявіть, яка там ситуація.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
— Не можу.
— Додам ще один цікавий епізод. Під час боїв на Майдані в його обличчя потрапила маленька кулька — дріб, якою стріляв «Беркут». Він не помітив цього. І потім на якомусь рентгені йому сказали: «У вас тут дріб коло носу залишилася». Тобто у нього після Майдану є такий «подарунок». А після цієї війни ще буде осколок у нозі.
— Про їжу і воду боюся навіть питати. Як він тримається?
— Коли він уперше сфотографував те, що їсть, побачила, що це трошки каші й шматок сиру з пліснявою. Але то була не та пліснява, як у дорогих сирів, просто зіпсований сир. Це була його їжа на весь день. Така ситуація зі всіма. То було два тижні тому. Може, зараз їдять якісь каші та макарони, тобто нічого поживного там немає.
Наскільки я розумію, навіть технічна вода у них закінчується. Тому що днями він мені написав, щоб я знайшла наукову статтю, в якій пояснюється, як можна довше прожити без води. Тобто вони вже готуються до того, що вода закінчіться. Це щоб просто розуміти взагалі весь трагізм всього, що відбувається.
Антибіотиків і знеболювальних немає. Ампутації, наприклад, здійснюються без знеболювальних. Лікарі там є, але їх мало. Навіть жінки-лікарі, наскільки мені відомо, ще там залишаються. Серед померлих є і медики.
— Як і де ховають тіла? Зараз вже тепло, і ця проблема посилюється.
— Скажу те, що знаю. Раніше вони зберігали тіла в холодильниках заводу. Потім нібито вже й туди не могли подавати електрику. Тіла почали псуватися. Цю інформацію я отримувала десять днів тому. Не знаю, наскільки вона зараз актуальна і що тепер відбувається. Чи їх ховають, чи все ще там зберігають.
— Ви часто спілкуєтеся з чоловіком?
— Раз в день-два. Раніше спілкувалися частіше, бо там було більше систем Starlink. Зараз їх мало — більшість знищена росіянами. Тому йому приходиться виходити зі свого сховища, йти в певне місце, де ще є інтернет, щоб поспілкуватися зі мною та мамою. Щоразу, коли він це робить, він фактично ризикує життям.
Останнім часом він багато мене запитує про наші успіхи щодо визволення. «Азовці» в інших обставинах ніколи б не розраховували на політичне рішення. Вони завжди покладалися тільки на себе, на свій вплив, на свою мотивацію. Але зараз ситуація настільки катастрофічна, що мій чоловік цілком серйозно запитує, як пройшла зустріч з Папою. Тобто він покладає якісь надії на такі речі.
Тому що для нього це трагедія, що він не може захистися, що нічим воювати, тому що боєкомплект закінчився, що його поранені товариші помирають від болю. Його безпосередній командир пропав безвісти ще два тижні тому. Це його це дуже сильно засмутило, після цього він постійно хвилюється з цього поводу.
Ми обговорюємо такі речі. Я намагаюся трошки підняти йому настрій тим, що ми зустрілися з Папою, що спілкуємося с пресою. Він дуже вдячний, що я це роблю. Але все одно бачу, що він засмучений, тому що результатів-то ніяких немає. А щодня гинуть люди.
— Чи були у нього прояви слабкості?
— Якщо можна назвати хвилиною слабкості те, що він шкодує за своїми товаришами, то такі моменти бувають. Все інше — це готовність далі продовжувати воювати. Завжди повторює, що він саме в тому місці, в якому має знаходитися, що не може і не міг по-іншому. Він там, тому що вважає це правильним. У нього завжди є така фраза: «А що я скажу своїм дітям, коли вони мене запитають: «Тато, а де ти був на цій війні, що ти робив?» У нього є така максима.
— Усім, хто знаходиться на «Азовсталі», дуже важко. Хлопці вірять в те, що Україна переможе?
— Думаю, що вони впевнені — наша перемога відбудеться. Насправді всі українці в цьому впевнені. Ми перемагаємо етап за етапом. Відбили Київ, відбили північ, зараз йде так звана велика битва за Донбас. Росія не просувається, хоча є дійсно важкі частини фронту. Можливо, нам знадобляться роки, але ми все одно переможемо. Тут сумнівів немає ані у нас, ані у «азовців».
Але вони знаходяться в особливій ситуації. Якщо чесно, багато з них вже готуються просто помирати. Тобто вони вже не дуже вірять в те, що їх врятують. Скажу так.
— Якою була ваша бесіда с Папою? Що він вам обіцяв?
— Ми просили про те, щоб Ватикан став третьою стороною, яка буде не те щоб тиснути, а просити путіна, щоб він відпустив усіх з «Азовсталі», яка гарантує саме безпечний вихід гарнізону звідти. Зрозуміла, що він абсолютно занурений інформаційно в цю тему, що він про все знає, все розуміє. Потім, коли ми запитали, чи не міг би він приїхати в Україну, чи не міг би організувати цей коридор, він відповів: «Я говорив з кардиналами, це не проблема».
Є інформація, що Ердоган пропонував своє посередництво, Швейцарія пропонувала, ми побачили, що Папа абсолютно емпатичний. Впевнена, що він теж готовий якщо не сам приїхати, то відправити своїх працівників. Тобто єдиний, хто не погоджується з цими всіма пропозиціями, це путін.
— Що особисто для вас було найстрашнішим за цей період?
— Якщо не брати до уваги Маріуполь, бо я тут суб’єктивна, там моя рідна людина, то для мене було дуже боляче дізнаватися про ґвалтування. Для мене це найгірше. Коли у бою помирають військові, це теж страшно, але це хоча б якось вписується в логіку війни. А коли це знущання і насильство над дітьми, жінками, цивільними, про це навіть читати важко.
«Азовці» це військовослужбовці, вони це вибрали. Не те що вони обрали помирати (без сумніву це катастрофа, і всі це розуміють), але це дорослі чоловіки, це добровольці. А знущання беззахисних дітей й жінок у мене викликає дуже велику плеяду найгірших емоцій.
Я людина, яка вірить в Бога. Вірю, що ці злочинці — від путіна та його кола до російських солдатів — якщо не тут, на землі, то після смерті точно отримують те, на що заслуговують. Думаю, що путін та його оточення будуть покарані українцями. Бо ця війна, яку він почав проти України, це його кінець.
— Арсеній теж віруюча людина?
— Він не воцерковлений. Тобто ми не сповідуємо якусь певну релігійну традицію, але віримо в надматеріальне. Певні метафізичні уявлення у нас є. Просто вони приватного характеру.
— Коли все закінчиться і, дай Боже, ви побачите свого чоловіка, що в першу чергу зробите для нього?
— Обійму, скажу, що я його люблю і пишаюся ним. Щиро подякую за те, що він вижив, тому що це було непросто. Коли ми були з дівчатами в Римі, мені було боляче знаходитися там без нього. Тому мрію опинитися там з ним. Знаю, що він захоплюється цією цивілізацією. Хочеться разом це побачити…
14410
Читайте нас у Facebook
