«Слава зателефонував через кілька днів після початку війни»: Марина Боржемська про стосунки з Узєлковим та свій страх

«Не впевнена, що взагалі колись настане момент, коли росіян вважатимуть за нормальних людей»

— Повномасштабна війна в нашій країні триває вже понад сім місяців, а вторгнення росії на наші території — з 2014 року, і звикнути до цього неможливо, — каже Марина. — Ми навчилися правильно реагувати на сирену, розуміємо, як треба діяти, рішучіші, але від цього не стає легше на серце — за це заплачено надто високу ціну. Варварство нашого ворога просто зашкалює. У жодних війнах не було таких блюзнірських і кровожерливих руйнувань, як в Україні. Ми маємо справу з людожерами. Не хочеться переходити словесно на їхній рівень, але все, що робить росія, не піддається логіці нормальної людини.

— Як думаєте, чи зможемо колись їх пробачити?

— Ні. Не впевнена, що взагалі колись настане час, коли росіян вважатимуть за нормальних людей.

— Пам'ятаєте мить, коли ви перестали відчувати страх?

— Страшно буде завжди. Але коли ти знаєш свій страх в обличчя, знаєш ім'я свого страху, то це вже великий успіх. Тоді ти знаєш, як із ним справлятися. На початку вторгнення було дуже страшно. Хотілося почути від когось щось мудре, що мене підтримає. Але навіть батьки, які прожили більшу частину свого життя, не могли мені підказати, як упоратися. Тільки третього тижня я навчилася реагувати. Я дивилася на своїх дітей, розуміючи, що син Роберт дорослішає буквально з кожним днем. Він підготував усе, що потрібно на випадок війни на перший час, потай від мене зібрав сірники, свічки, ножик, мотузку. Все було складено в тривожну валізку. Раніше я не могла повірити в реальність війни, а сьогодні ми навчилися говорити про те, чого боїмося найбільше.

— Яким було ваше 24 лютого?

— Я була у Вінниці та о шостій ранку мала сісти в машину, щоб їхати до Києва, де в мене були заплановані зйомки на постшоу «Холостяк. Як вийти заміж». До того ж мала відбутися фотосесія: я зняла студію, сплатила оператора. Але рано-вранці 24-го лютого зателефонувала моя помічниця: «Марино, почалася війна». Я просто не могла в це повірити! Там, де я живу, жодних вибухів не було чути. У нас стояла гробова тиша. Навіть не пам'ятаю, як я зібрала сили в той момент. Підійшла до ліжка Роберта, розбудила його, сказала: «Синочку, прокидайся, треба зібрати найнеобхідніші речі, я не розумію, що буде далі». Швидко сіла в автомобіль, під'їхала до банкомату та зняла готівку — банкомат більше трьох тисяч не видавав. Потім поїхала на заправку та залила повний бак. Після мене вже стояла п'ятикілометрова черга. Ми розбудили Олівію, і я все назвала своїми іменами. Дочка розплакалася: «Мамо, що ми робитимемо?» Зателефонувала братові до Києва й сказала, що я залишаюся у Вінниці та його дружина з дітьми також будуть тут. Ми зібрали речі й вирішили, що переїдемо до моїх батьків, щоб триматися разом. Але потім стало зрозуміло, що їхня квартира знаходиться в небезпечному місці, тож ми повернулися до мене, до спального району, до квартири, яку я винаймаю. Тато навідріз відмовився переїжджати.

Читайте також: «Війна все змінила»: Марина Боржемська про зустрічі дітей із колишнім чоловіком

— Відомо, що ви разом займаєтесь допомогою переселенцям.

— Тато — директор єврейського благодійного центру, ми надавали допомогу євреям, які виїжджали із постраждалих місць України. Ми надавали їм житло, годували, перевозили у безпечніше місце. На третій день ми з Робертом почали закуповувати засоби першої необхідності для нашої армії — ліки, майки, шкарпетки.

— У вас не було паніки?

— Насправді була. Але, напевно, роки у розлученні зробили з мене таку «чоловіка-жінку». Я стала «батьком», розуміючи, що інколи маю бути жорсткою та непохитною. Здавалося б, цей момент заважав моїй жіночності, але під час війни він виявився дуже корисним.

— Ваш колишній чоловік та батько дітей В'ячеслав Узєлков зателефонував, коли почалися вибухи?

