За перипетіями цього матчу першого кола одиночних жіночих змагань у Парижі я спостерігав, не відриваючись, майже три години. І це було досить дивно, адже в ньому не зустрічалися якісь знамениті тенісистки. Адже до вирішальних зустрічей у Відкритому чемпіонаті Франції ще два тижні. І взагалі на сусідніх кортах одночасно з цією грою проходили куди більш захоплюючі битви зірок світового тенісу першої величини. Але я дивився саме цю гру, розуміючи, що такого неймовірного спектаклю справжніх людських пристрастей і переживань можна не зустріти ще дуже довго.

На корті зійшлися фіналістка «Ролан Гаррос» 2018 року молода американка Слоун Стівенс і 32-річна іспанська тенісистка Карла Суарес-Наварро, колись займала шосте місце в світовому рейтингу, а зараз навіть не входить в першу сотню кращих спортсменок. Вигравши перший сет і перемагаючи в другому сеті з рахунком 5: 4, іспанка подавала на матч. Їй залишалося виграти лише два м'ячі для того, щоб переможно пройти в наступне коло. Ну, і що тут такого, запитаєте ви? Адже турнір тільки почався і ця гра абсолютно нічого не вирішувала в остаточному розкладі сил на шляху до фіналу. Правильно. Ні для кого навколо нічого ця гра не вирішувала. Ні для кого, крім Карли Наварро. Для іспанки вона вирішувала все!

Рівно рік тому Карла, що збиралася незабаром залишити великий спорт і зайнятися тренерською роботою, пішла в сусідню клініку зробити ПЛР-тест, щоб визначити, чи немає у неї коронавірусу. Результат виявився негативним. Але, розмовляючи з лікарем, спортсменка розповіла про те, що останнім часом її турбували болі в животі. І лікар запропонував їй пройти більш глибоке дослідження. Аналізи показали лімфому Ходжкіна (рак лімфатичної системи). «Я не ставила питання про хвороби, — написала потім Карла в соцмережах. — Я не питала, чому вона з'явилася саме у мене і що зі мною тепер відбувається. Я хотіла знати тільки одне — що потрібно зробити для того, щоб повернутися до нормального життя. Фізично було дуже важко, але я по життю навчилася з труднощами справлятися. Теніс — індивідуальний вид спорту, ми звикли боротися поодинці. Я сподівалася тільки на те, що, якщо все піде нормально, тоді я зможу попрощатися з тенісом ТАК, ЯК ХОЧУ… «

Боротьба з підступною хворобою була довгою і болісною. Батьки (до речі, професійні спортсмени, що привели дівчинку в теніс в 9 років), старший брат, друзі і навіть колишні суперниці, проти яких вона не раз боролася в великих турнірах, прийшли Карлі на допомогу, хто словом, а хто і ділом допомагаючи у вирішенні проблем, несподівано звалилися на неї у зв'язку з хворобою. Щиро дякуючи кожного з них і день у день перечитуючи повідомлення всіх тих, хто через соцмережі відправляв їй слова підтримки, Карла писала: «Ви допомогли мені зробити цей крок — і перемогти лімфому Ходжкіна. Залишилося ще кілька місяців для того, щоб переконатися, що все йде в правильному напрямку … Я ніколи не зможу вам віддячити за вашу допомогу».

Боротися з раком Карлі допомагала одна, але супермотивуюча нав'язлива думка: хвороба не виб'є мене з сідла, не змусить розлучитися з великим спортом через невиліковну безвихідь або фізичну слабкість. Я сама вирішу, коли і як мені йти з тенісу. Перемігши хворобу, Наварро спочатку виснажувала себе багатогодинними тренуваннями, відновлювала спортивну форму, що дозволяє знову вийти на корт. І вона зробила це! Гра в першому турі «Ролан Гаррос» показала всім, що Карла сама вирішує свою долю. Її зустрічали оплесками. І оплесками проводжали. І нечисленні глядачі (через пандемію в Парижі зараз із 21:00 діє комендантська година), і тренери, і судді, і навіть довгонога американка, що насилу переломила хід гри і зуміла таки вирвати у Карли переможний результат. Її проводжали як справжню переможницю. Переможницю нехай не цього незначного матчу, а життєвих обставин, які комусь могли здатися нездоланними і неможливими. Переможницю, здатну своєю долею розпоряджатися самостійно. «Так, як хочу…»

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.