«Я померла б вже давно»: Джеймі Лі Кертіс про наркотики, друзів-вампірів і сина-трансгендера

«Ваша рука стала першою, яку я потиснула за останні півтора року!»

«Джеймі Лі Кертіс широко посміхається мені. Вона з'явилася немов з-під землі біля моєї машини, коли я під'їхала до її будинку, розташованому в каньйоні поруч з узбережжям Тихого океану.

— Здрастуйте, Мег! Я зараз відкрию ворота й покажу вам місце, де буде зручно припаркуватися! Їдьте за мною. Це зовсім поруч… Ось тут, у тіні. Чудово! Слухайте, ви говорили, що повністю вакциновані. Я теж. І це дуже добре! Дайте я потисну вашу руку! Господи, це сталося! Мені не довелося підіймати лікоть, щоб привітати іншу людину. Я не намагалася ухилитися від контакту. Я тримаю вашу руку у своїй. Ваша рука стала першою, яку я потиснула за останні півтора року! Таку подію варто відзначити!

— У таку спеку?

— Зараз піднімемося по цих сходах на терасу. Там добре, вітерець. Я приготувала невелике частування. Ось, сядемо тут, за цим столиком. Нічого особливого — по чашечці чаю й шматочку лимонного торта. Ух, досі не можу оговтатись після рукостискання. Це було потужно!

— Дякую, Джеймі. Дивлюся на вас і дивуюся енергії та ентузіазму, який ви випромінюєте! Ми з вами вже зустрічалися раніше, але я ніколи ще не бачила вас такою щасливою. У чому секрет?

— Вперше почуваюся в повному розквіті сил. Правда. Мені вдалося подолати всі труднощі особистого характеру, розібратися з внутрішніми проблемами та нарешті знайти ідеальний баланс між професійним успіхом і особистим щастям.

— І це все під час пандемії?

— Уявляєте? Саме так. Я не сиділа півтора року склавши руки. Вдалося запустити кілька різних проєктів. І ще купа ідей у голові. Я звикла вставати о четвертій ранку. Мені вистачає часу виспатися. І з радістю поринаю з головою у роботу. При цьому протягом 14 місяців я взагалі не виходила з цього будинку. Але це навряд чи можна назвати повною ізоляцією. З передчуттям чекаю на свою подорож до Будапешту. Вилітаю за два дні.

— Мета поїздки? Відпочинок? Робота?

— Лечу на зйомки фільму «Прикордонна територія».

— І давно ви живете в такому ритмі?

— Уже років 10. Зі мною трапилася велика ментальна міграція, як я це називаю. Настав цей переломний момент, коли у моїй голові почав звучати голос. І він кожен день запитував мене: «Якщо не зараз, то коли? Якщо не ти, то хто? «І я взялася за себе. Поборола пристрасть до алкоголю й медичних препаратів, присвятила себе родині та ще почала дуже багато читати. Я зрозуміла, що час більше не на моєму боці. І це буде трагедією, якщо я підійду до фінішу, так і не зробивши нічого з того, що могла б. Ще нікому не вдавалося вибратися з життя живим!

Якщо порівняти відведений нам час з кіноплівкою, то ми зрозуміємо, що вона обов'язково закінчиться. Згадайте, коли не стало ваших батьків. Подумайте, скільки вам років зараз. І ви зрозумієте, що у запасі залишилося не так вже й багато. Посмійтеся трохи над цим відкриттям. А потім заткніться та почніть щось робити! Ось такий наразі у мене життєвий період.

— Джеймі, а що це за плакат висить у вас на стіні? Це якийсь девіз?

— Це одне з тих нагадувань, які я роблю сама собі. Я називаю їх «Позначки для мене». На цьому плакаті написано: «Будь добра. Будь добра. Будь добра».

— І що, допомагає?

— Так. Практикую вже кілька років. Називаю це «особистим університетом Джеймі». Але є й науковий термін — автодидактизм або самоосвіта. Я читаю, вчуся, аналізую та спостерігаю. І все частіше розумію, що на багато складних запитань вже давно існують відповіді. Тільки ми їх не помічаємо. А вони поруч, у чийсь книзі, п'єсі, фільмі. Просто потрібно бути уважнішими. І ці розумні думки мотивують мене кожного дня.

«Я продукт безлічі розлучень»

— І з чого все це почалося?

