«Сімейне щастя Дениса тривало лише 6 днів»: бабуся загиблого бійця розповіла, як стала волонтеркою
— Моя донька Наталія до тями не може прийти, адже Денис був її єдиним сином. Якби була військовою, вона б точно пішла на фронт… Ви навіть не уявляєте, наскільки важко переживати це горе, — каже «ФАКТАМ» 73-річна Віра Вовк. — Мені здається, що патріотизм — це в нас у генах. Мій дідусь разом зі старшим братом Романом ще у 1914 році пішли воювати. Дід повернувся живим, а ось брата тримали у полоні до 50-х років.
Потім були революція, громадянська війна, голод. Добре, що дід був лісником, вижили завдяки жолудям. І це при тому, що в нього на руках було четверо дітей, бо у 1926 році бабуся за два дні згоріла від запалення легень.
У 15 років я почала працювати, після того були вечірня школа та навчання у культосвітньому училищі в Олександрії. Все життя присвятила сфері культури — працювала художнім керівником та вихователькою. Невдовзі вийшла заміж й народила двох дітей. Дочка Наталія працює медсестрою в одній із військових частин. Зять — офіцер.
— Онук Денис народився восьмимісячним, але завдяки лікарям його виходили, — продовжує Віра Вовк. — Дивлячись на батька-воїна, Денис хотів бути схожим на нього. Приміряв часто військову форму, яка йому неабияк пасувала. Й після школи без жодних вагань Денис пішов навчатись у Криворізький коледж Національного авіаційного університету, де отримав фах зв’язківця серед вертолітників. Служив на аеродромі у Калинівці, отримав звання старшого лейтенанта. У 2021 році Дениса перевела до Олександрії на аеродром. Детальніше онук не розповідав, оберігаючи нас від турбот. До 24 лютого я його не бачила три місяці, був на завданні.
Не лише на службі, а й в особистому житті Денису щастило. Він зустрічався із дівчиною Катериною, з якою 9 квітня розписався. Вони були такими щасливими тоді, очі горіли ніжністю та коханням… Через війну святкування весілля відклали. Мріяли зробити свято після нашої перемоги над окупантами. Денис казав, що на їхньому святі я буду шанованим гостем, адже він так мною пишався, що я волонтерка… А я — ним… Хто ж знав, що сімейне щастя пари триватиме лише 6 днів…
— Згадайте ту ніч, коли обірвалось життя нашого онука. Чи передчувало щось ваше серце?
— Я постійно переживала за Дениса. Особливо тоді, коли почалось вторгнення. Пам’ятаю, якось сказала дочці, що так би хотіла онука почути. Вона пообіцяла, що попросить його. А перед тим передала посилку Денису, в яку я поклала його улюблені пиріжки із картоплею та капустою — чимало так, щоб усім воїнам вистачило. І що ви думаєте — Денис мені передзвонив і сказав: «Бабусю, дорогенька, спасибі тобі. Ти стільки хлопців нагодувала і хоч на деякий час подарувала відчуття затишку і рідного дому».
15 квітня онук повернувся до Олександрії, мав вихідний. Але ввечері його викликали до аеродрому, бо мав терміново отримати якусь техніку. Таке відчуття, що військових хтось здав… Як тільки вивантажили обладнання, після десятої вечора у приміщення поцілило дві ракети, що утворили дві величезні вирви та завали…
Читайте також: «Прапор віддали вагітній дружині»: поховали одного з найкращих пілотів України, який за день до загибелі отримав орден «За мужність»
Не знаю чому, але тієї ночі не спала. Відчувала якусь незрозумілу тривогу. Чула лише негучний вибух і те, як низько летів літак. Під ранок зморилась та заснула. Через пару годин дізналась по радіо, що бомбили аеродром на Кіровоградщині. Подзвонила дочці. Вона повідомила, що шукають людей з-під завалів, поранених всіх відвезли до лікарні. Потім новина, що загинув Денис. В той момент усе обірвалось…
Усіх шістьох загиблих у закритих трунах поховали поруч на Алеї Слави. Посмертно Володимир Зеленський підписав указ про нагородження онука орденом «За мужність III ступеня». Порядний, приязний — таким був мій онук. Я думала, що таким він був тільки для мене, бо це ж кровинка. А виявляється — для всіх. Ніколи грубого слова не сказав. На сорок днів на могилу онука приїхали друзі зі всієї України. Довго згадували про нього… Мовляв, попри те, що під його командуванням були старші військові, ніколи не підвищував голос, а навпаки допомагав іншим.
— Знаю, що після важкої втрати вам нічого не хотілось, опускались руки. Як повернулись до волонтерства?
— Розкажу, як взагалі почала це робити. Оскільки я працювала вихователем та художнім керівником, то знала багатьох з дитинства, вони виросли на моїх очах. А тепер, коли бачу у новинах, що багато із них пішли захисниками та загинули, у мене серце розривається. Був у мене вихованець-сирота. Я завжди йому казала, що він сильний та прекрасний у душі, порядний, я просила вірити у свої сили. Й знаєте, хлопець піднявся на ноги, став офіцером. У 2014 році він пішов на війну та загинув. Мені здається, що цей момент сильно змінив мене…
Почала волонтерити разом з Іриною Кабановою з Олександрії. Я продала з дому всі цінні речі, а за отримані кошти купувала амуніцію. Передавала взуття, їжу, консервацію. А мої пиріжки з капустою та картоплею точно знають всі військові на передовій, адже кожен ящичок я підписувала — на клаптику паперу завжди залишала світлі побажання, теплі слова бійцям, що їх люблять та чекають. Що ми думаємо про них, що вони не покинуті та не забуті.
Втрата Дениса сильно підкосила мене. Але приснився онук, котрий просив продовжувати волонтерську справу. На дев'ятий день після загибелі Дениса я взяла всі кошти, які збирала йому на весілля, і занесла волонтерці. Можливо, куплене за них збереже чиєсь життя. Щомісяця відкладаю частину пенсії та віддаю на ЗСУ. Ось знову прийшли кошти — то іду за мішком муки, воїни чекають на смаколики. Я свято вірю, що Денис бачить мене із небес і пишається. Він у небесному війську і разом з іншими молиться за мир в Україні та нашу перемогу.
Читайте також: «Батьки втратили єдиного сина»: від рашистської зброї загинув молодий поет із Сумщини
Фото надані Вірою ВОВК
2567Читайте нас у Facebook
