«У палісаднику моєї мами стояли ворожі танки»: Надія Матвєєва про пережите в Ірпені

«Мозок просто відмовлявся вірити в реальність»

— От я зараз розмовляю з вами телефоном, гуляючи з собакою, моєю Семі, і розумію, що все у нас буде добре, — каже Надія. — Тому що саме такі рутинні справи і зв’язують нас з нормальним життям. За це зараз тільки й можна триматись.

— Ви стали спокійніші у порівнянні з місяцями початку війни?

— Я просто зрозуміла, що повинна стати такою. Бо у зв’язку з постійним стресом у мене стало погіршуватись самопочуття. Я знаю, що багато людей, особливо жінок, зараз відчувають те саме. Я почала погано спати, прокидатися о четвертій ранку. У мене була постійна тривожність, боліла голова, навіть іноді відчувала нудоту. Лікарі в один голос говорять, що так впливають на наш організм гормони стресу. Тоді я стала змушувати себе відволікатися на прості справи.

Читайте також: «Я сіла на кухні — і тут пролунав вибух»: Олена Фроляк про перші дні війни

— Яким був ваш ранок 24 лютого?

— Я була вдома і прокинулась від вибухів — в моїй стороні вони були добре чутні. Зразу прочитала новини й зрозуміла: війна. Але, зізнаюсь, ще деякий час не могла повірити в те, що це трапилось насправді. Мозок просто відмовлявся вірити в реальність. Мабуть, завдяки цьому перші дні війни я була дуже зібраною і ще деякий час трималася на внутрішньому резерві. Пам’ятаю, пішла в магазин за продуктами, запаслася ліками в аптеці для мами, зібрала тривожну валізу. Я тоді навіть не плакала. У мене взагалі була якась дурнувата впевненість, що все це скоро закінчиться.

— А коли вже плакали?

— Це було, коли я забрала маму з Ірпеня, де вона жила. Настала стадія, коли я розуміла, що треба щось робити. А потім ніби видихнула і могла плакати з будь-яких історій.

— Мама вже повернулася до Ірпеня?

— Так. Вже висаджує квіти на подвір’ї. Пам’ятаю, як перші дні війни ми постійно з нею спілкувалися телефоном і говорили, що треба просто перечекати. Вона була спокійна і казала, що все буде добре. Хвалилася, як облаштувала у ванні собі кімнату і одягає шапку, коли перечікує тривогу. Але коли війна підступила все ближче до Ірпеня, стало ясно, що треба тікати. В її будинку залишалися ще декілька літніх людей, які вже в останню мить просто пішки тікали з міста. Маму, буквально в останній момент, вивіз на машині мій син.

Читайте також: «У нас був лише один шанс на порятунок»: Валентина Хамайко з дітьми залишалась в домі під Києвом під час обстрілів

— Що сталося з маминим будинком?

— Він вцілів. Ще до її повернення, ми бачили фотографії, на яких в її палісаднику, де вона саджала квіточки, стояли ворожі танки. Окупанти облаштували у квартирах на перших двох поверхах спальні місця. Вони просто виривали з рамою двері й все розкрадали. Але вище другого поверху підійматися побоялися, і мамина квартира вціліла. Хіба що розбиті вікна. Пам’ятаю, як ми перший раз туди приїхали, коли вже можна було повертатись. Місто було суцільним жахом, але люди поверталися! Спочатку не було газу, світла, тепер все приходить до нормального життя.

«Це неймовірне відчуття, коли розумієш, що разом ми сила»

— На деякий час і ви поїхали з Києва…

— Так, коли тут стало вже дуже страшно і здавалося, що Київ стане наступним. Друзі запропонували порожню квартиру у Львові, і ми з мамою поїхали. Через деякий час я разом з подругою, яка вивозила дітей за кордон, поїхала до Відня. Саме там до мене надійшла звістка, що канал СТБ відновлює гуманітарне програмування. Навіть перші випуски «Надійних порад» ми записували, коли я була за кордоном. Але я вже розуміла, що повинна повертатися додому.

— Хтось з родичів у вас залишився на росії?

— Двоюрідна сестра, що на початку війни написала мені «приїздіть до нас». Я навіть не знала, що їй відповісти. Потім вона ще раз це запропонувала, а у мене просто забракло слів. Я тільки відповіла, що іде війна і росіяни вбивають наших людей. Не захотіла навіть розмовляти.

Читайте також: «З асфальту біля нашого будинку стирчала ракета, а по узбіччях лежали трупи»: Анатолій Анатоліч про життя в епіцентрі боїв під Києвом

— За чотири місяці війни був у вас момент відчаю?

— Знаєте, я весь цей час спостерігала, як працює наш мозок, вибираючи інформацію. Були періоди, коли мені потрібна була інформація, щоб заспокоїтися. Потім прийшла реальність і мозок сам вишукував страшну інформацію. Але це привело мене тільки до стресу. Зараз все стабілізувалось, але повного відчаю у мене ніколи не було.

— Відомо, що якийсь час ви вчилися у Москві.

— Це було якраз у часи розвалу Радянського Союзу. Пригадую, що у мене була подруга з міста Орел. Коли я виходила заміж в українському містечку Горішні Плавні, запросила її. Але вона мені з таким обуренням відмовила: «На Украину?! Ты что? Я не поеду!» Тоді я навіть не розуміла, про що вона каже, але, мабуть, таке відношення було у них завжди. Я приїхала з Криму і мене називали хохлушкою. Це не звучало вороже, але вказувало на якесь моє відокремлення.

— Як вам здається, Крим ми повернемо?

— У нас настільки потужна підтримка зі всього світу. Немає сумніву в тому, що історично Крим буде українським. Коли — не знаю, але моя мама впевнена, що вона ще поїде додому.

— Надія, якою буде ваша порада, щоб протриматися у ці буремні часи?

— Точно знаю, для того, щоб наблизити нашу перемогу, треба бути корисною. Для мене це дуже важливо. Я вже давно займаюся благодійністю у різних формах, і це неймовірне відчуття, коли розумієш, що разом ми сила. Це надихає і дає впевненості, яка зараз дуже потрібна.

Що стосується простих речей, то треба бути до всього готовим. Наприклад, я закупила фарбу для волосся, борошно, макарони та навіть ватні диски! Якийсь час я не їла біле борошно, цукор, але тепер все це у мене є. Не час перебирати харчами. Всі знають, що ми переможемо. Треба лише дочекатися. А для того, щоб зберегти себе у цей важкий час, можна займатися простими, щоденними справами. Робити хоча б щось, берегти себе і все буде добре!

Читайте також: «Хотілося б дійти до Уралу»: поет-пісняр Петро Мага став командиром взводу

Фото надані Надією Матвєєвою

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News