— Близько 10 років тому я захопилася творами Едгара Доктороу. Мене вразила одна його думка: «Коли ідеї довго ніхто не перевіряє і не відчуває, вони стають міфічними та дуже, дуже владними. Вони перетворюються на вимогу. Вони починають лякати». Ці слова стали для мене осяянням. Я зрозуміла, про що попереджає Доктороу. Нам постійно нав'язуються чужі ідеї, переконання. Ми починаємо сприймати їх як обов'язкову до виконання вимогу. І це веде до закостеніння. Ми боїмося змінюватися. Якщо ми спробуємо щось змінити, нас назвуть бунтарями. Господи, це все про мене! Я завжди хотіла бути дуже хорошою дівчинкою, а тому мала відповідати чужим вимогам.

— Чому так сталося?

— Думаю, це наслідок того, яким було моє дитинство. Мої батьки — легенди Голлівуду Тоні Кертіс і Джанет Лі (Тоні Кертіс прославився ролями у фільмах «У джазі тільки дівчата», «Спартак», «Вікінги», Джанет Лі грала у культових стрічках «Печать зла», «Психо», «Маньчжурський кандидат». — Ред.). Вони розлучилися, коли мені було три роки. І мене виховували мама та її четвертий чоловік Роберт Брандт. Він був біржовим брокером. Свого рідного батька я майже не бачила, та він і не цікавився мною. Наші стосунки з ним були, м'яко кажучи, натягнутими. Брандт і мама використовували суворі, навіть жорсткі методи. Немає нічого важчого, ніж бути дитиною. Особливо, якщо батьки розлучилися. Я продукт безлічі розлучень. Джанет була заміжня чотири рази. Роберт був одружений теж чотири рази. А Тоні навіть шість разів! Ось і вийшло те, що вийшло. Можливо, тому я завжди відчувала співчуття до дітей та їхніх проблем. І я намагаюся допомагати їм. Протягом багатьох років спонсорую різні дитячі фонди, дитячі лікарні, школи. У 1993 році почала писати книги для дітей. У мене їх вже понад дюжина. Думаю, тому мені було так легко зіграти у 2003 році 15-річну дівчинку, яка опинилася у тілі дорослої жінки.

— Це ви про комедію «Чумова п'ятниця»? За цю роль вас номінували на премію «Золотий глобус»…

— Так, і це було приємно. Так ось, повертаючись до Доктороу. Його слова допомогли мені зрозуміти, що потрібно робити. Я ретельно проаналізувала своє життя і вичленувала те, що мене більше не влаштовувало. Ремонтувати це не мало сенсу. Я вирішила просто позбутися того, що зламалося, й почати знову.

— І з чого ви почали?

— У грудні 1998 року ми приїхали на Різдво у наш заміський будинок в Айдахо. Я стояла на кухні та дивилася у вікно. Перед цим за звичкою запила жменю вікодину (популярний опіоїдний анальгетик. — Ред.) келихом вина. Я приймала цей препарат вже довго, не менше 10 років. Мені його колись призначив лікар, щоб допомогти впоратися з болем, який став наслідком невдалої косметичної операції. Господи, це була навіть не пластична операція! Звичайна стандартна процедура. Але щось пішло не так. У підсумку я присіла на вікодин. І ось я стою біля вікна й чекаю, коли мене накриє така знайома та приємна опійна хвиля. У цей момент до мене ззаду підходить мій друг, бразильський цілитель, який приїхав до нас у гості. І він шепоче мені на вухо: «Ти зараз не Джеймі».

Його шепіт став насінням, яке дало паросток сумніву. Через місяць я переглядала журнал Esquire й натрапила на статтю Тома Чиареллі (американський письменник, професор, був редактором Esquire. — Ред.). Він зізнався у ній в тому, що приохотився до вікодину. Том писав, що навіть не уявляє, де в будинку зберігаються його свідоцтво про шлюб або свідоцтво про народження дочки, але знає точно, де захована кожна пігулка вікодину! Дві він зберігає у лівому ковбойському чоботі, ще одну — під підкладкою його кепки з символікою клубу Cubs. І я одразу впізнала себе та свої звички. У лютому 1999 року добровільно лягла у приватну клініку та пройшла курс лікування. Я позбулася алкогольної та опіатної залежності. Відтоді жодного разу не вживала нічого з цієї гидоти. Якби не зробила цього, то давно б уже померла. Тепер я завжди твереза. Так, це означає, що тепер я сповнена протиріч, недоліків, мені важче впоратися з реальністю. Але плюсів набагато більше. Я придбала те, чого мені не вистачало більшу частину мого життя, — увагу, любов, підтримку близьких. Ось вам головний урок від «університету Джеймі» — позбудьтеся того, що вам більше не потрібно, що тільки заважає жити та рухатися далі.

