ПОИСК
Інтерв'ю

«Хлопчик нам каже: „Батько повернеться з війни і купить мені велосипед“, а тіло батька лежить десь поруч у пакеті», — журналіст Євген Спірін

9:00 27 вересня 2022
морг у Бучі

«Русский мир» — це війна, смерть, руйнування, біль, кров, катування, зламані долі, «побєдобєсіє», «духовні скрепи», суцільна пропагандистська брехня і далі по нескінченому списку. На жаль, майже щодня ми отримуємо шокуючі докази того, що росія — держава-терорист, яка влаштувала геноцид українців, а кремлівський фюрер та його поплічники — міжнародні злочинці.

Але одна справа — читати новини про ці жахи, інша — бачити на власні очі те, що накоїли «асвабадітєлі» на нашій землі. Головний редактор сайту «Бабель» Євген Спірін бачив. Він як волонтер брав участь в ексгумації та ідентифікації останків мешканців Бучі. Навіть уявити неможливо цю важку і неприємну, м’яко кажучи, але дуже важливу роботу.

— Євгене, ви нещодавно написали у «Фейсбуці», що крім всього іншого займаєтеся великим проєктом — основою для меморіалу вбитих і закатованих у Бучі: «Буча для мене стала справою життя». Чия ідея цього проєкту, хто його розробляє і фінансує, хто буде реалізувати?

— Ми вирішили, що зробимо великий сайт про ці жахливі події. Найближчим часом завершимо цю роботу.

«Тисячи закатованих, катівні у підвалах, могили серед лісу, вбиті на вулицях, згвалтовані, травмовані, депортовані в сибір, діти без батьків, знищені будинки, поля, заміновані ліса»,- прокоментував це фото на своїй сторінці у «Фейсбуці» Євген Спірін

— Ми — це хто?

— Це «Бабель» і Бучанська міська рада. Ми працюємо разом. Я розумію, що журналісти не мають співпрацювати з міською владою. Але тут ми без них ніяк не можемо, а вони — без нас, бо у них є всі бази та списки загиблих, а ми можемо допомагати щось розслідувати.

Гроші на це дав Фонд Тімоті Снайдера. Ми взяли у них грант.

— Якщо чесно, думала, що мова йде про розробку пам’ятника з граніту та мармуру.

— Всі так думають. Ні, наш меморіал — це не пам’ятник, це три медіапроєкти.

Перший — це велика карта братської могили біля церкви Андрія Первозванного, де поховано 119 осіб. На цій карті можна буде подивитися всю хронологію: як тіла лежали, як викопували першу траншею, як закопували, хто і коли це робив, скільки тіл в іншій траншеї, хто похований окремо. Ми все встановлювали просто по краплях і все покажемо.

Другий — імена людей, їхні фото, інформація, хто вони, де вбиті й т.д. Зараз залишилося, якщо не помиляюся, 19 неупізнаних, про яких ми так і не змогли зрозуміти, хто це.

Третій — інформація по вулицях.

Щодо пам’ятників з граніту, це буде вирішувати Бучанська міська рада.

«Буча для мене стала справою життя», - каже Євген Спірін

Читайте також: «На в’їзді в Бучу стоїть легковик із замінованим тілом жінки»

— Як процес ексгумації взагалі проходив? От звільнили місто, всі дізналися про цей жах. Що було далі?

— Давайте спочатку. Ви ж маєте розуміти, що, коли почалася окупація, співробітники поліції та інших організацій повтікали. У морзі експертів не було до 11 квітня. Тобто ніхто нічого не реєстрував, був повний хаос.

Друга проблема в тому, що окупанти не давали прибирати тіла. Вони казали, що на дворі березень, тому «хай лежать, бо холодно, нічого з ними не буде». Навіть якщо загинув хтось з близьких, ти нічого не зробиш, оскільки вулиці прострілювалися.

Але знайшлися четверо людей, які, ризикуючи життям, намагалися якось зібрати і поховати тіла. Це працівник місцевої ритуальної служби Сергій Матюк та її керівник Сергій Капличний, художник Влад Мінченко, який до вторгнення писав картини та робив татуювання, і Артем (не пам’ятаю прізвище). Як би не вони…

Спочатку Влад самостійно збирав трупи і перевозив їх на візочках супермаркету Novus. 7 березня, коли тіл на вулицях стало дуже багато, вони з Сергієм Капличним вдягли халати, начебто вони медики, і пішли до росіян (на одній з вулиць ті зайняли два дома і влаштували там шпиталь): «Ми лікарі, ви лікарі, давайте якось домовимся. Треба тіла по-людськи поховати. Бо їх вже їдять собаки». Деякі люди ж кидали тварин, коли втікали.

У той день їм відмовили, а через два дні, здається, дозволили. Там був якийсь притомний російський офіцер (не знаю, наскільки вони можуть бути притомними, але тем не менш), він сказав: «О'кей, але ви збираєте тільки в моєму квадраті і ховаєте біля церкви. Я не ручаюся за вас, якщо вивезете трупи за цей квадрат. Тому що це не моя відповідальність. Вас там постріляють». Між російськими підрозділами не було зв’язку, тому вони діяли тільки на відповідної площі.