— Слава зателефонував за кілька днів і запропонував допомогу. Тоді ми вперше поговорили з ним виважено, нормально. Сказав, що, якщо потрібен дітям виїзд за кордон, він надасть дозвіл. Я сказала, що доти, доки ворог не зайшов у наше місто й стоїть наша квартира, ми перебуватимемо у Вінниці. Єдине, я попросила спілкуватися з дітьми, щоб вони розуміли, що тато поряд. Це дійсно тривало деякий час, але спілкування не зовсім складалося та зовсім стихло. За час війни діти бачилися зі Славою кілька разів. Я стала для них і татом, і мамою, і це мене не напружує. Звичайно, спочатку мені хотілося, щоб колишній чоловік більше уваги приділяв дітям. Але ж кожна людина робить свій вибір, і я не маю права засуджувати. Я лише вдячна за те, що маю дітей. Я б не почувалася повноцінною. Знаєте, за час війни вони стали ще кращими. Роберт — відповідальніший. Він повністю допомагає мені з Олівією. Я продовжую займатися благодійністю та знову працюю. Роберт допомагає з онлайн-навчанням Олівії. Готує їй їсти, якщо я не встигаю. Загалом повністю забезпечує мій тил. Я кажу йому, що ми з Олівкою почуваємось поряд з ним дівчатками.

«Син говорив: «Я ніде ніколи не хочу жити, окрім як в Україні!»

— Влітку ви все ж таки на якийсь час поїхали з України.

— Це сталося, коли народила моя сестра Емілія. Знаєте, вона для мене як власна дитина. Емілія з перших днів війни панічно боялася втратити нас. Повсякчас просила приїхати до неї, привезти маму. Я говорю: «Еміліє, обіцяю, якщо буде критично й складно, ми одразу поїдемо до тебе. Поїхати зараз, це ніби зрадити свою дитину». При цьому я нікого не засуджую. Але я публічна людина та своїм авторитетом можу допомогти комусь. Я пообіцяла приїхати до сестри, коли з'явиться на світ її син. Знаю, як важко далася їй ця вагітність, це «золота дитина». І ось 23 червня мені надійшло повідомлення від чоловіка Емілії, що вони їдуть до пологового будинку. Я швидко організувала поїздку й разом із мамою та дітками поїхала до Ізраїлю. Я побула там два тижні та повернулася до України. Діти залишилися, але за тиждень уже телефонували мені й просилися додому. Роберт казав: «Я ніде ніколи не хочу жити, окрім як в Україні!» Зрештою, діти пробули у сестри півтора місяця. Я поїхала за ними, і вони були щасливі, коли ми перетнули угорсько-український кордон. Просто були готові цілувати все довкола!

— Що зараз надає вам сили?

— Мені допомагає, що я завжди пам'ятаю про наших хлопців на фронті, які не мають вихідних, свят. Ті, хто залишилися тут, — їхня надійна опора. Моя фітнес-програма теж орієнтована на відновлення. Займаючись спортом, люди можуть трохи переключитися, зняти стрес, відкласти новини. Я рада, що телеканал СТБ запустив гуманітарне мовлення, яким надає емоційну підтримку українцям, і вони можуть побачити наш проєкт «Щасливі за сім днів», який ми з такою любов'ю зняли до війни. Щоб не втрачати силу духу та йти далі, треба бачити й інше життя.

— Марино, думали про те, як зустрічатимете день перемоги?

— Перше, що зроблю, — піду до церкви. Молитимуся за кожного воїна та загиблих мирних жителів, які віддали своє життя за наше майбутнє. Обов'язково піду туди разом із дітьми. Напевно, застілля не буде. Мені хотілося б більше провести час із тими, хто приніс нам перемогу, — обійняти воїнів, їхніх матерів, дружин. Це буде така велика зустріч із усіма близькими людьми.

— Тепер лишилося дочекатися.

— Упевнена, що це скоро станеться. Ми зараз доводимо, що можемо перемогти. Але якою ціною… Кожна смерть руйнує мене і завдає болю. Але я чекаю на перемогу, вона близька, і це відчувається! Так, ціна висока, але ми розуміємо, за що ми боремося. На відміну від ворога. Якого я ніколи не пробачу. Це вже точно… Вони зробили свій вибір, і бути їм на всі віки за це самітниками!

Нагадаємо, нещодавно колишня дружина боксера В'ячеслава Узєлкова відверто розповіла про нові стосунки після розлучення.

34861

Читайте нас у Facebook