«Повз нас пролетів дрон, а потім стався вибух»: Марічка Падалко розповіла, як з трьома дітьми переживає обстріли Києва
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Марічка Падалко зізналась, чому до неї повернувся страх, як діти реагують на постійні тривоги та що буде робити у день нашої перемоги.
«Син сказав, якщо його вивезуть із Києва чи з України, ми йому зламаємо життя»
— Марічко, нещодавно Київ знову зазнав масованої атаки. Де ви були у той час?
— Ранком 10 жовтня якраз збиралися до школи. Але залишилися вдома. Це, напевно, вперше, коли так близько до нас були вибухи. Відреагували більш-менш спокійно. Гірше було, коли через тиждень Київ зазнав атаку дронів. Приліт одного був фактично в нашому районі. Так сталося, що на той момент ми ще не увімкнули телефони й сигнал тривоги пропустили. Тому нас розбудили автоматні черги. Оскільки дрони пролітали в Києві вперше, ми ще не розуміли, що автоматні черги передують вибуху, бо вони ціляться по дрону. Наша перша думка — щось сталося у дворі, когось затримують чи ще щось. Перший інстинкт — подивитися у вікно, що відбувається. І тільки ми висунулись у вікно, побачили, як повз нас пролетів дрон, а потім, десь за 800 метрів, стався вибух. Тож ми бачили цей гриб від вибуху і відчули страх.
— Не навчилися за вісім місяців спокійніше ставитися до вибухів?
— Ні, зараз, навпаки, інше відчуття. Ми вперше від початку війни вирішили, що в місті нашим укриттям буде не коридор і не ванна, а справжнє укриття в сусідньому будинку. Хоча з 24 лютого я туди не ходила, а частіше ховалася на роботі в укритті. Школи тоді закрили на дистанційне, дітей ми одразу евакуювали на захід країни.
Зараз вони всі в Києві, але на ці тривожні тижні вирішили переїхати на дачу. Хоча мій старший, Михайло, дуже хотів залишитися у Києві, щоб піти до школи. Тому до нього була єдина умова — якщо залишається вдома, то ходить в укриття. І тільки протягом однієї ночі, з понеділка на вівторок, син тричі ходив в укриття в сусідній будинок. І добре, що воно є поруч — глибоке, не холодне і там навіть проведений інтернет.
— Яка у ваших дітей форма навчання?
— Всі діти навчаються очно в Києві. Я от про що думаю: як кияни поводяться у ці дні — тривога закінчилася, і вони їдуть на роботу, у справах. Тож я вперше почала розуміти людей зі сходу України, які від початку війни під дуже серйозними обстрілами залишилися і нікуди не захотіли їхати. Ми на той момент їх не розуміли — як так, чим вони думають, чому не їдуть? Вони не хочуть їхати не тому, що чекали «руській мір», чи щось подібне. Просто мені здається, що в якийсь момент вирішили, що це і є їхній рівень комфорту, до якого вони адаптувалися.
Навіть якщо подивитися на той же Київ, для мешканців Праги чи Будапешту — це нонсенс. Як можна залишатися в Києві, коли літають ракети? Але спробуй сказати дитині, що її треба зараз вивозити із Києва. Мій син заявив, якщо його вивезуть із Києва чи з України, ми йому зламаємо життя. Тобто він так до цього ставиться. У нього є школа, яка йому подобається. Міша цікавиться історією і вважає, що живе у надзвичайний момент, про який буде розповідати дітям і онукам. Він ні за що не хоче його пропустити.
Тому, якщо говорити про реакцію сина на останні атаки на Київ — у нього була навіть певна історична цікавість, що він це бачив, він це відчув і він знає, як це. Не те що він з цього радіє, але як історику йому важливо було зафіксувати. Минулого року він був призером міської олімпіади з історії і зараз знову до неї готується.