Читайте також: Кетрін Зета-Джонс: «Більше не хочу працювати з придурками та засранцями»

Мені це вдалося тоді та продовжує вдаватися сьогодні, кожен день. У мене з'явилося багато нових хобі. Але й деяких з них я теж вже позбулася.

— Наприклад?

— Наприклад, я кілька років захоплювалася фотографією. Стала майже професіоналом. У мене було декілька фотокамер, крутих, з купою об'єктивів для різних видів знімання. Нещодавно я позбулася всієї цієї техніки.

— Більше не знімаєте?

— Чому ж, знімаю. Але мені тепер вистачає мого iPhone. А останнє моє переосмислення життя привело до того, що я позбулася друзів-вампірів. Знаєте, є такий тип знайомих. Вони тягнуть з вас усе — нерви, час, гроші. А вам якось незручно встановити жорсткі межі у стосунках з ними. Але я зважилася на це. Друзів поменшало, зате це ті люди, з якими мені цікаво спілкуватися та які не тягнуть ковдру на себе.

«Наш син Томас став нашою дочкою Рубі! І ми з чоловіком з подивом і гордістю спостерігали за цим перетворенням»

— Ви, цитуючи Доктороу, згадали закостеніння. Можна докладніше про це? Яку догму ви особисто переглянули?

— Однією з таких старих закостенілих ідей була переконаність в непорушності статі. Сьогодні з дозволу нашої молодшої дитини я можу оголосити, що наш син Томас став нашою дочкою Рубі! І ми з чоловіком з подивом і гордістю спостерігали за цим перетворенням. Тепер з нетерпінням чекаємо, коли Рубі, якій зараз 25 років, вийде заміж. Весілля заплановане на наступний рік. І я буду вінчати цю чудову пару.

— А ваша друга дочка?

— Енні заміжня. Їй 34 роки. Вона викладає танці.

— Онуки є?

— Поки що ні, але я сподіваюся, що скоро з`являться. Життя повне метаморфоз. І перетворення мене на бабусю стане однією з них. А зараз, якщо не заперечуєте, хочу показати вам наш будинок. Ми з чоловіком придбали його у 2016 році. За час пандемії я тут багато що переробила, і ви станете першою, хто побачить результат. Ось це моя майстерня й одночасно кабінет. Тут я не тільки пишу книги, читаю сценарії, але й займаюся різними виробами. Це мій новий проєкт. Він називається myhandinyours.com

— У чому він полягає?

— Я загітувала декількох знаменитостей продавати створені їхніми руками всілякі вироби. Ми відкрили онлайн-магазин. Усі гроші йдуть на благодійність. За якийсь місяць вторгували 250 тисяч доларів, які вже отримала одна з дитячих лікарень в Лос-Анджелесі. Так, зараз виходимо на подвір'я. Там гараж, нічого цікавого, там ставить свою машину чоловік. А ось це моя гордість! Я захопилася вирощуванням троянд. Це особливий сорт. Мені подобається тільки він. Це троянда «Лагерфельд». Вона блідо-фіолетова.

— Я щиро заздрю вашій енергії, Джеймі!

— Знаєте, з деяких пір моїм девізом є така фраза: «Я знаю, що ще дуже багато чого не знаю». У школі навчання давалося мені важко. Уроки були постійним випробуванням. Я ледве її закінчила. Можливо, тому що почала зніматися у кіно ще школяркою. Адже мій перший фільм — «Хелловін» — вийшов на екрани у 1978 році. І ось тепер надолужую згаяне.

«Вважаю соцмережі отрутою для молодих людей»

— Вас не бентежить те, що ви зайнялися самоосвітою у такому віці?

— Анітрохи. Мене надихають слова Джона Стейнбека. Він вважав індивідуальний розвиток і освіту справою найважливішою. Тому я беру участь у декількох освітніх програмах для дорослих. Це платні онлайн-курси.

— А це що за кімната?

