«Хотілося б дійти до Уралу»: поет-пісняр Петро Мага став командиром взводу

— Петро, де вас застала війна?

— В будинку, під Києвом. Дружина прокинулася, коли почало страшно гриміти. І вже вранці, взявши свій укорочений автомат Калашникова, я пішов шукати, де міг би стати в пригоді. Все у ті дні відбувалося дуже швидко, створювалося кілька ешелонів оборони. І так сталося, що я потрапив прямо на командира одного з них і фактично з четвертого дня війни став служити. Пам'ятаю: перші шістнадцять днів я жодного разу не ротувався. Стояв псячий холод, шкіра на ступнях була такою грубою, що потім просто облазила шматками. Але, скажу чесно, все, що було раніше в моєму тілі «бито» спортом — коліно, спина, — перестало боліти. Організм миттєво мобілізувався. Я помітив, що у мене два місяці навіть жодного разу не боліла голова. Напевно, колись усе це вилізе, але точно не зараз.

— Які у вас почуття після трьох місяців служби?

— Стало трохи легше. Я очолюю окремий взвод, який займає позицію, що називається «очі». Військові зрозуміють, про що я говорю. Це домінуюча висота, з якої видно на всі боки, і найголовніше наше завдання — не пустити висадки десанту. У момент прильоту ми маємо все для того, щоб їх «гідно» зустріти.

Звичайно, за ці три місяці я надивився багато чого — поруч із нами збили ракету на висоті лише близько 200 метрів. Був такий сильний вибух, що в окопі всі зробили сальто. Поруч із нами збили «Точку У», і я бачив, як вона розвалювалася в повітрі на дві половини. Але Бог нас зберіг, і вона впала на поле. Зізнаюся, коли над головами з ранку до вечора літало все, що могло, було відчуття, що це відбувається не з нами.

— Багато хто не вірив у можливість війни.

— А я був майже повністю впевнений, що вона буде. Але вважав, що війна пройде у межах Луганської та Донецької областей. І коли росія поперла на Київ і солдати дійшли практично до «Охматдиту», а на Оболонь заїхали танки… Було страшно повірити, що все це відбувається насправді.

— Був момент, коли вам здавалося, що ми все ж таки не вистоїмо?

— Жодного разу! Ця війна відкрила дуже багато у наших людях. Я бачив хлопців, котрі йшли воювати на протезах! Електриків, які з'єднували розірвані дроти, коли їх накривало «Градами». Хоча, з іншого боку, я бачив і тих, хто на словах був готовий убити путіна особисто, а після перших пострілів опинився дуже далеко. Зрозуміло, що всі знаходять собі виправдання, але в мене позиція однозначна: «Навіть якщо нема сил, вийди та здохни. Будь тим останнім, хто стрілятиме в російського солдата».

— Ви мали право не йти воювати.

— Як доцент інституту кіно та телебачення я не підлягав призову. Міг не підписувати контракт на три роки та залишатися вдома. Але в мене навіть на мить не було такої думки! Не вважаю, що це якийсь героїзм, — справжні герої там, де воюють на передовій. Там таких 51-річних, як я, із порваним коліном, не дуже хочуть бачити. Я воюю там, де потрібен, але, повірте, ніколи не міг уявити, що стану командиром взводу і мені будуть підпорядковані професійні військові!

— Що зміните костюм на військову форму і носитимете бронежилет…

— До речі, бронежилет та каску мені дістали друзі-волонтери. Форму подарував один командир, берці — інший. Зі мною весь час мій рибальський ніж.

— А автомат Калашнікова?

— Залишився вдома. У мене інша, серйозна зброя, але про яку розповісти не можу. Мій автомат — це мисливський, перероблений варіант. Так званий «вулкан». Мені подарував його на день народження колишній міністр оборони України Олександр Кузьмук. До речі, він привіз мені прямо на позицію ще одну пару берців, за які я йому дуже вдячний.

— Що сказала дружина, відправляючи вас на війну?

— За 32 роки спільного життя вона мене дуже добре вивчила. І розуміла, що інакше не могло бути. Я знаю, що зараз вона береже наш будинок, дочок і чекає на мене. Усі мої дівчатка дуже сильні духом. Ми живемо під Києвом, і в перші дні було особливо страшно, коли бомбили Васильків. Але я розповідав дівчаткам, що якщо вони чують звук, то це означає, що стріляють не по них. А от якщо вже «прилетить», то жодного звуку не почуєш.

— Знаю, що ваша старша дочка Марія волонтерить.

— Вона — моя особлива гордість. Марія спочатку працювала з іншими волонтерами, але потім побачила деякі погані речі та вирішила зробити свій благодійний фонд — фонд допомоги Марії Маги «Будемо жити». Завдяки тому, що до неї є довіра, багато серйозних людей відгукнулося. У столичному театрі «Особистості», де Маша — головний режисер, вона наразі зробила склад гуманітарної допомоги. Її принцип — віддавати тому, кому це необхідно, з рук в руки.

— А молодша пише вірші?

— Так, і допомагає старшій. Вони разом займаються гуманітарною допомогою. Я вдячний дружині, що вона береже сім'ю, дівчатка знаюь, що є, де поїсти, зігрітися та перепочити. Три наші актори зараз на фронті — це вже інший театр. Але я мрію, що ми всі зустрінемося на сцені, закриємо в шухлядки нашу військову форму, приберемо зброю і радуватимемо людей.