В усіх школах, куди ходять мої діти, є укриття. Це було головною умовою, чому я погодилась на очне навчання. Вони ходять у різні школи. Міша на 10−11 класи перейшов у нову, яка йому дуже подобається. Там якраз історії стільки, скільки він хоче. До того ж там трішки інша система — учні самі собі формують розклад. Це саме те, до чого мусять дійти діти, які навчаються за програмою нової української школи. Коли в 10−11 класах ти не вчиш всі 15 предметів, а лише ті, що тобі подобаються. Зараз його найбільший інтерес — історія, політологія, суспільство.
«Я зараз в родині головна і на мені вся відповідальність, тому не можу собі дозволити втратити роботу, поїхавши за кордон»
— А доньки?
— Вони дуже важко реагують, коли школа йде на дистанційку. Тому для дівчат вже не так важливо, чи це буде школа в Україні, чи ні, головне, щоб це була «жива» школа. Вони не так важко реагують на обстріли та відсутність світла, як те, що «о, знову онлайн». Їм дуже хочеться живого спілкування.
— Тобто питання про виїзд за межі України з дітьми не стояло?
— Для мене — ні, але якщо для дівчат загрози будуть збільшуватися, то подумаю про те, щоб знайти їм прийомну родину за кордоном. Є країни, які дозволяють місцевим родинам приймати дітей з України без супроводу батьків. Оскільки я колись сама навчалася за схожою програмою за кордоном і проживала в родині, розумію, що це в принципі непоганий варіант. Через те, що я зараз в родині головна і на мені вся відповідальність, не можу собі дозволити втратити роботу, поїхавши за кордон. Та і колег з ТСН та марафону «Єдині новини» не можу підвести. Ми всі єдиною командою дуже злагоджено працюємо.
— Відомо, що влітку доньки поїхали за кордон самі…
— Вони обидві по місяцю жили у різних країнах, не так вже і довго. Дівчина з Казахстану, з якою я познайомилася ще в 18 років, коли вчилася в США, написала, що хоче, аби хтось з моїх дітей трошки розвіявся від війни і пожив у неї деякий час. Вона разом із чоловіком та дітьми мешкає на півдні Франції. Катя, моя найменша, радісно на це відгукнулася. Дитині 11 років, вона їде в родину, яку не знає і до того ніколи не бачила. Я пам’ятаю, що в 18 років ця дівчина була дуже класною людиною. Але з того часу ми жодного разу з нею не бачилися. Все було на довірі.
Донька поїхала, і все пройшло прекрасно. У цієї дівчини українське коріння, хоча вона і з Казахстану, а її чоловік — поляк, тому він дуже добре розумів Катіну українську. У них двоє маленьких дітей — 2 і 4 роки. Мама до них говорить російською, папа — польською, а няня — французькою.
Читайте також: «Слава зателефонував через кілька днів після початку війни»: Марина Боржемська про стосунки з Узєлковим та свій страх
У моєї середньої дитини — Маші — є однокласниця Саша, яка родом з Криму. Її сім’я вже одного разу пережила початок війни, коли у 2013-му виїхала з Криму. Тому одразу в лютому Саша з мамою сіли в машину і поїхали за кордон, у Швецію, де знайшли прихисток у місцевій родині. Влітку Саша з мамою вмовили шведську родину, щоб до них приїхала в гості моя Маша. Тож Маша сама сіла на літак і полетіла у Швецію. Їй дуже сподобалось — вона підтягнула свою англійську, їй цікаво було спостерігати за життям шведської родини. Для неї це був перший досвід без батьків кудись поїхати. А в кінці літа з однокласницею і її мамою разом повернулися до Києва.
— Міша не жалкував, що вдома залишився сам влітку?
— У Міші взагалі немає бажання поїхати кудись за кордон. Але так сталося, що наші знайомі з Харкова організували Пластунський табір у Болгарії. Тож Міша поїхав разом з ними. Для нього це було перше занурення в Пласт (Національна скаутська організація України. — Авт.). Тепер він просто захворів на цей Пластунський рух.
І ще для нього було великим відкриттям Харківська молодіжна спільнота, що там є ця національно-патріотична молодь, яка говорить українською, яка дуже просунута і модна. Міша почав так завзято розповідати Маші про Пласт, що вона раніше за нього в Києві потрапила туди. Майже всі виховники пішли на фронт, тому зараз для хлопчиків проблема записатися. Пластуни гуртуються в курені — окремо є хлоп’ячі й дівчачі. У дівчат і виховниця дівчина, тож ми Маші знайшли місце, а Міші — ні.