— Це наша студія. Ми записуємо тут радіоподкасти. Я захопилася цим восени 2019 року. Моя близька подруга Ліза Бернбах випадково знайшла лист, який написала її дочка Боко Хафт ще в дитинстві. Я хрещена матір Боко. І ось одного разу вона вирушала до літнього табору та написала мені перед від'їздом, але надіслати листа не встигла. А потім забула про нього. Боко з гумором ділилася зі мною своїми переживаннями. Зараз вона пише сценарії. Коли Ліза прочитала мені той лист, я відразу подумала, що було б круто зняти фільм або мінісеріал про підлітків. І я запропонувала Боко написати сценарій. Мав вийти 8-серійний проєкт. Однак почалася пандемія. А мені страшенно не хотілося відсувати ідею на безрік, тим більше що сценарій був готовий. І ось тоді народилася думка зробити радіовиставу. Подкасти сьогодні дуже популярні. Я запросила мого друга Джейка Джилленхола (відомий актор, номінант на премію «Оскар» за роль у фільмі «Горбата гора». — Ред.) І чудову Санні Сендлер (11-річна дочка популярного актора Адама Сендлера. — Ред.). І ми записали цю виставу тут, у нашому будинку. Довелося попотіти. Для подібних речей потрібна хороша звукоізоляція. А тут її не було. Доводилося залазити під стіл і обкладатися подушками. Джейк не поміщався. Тому він ховався у шафі! Сміху було! Але нам це сподобалося. І подкаст мав популярність. Ми випустили його у серпні минулого року, і він швидко вийшов на перше місце. Ми вирішили не зупинятися на одному такому проєкті. Тому я обладнала справжню студію.

— А про що йдеться у постановці?

— Вона називається «Листи з літнього табору». Події відбуваються у 2005 році. Ми вибрали цей час свідомо. Це, мабуть, останній рік перед появою соцмереж, перед тим, як вони захопили весь світ.

— У вашому тоні відчувається негативне ставлення до соцмереж. Я не помилилася?

— Я вважаю соцмережі отрутою для молодих людей. Вони ще знаходяться в тому віці, коли людина не навчилася розрізняти правду й вигадку, реальність і фейк, добрі наміри та злий умисел. Сьогодні нас усіх охопило прагнення роздобути якомога більше фоловерів. Фоловерів, ви серйозно? Невже це так важливо?! Саме слово для мене звучить гротескно!

— Продовження «Листів з літнього табору» очікується?

— Так. Ми щойно закінчили запис другого сезону. До нашої маленької дружньої команди приєднався Деніел Редкліфф!

— Гаррі Поттер?!

— Власною персоною. І тепер ми вже працюємо над третім сезоном. Ось ми й повернулися на кухню.

— Бачу, у вас тут ідеальний порядок! Всі тарілки розставлені за розміром і кольором. Я звернула увагу, що ви любите симетрію та лад у всьому. Навіть старі карикатури з журналу The New Yorker висять на стінах у певному порядку…

— Дякую. Це дійсно так. Я ще свої шафи вам не показала! Я могла б непогано заробляти, даючи відеоуроки з організації житлового та робочого простору. Зізнаюся, для мене це психологічно важливо. Я ні в чому не почуваюся впевненою, якщо заздалегідь не підготуюся. Коли мене просять дати собі самій характеристику, кажу так: я добре упакований активіст Червоного Хреста, готовий до землетрусу!

— Хочете сказати, що у вашому житті все йде строго за планом?

— В цьому й полягає парадокс. Я б так хотіла, але всі найважливіші події в моєму житті були зумовлені випадком. Наприклад, у 1984 році я, перебуваючи в гостях у подруги, гортала номер журналу Rolling Stone і побачила там рецензію на фільм «Це Spinal Tap». Була така псевдодокументальна комедія про вигадану британську рок-групу. Там же була фотографія акторів, в тому числі Крістофера Геста. Я його не знала, ніколи не зустрічалася з ним, не бачила жодного фільму з його участю. Але він мені сподобався. І я голосно вимовила: «Я вийду заміж за цього хлопця!» За п'ять місяців у нас з Крістофером відбулося перше побачення. А потім ми одружилися й живемо в шлюбі донині.

А ось вам ще одна випадковість. Кілька років тому мені подзвонив чоловік. Він назвав своє ім'я — Девід Гордон Грін. Я ввічливо відповіла, що ми не знайомі та я гадки не маю, хто він такий. «Привіт, Джеймі, послухайте, у мене є непоганий сценарій», — сказав він. «Добре, надсилайте, я прочитаю», — холодно відповіла я. Він надіслав. Я прочитала й одразу подзвонила Гріну. «Згодна зніматися», — сказала я. І — бум! У 2018 році ми випустили рімейк «Хелловіну», який зібрав у прокаті 256 мільйонів доларів. Це кращі касові збори серед усіх фільмів цієї серії. А головну роль зіграла при цьому актриса старше 50 років. У фільмах жахів таке нечасто буває. І тепер у жовтні вийде сиквел «Хелловін вбиває», а наступного року третя частина. Поки робоча назва звучить так — «Кінець Хелловіну».