— Питання: як скоро це буде?

— Думаю, все може статися дуже швидко, якщо щось трапиться там, з того боку. Вже зараз почали з'являтися стихійні мітинги, глядачі на концерті скандують «Ні війні!». І навіть поліція не знає, що робити. 30 тисяч загиблих російських солдатів мали щось пробудити у свідомості росіян, і не лише бажання зробити чергову «парту героя».

Читайте також: «Напередодні війни мені наснився містичний сон»: DZIDZIO зізнався, що передчував вторгнення рашистів

— Хтось із колег на росії вам зателефонував, запитав, як ви?

— Ніхто не відгукувався. Знаєте, коли я став виставляти у соціальній мережі свої «Вірші з окопу», отримав порцію негативу, мовляв, «переодягнувся», «перевзувся», «працював на каналах Медведчука». Мене це дуже ображало. Тому що в жодній програмі, яку вів, я жодного разу не дозволив жодного антиукраїнського висловлювання. Я завжди був проукраїнським! Коли канал та журналістів разом із ним, продали як худобу Медведчуку, я відпрацював свій контракт і тихо пішов. Без демаршу та скандалів. Але досі вважаю, що на самому початку 112-й був одним із найкращих інформаційних каналів. А потім сталося те, що сталося.

— Ваші нові вірші народжуються досить часто. Коли ви пишете?!

— Я виділяю для цього рівно годину часу на день. Мені соромно назвати це поезією. Там немає жодних високих поетичних сентенцій. Просто я у віршованій формі фіксую страшні події нашого життя. Сподіваюся, що колись збірка «Віршів з окопу» вийде і ми матимемо можливість розкривати, згадувати, що відбувалося в той чи інший момент. В Україні багато класних поетів, котрі кажуть, що їм останнім часом не пишеться. А мені пишеться, і дуже швидко. Немов хтось згори надиктовує рядки. Особливо, коли я перебуваю у стані шоку. Так було, коли писав про Бучу, Маріупольський театр, Краматорськ, хлопця, який підірвав себе… Я не можу пояснити, як написав. Було враження, що я просто відкрив голову, а туди вливалася інформація.

Вірші з окопу

Як пояснити вам,
Що у нас — різні батько і мати,
Як довести рабам,
Що нас не потрібно звільняти!!!
Кара не обмине,
Ні душу вашу, ні тіло,
Все огидне й страшне,
Ви вже, на жаль, зробили…
Вже не врятує час,
Те, що не можна зшити,
Знайте, ненавидять вас,
навіть маленькі діти!
Їх побажання в дім,
досі приносять феї,
А ви поясніть своїм,
звідки у вас «трофеї»!
Дайте їм ніби любов,
ніби батьківські цілунки,
Тільки змивайте кров,
з крадених подарунків!
Вчіть вклонятись царькам,
з люльки і до могили,
Бридко вогким слимакам,
навіть бачити крила!
Там, де ви звикли повзти,
Ми важко вчились летіти,
А слово ПЕРЕМОГТИ,
для нас означає — ЖИТИ!

П. Мага.

— У вас є вірш «Товариш путін, що тобі сниться?..»

— Колись я брав участь в одному концерті у Бельбеку. У залі були присутні Кучма, Лукашенко та путін. Пам'ятаю, тоді в нього риторика була зовсім інша: Крим — це Україна і навіть якщо є якісь проблеми, то вони суто внутрішні. Зараз я дивлюся на рештки людської руїни, яку називають путіним, і розумію, що нічого не розумію. Можливо, він має якийсь підвищений суїцидальний синдром. Може, він вирішив самогубитись із величезною державою. Але нехай цим займаються психіатри та ЗСУ. Пам'ятайте, як казав один із героїв у фільмі «У бій ідуть лише „старі“»: «З якою великою любов'ю я напишу на руїнах Рейхстагу «Задоволений». Отож я дуже хочу, щоб наші піхотинці, які першими дійдуть до кремля, залишили там свої написи від серця та душі. Бо далі таке терпіти просто неможливо.

— Думаєте, таки дійдемо до кремля?

— Не знаю. Хотілося б і до Уралу дійти та обійняти китайців, які йтимуть із протилежного боку. Я не кровожерливий, але для мене символом того, що робили ці іроди, є заміноване піаніно Ігоря Поклада. Адже вони бачили диски на стінах його будинку, фотографії та розуміли, що тут живе музикант. Але зробили розтяжку прямо на його клавіатурі. Це не вкладається у голові! Росіяни — просто брудна орда, яка отримала дозвіл ґвалтувати нашу країну.

— Що ви бачите у снах на фронті?

— Найчастіше я просто провалююся — не бачу нічого. Від постійного перебування на ногах, коли лягаю, у мене починається судома. Я випрямляю ноги, але позбавитися цього дуже важко. Однак все минеться. Щойно ми переможемо!

Читайте також: «Кожної години гинуть українці за свою свободу»: Макс Барських виступив із потужною промовою в Лос-Анджелесі

6825

Читайте нас у Facebook