«Єгор і мені, і собі забороняє думати про погане»
— Відомо, що ваш чоловік Єгор Соболєв зараз воює. Що ви сказали йому, коли він вирішив піти на фронт?
— Єгор ще влітку 2021 року приєднався до територіальної оборони і уклав контракт з ЗСУ як резервіст. Був на зборах в одній з мотострілецьких бригад, щотижня тренувався з товаришами з тероборони, тобто до війни готувався. Тому 24 лютого він вирушив до заздалегідь обумовленого місця збору його підрозділу, одразу отримав зброю і перше завдання. Під час битви за Київ воював в Ірпені, потім був на східному та південному фронтах. Місяць тому він з-під Оріхова, що на Запоріжжі, повернувся до Києва, бо його перевели до нового підрозділу, підвищив у званні. Підрозділ займався злагодженням, і Єгор дуже переживав, що вони не на передовій. Казав, що вперше в житті використовує службові зв’язки для того, щоб швидше повернутися на фронт.
— Що відчуваєте, коли читаєте зведення з фронту?
— Я більше орієнтуюсь на зв’язок із чоловіком, а не на зведення з фронту. Постійно перевіряю, коли він востаннє був у мережі. Ми завжди з дітьми чекаємо, коли наш тато вийде на зв’язок.
— Яку пораду можете дати тим, хто чекає на своїх чоловіків з війни? Як не впасти у відчай?
— Коли уявляю, що ситуація була б іншою — наприклад, чоловік був би не на фронті, а вдома і продовжував далі жити своїм життям, — тоді розумію, що для Єгора було б це неприйнятно. В попередню частину війни, коли пішли на фронт багато хлопців, Єгор дуже переживав, що не там з ними. Тоді він був у парламенті й хлопці його заспокоювали — у тебе свій фронт в Раді.
Читайте також: «На кожен звук підстрибую»: Лілія Ребрик зізналась, що дає їй сили під час війни
По завершенні каденції Єгор опанував програмування, був цим захоплений, багато часу проводив з нами. Але я не уявляю, щоб після початку широкомасштабного вторгнення Єгор би залишився в Києві чи виїхав за кордон, нехай в нього і є таке право як у багатодітного батька. Він би вже себе «з'їв». Чоловік там, де він вважає, що треба бути, і він пишається тим, що робить. Інакше і бути не могло, тому я цим себе і підтримую.
А як не впасти у відчай? Єгор і мені, і собі забороняє думати про погане. Варто навчитись блокувати й не пропускати через себе погані думки. Боєць, та й його родичі, не повинні думати про смерть, а всі думки повинні бути про життя, треба будувати плани, уявляти, що буде потім, після перемоги. Ми так і робимо.
— Що допомагає вам відновлювати фізичні та моральні сили?
— Я бігаю з другого місяця війни — і це мені справді допомагає відновлювати сили. Перший місяць я взагалі була в ступорі, тож нічого не могла робити. Вперше за 8 років, що бігаю, у мене так швидко стерлися кросівки. Це для мене головний вид антистресу. І тільки зараз почала дивитися якісь фільми і серіали аби переключитися і відволіктися. Зараз на другому сезоні «Емілі в Парижі». Ще заспокоююсь прибиранням. Дуже багато зараз прибираю (посміхається. — Авт.).
— Від чого ви відмовилися назавжди?
— Мені зараз не хочеться ніяких розваг. Навіть готувати не хочеться.
— Що мрієте зробити після нашої перемоги?
— Піти на парад, а потім поїхати подорожувати. Бо мені зараз не хочеться подорожувати, ніякої радості від цього. Коли у справах їдеш за кордон, у той самий Нью-Йорк, це зовсім інше відчуття. Але я вірю, що скоро все зміниться.
Читайте також: «Лише алкоголь притуплював страх»: Лариса Кадочникова про бомбардування Києва
Фото надані Марічкою Падалко
10119Читайте нас у Facebook