Читайте також: Ольга Куриленко: «Дуже хочу знову стати матір'ю. Але для цього потрібен чоловік»

— Значить, ви вірите в Його Величність Випадок?

— Виходить, що так. Випадок часто змінює всі наші плани, якими б продуманими вони нам не здавалися. У лютому минулого року я зібрала валізи, щоб летіти на зйомки в Канаду. Я повинна була не тільки грати в цьому фільмі, але ще й виступити режисером. І тут почалася пандемія. В результаті я не покидала стіни цього будинку понад рік. Хто міг передбачити таке? Ніхто! І ця історія з пандемією змусила мене переглянути ставлення до деяких важливих речей. Раптом зрозуміла безглуздість планування. А ще безглуздість накопичення. Навіщо відкладати на дощовий день і відмовляти собі у задоволенні повною мірою насолоджуватися сьогодні сонячною погодою?! Для чого тримати в шафі сукню від Prada й берегти її для міфічного особливого випадку? Адже можна надіти цю сукню на звичайну вечерю з друзями або з чоловіком і створити таким чином цей «особливий випадок»! Сьогодні я відчуваю в собі свободу жити інтуїтивно і насолоджуватися миттю. До речі, це дає сили бути готовою до будь-яких несподіванок.

«Дивилася це романтичне відео вже сотні разів, але продовжую плакати, коли знову його вмикаю»

— Ви вірите у любов?

— Так. Вважаю себе переконаним серйозним романтиком. Нещодавно захопилася книгами канадського письменника Алістера Маклеода. Мене вразила одна його думка: «Ми всі стаємо кращими, коли нас люблять». Це так влучно сказано! Я закохалася у Крістофера в 1984 році. Ми одружені вже дуже-дуже багато років. Він той самий єдиний. Ви розумієте, що я хочу сказати. Але я не відчуваю великих ілюзій, не обманюю себе, що наші почуття також гарячі, як спочатку. Вони змінюються з часом. І це нормально. На 35-річчя нашого весілля я написала для Крістофера пісню. Там є такий приспів: «Я почуваюся у безпеці, коли повертаюся додому й бачу тебе там». Що для мене сьогодні любов до чоловіка після стількох років шлюбу? Це почуття спокою та безпеки. Знати, що його машина стоїть там, у гаражі, значить, розуміти, що я не одна. Він поруч…

— Навряд чи це можна назвати романтикою…

— А я й не кажу, що це романтика. Це серйозні міцні стосунки. А романтика для мене сьогодні полягає в іншому. У мене є невеликий ритуал перед сном. Моя гіперактивність заважає мені швидко засинати. І я вмикаю свій iPhone, заходжу в ютуб і шукаю щось романтичне — гарну пісню про кохання, відео несподіваної пропозиції руки й серця, освідчення у коханні. Особливо мені подобається відео, коли хлопець зібрав флешмоб, щоб зробити дівчині пропозицію. Натовп випадкових людей, які відгукнулися на його заклик у мережі, танцює під пісню Бруно Марса Marry You («Одружуся з тобою». — Ред.), а він стає перед дівчиною на коліна та співає: «Це прекрасний вечір. Нам хочеться зробити щось дурне. Гей, бебі, мені здається, що я хочу з тобою одружуватися… «І у мене у цей момент сльози ллються по щоках. Це так гарно, так мило, так романтично. Я дивилася це відео вже сотні разів, але продовжую плакати, коли вмикаю його знову й знову. Освідчення в коханні. Це перший момент у ваших стосунках. У ньому приховано все — надія, страх бути відкинутим, прагнення бути разом. Це можливий початок спільного життя, подружнього життя. Ця мить має щось чарівне. Вона реальна й одночасно загадкова, тому що майбутнє все ще невідоме. І в цьому його краса. Краса шлюбу та краса життя».

Раніше «ФАКТИ» публікували також інтерв'ю з актором Ніколасом Кейджем, в якому він відверто розповів про своє особисте життя.

Переклад Ігоря КОЗЛОВА, «ФАКТИ» (оригінал Meg Grant / AARP)

Фото у заголовку www.aarp.org

3398

Читайте нас у Facebook