Вони пішли в храм до отця Андрія і попросили його виділити землю, щоб поховати людей. Він погодився. Але потім мені сказав, що не брав участь в перемовинах з росіянами й в похорону. Не знаю, як все було, бо вони зараз плутаються. Це зрозуміло, оскільки вони знаходилися тоді в такому тумані.

Першу траншею викопали трактором 10 березня і поховали туди 46 людей. Намагалися складати їм руки на груди як належить, клали один до одного. Але коли повернулися в морг, виявилося, що в холодильнику є ще 17 тіл. Людей же ж не тільки вбивали. Хтось помирав від ковіду, хтось від серцевого нападу. Про них просто забули, тому що всі звалили.

Вони їх теж поховали. 12 березня двоє з тієї четвірки сіли на швидку і виїхали разом з колоною, коли була єдина евакуація з Бучі. Залишилися Влад Мінченко і Сергій Матюк. Вони вирішили, що їхня місія — збирати трупи й ховати. Вони самі копали другу траншею. Зрозуміло, що ніхто нічого не реєстрував, ніяких документів ні в кого не було.

Читайте також: «Я сиділа у підвалі і тупо чекала смерті. Розуміла, що ми звідти не виберемося», — Надія Сухорукова розповіла про ад в заблокованому Маріуполі

Потім, коли українська армія відбила Бучу, коли повернулися експерти і поліція, з’ясувалося, що дуже багато непохованих. Оскільки в бучанському морзі не було місця (морг, наприклад, може вмістити 20 небіжчиків, а їх сотні), тому тіла повезли по всій області — в морги Білої Церкви, Ворзеля, Гостомеля. Там їх приймали і писали: «Невідомий чоловік, приблизно стільки-то років». І воно все ще раз переплуталося. Тому ми вже чотири місяці над цим довбемось.

Чергова партія тіл прибула на ексгумацію

— Чому ви долучилися до цієї роботи?

— Не знаю. У мене є досвід, тому вирішив, що можу поїхати і допомогти.

— Якщо взяти загальну картину, скільки було вбитих і закатованих?

— Десь 80−85 відсотків. Навіть якщо тіло гниле, тулуб зіпсований, все одно можна побачити вхідний отвір в голову і вихідний з підборіддя. Це означає, що його застрелили. Була купа людей зі зв’язаними руками. Це справжній геноцид.

У Бучі було кілька катівень. Тобто вони не влаштували концтабір, як в Оленівці, де зараз утримують сотні полонених. Одна з катівень була на вулиці Склозаводській (це район заводу склотари). Атошників і волонтерів, яких здавали сусіди, звозили у табір «Променистий». Вже точно підтверджено, що там у підвалі катували й застрелили п’ятьох. В одному гаражі облили бензином і спалили сімох людей, в тому числі одну дитину. Взагалі вже встановлено, що вбиті 12 маленьких бучанців.

Росіяни діяли якимись бригадами. Наприклад, на Склозаводській ходили по домах і виводили всіх чоловіків. А потім мучили. Є відео, де спалюють людину в спортивному костюмі.

Якщо умовно, жертв можна поділити на три категорії. Перша — чоловіки, яких підозрювали в тому, що вони можуть чинити спротив, або мати зброю, або причетні до ЗСУ, або корегувати вогонь. Їх превентивно зібрали та повбивали.

Друга категорія — ті, хто, наприклад, вийшов за водою (бо води не було). Вони виходили, а вся вулиця прострілюється. Їх вбивали в спину або ще якось. Тобто людина просто опинилася не в тому місці.

Третя категорія — ті, хто загинув під час обстрілів. Там же були артилерійські бої. Літали осколки, снаряди. Комусь потрапило в дім і вбило. Ця категорія найменша. А перша — найбільша.

Читайте також: «Під час окупації отримала кілька SMS з росії: «Ирпень горит? Рада?» — депутат Ірпінської міськради

— Напевно траплялося, що й цілу родину вбивали?

— Так. Мешканка Бучі 33-річна Маргарита Чикмарьова та її сини Матвій і Клим сіли в автомобіль і намагалися виїхати. По них стрільнули з БМП або з танку, не знаю. Вони живцем згоріли в салоні.

Біля церкви було дві траншеї з тілами. Окрема могила — три військових. Бо Матюк сказав, що він не може ховати воїнів в загальній могилі, що вони заслуговують поваги. І окрема могила біля верби — це Маргарита і двоє її дітей. Ця родина — мій особистий біль. Я кожний день просинаюся в четвертій ранку через неї.

Їх ховав Влад. Він сказав, що два тижні боявся підійти до згорілої машини з залишками, бо там теж прострілювалася вулиця. Але в якийсь день йому стало так совісно, що вони лежать там, і він пішов, забрав і поховав їх. Від них залишилося лише вугілля.

"Покойтеся з миром, невинно вбиті та закатовані. Перші 15 невпізнаних бучан", - підписав це фото на своїй сторінці у «Фейсбуці» Євген Спірін

— У тих траншеях були тіла росіян?

— Знаємо зараз про одного. Це точно підтверджений якийсь бойовий бурят.

З ним сталася цікава історія. 25 лютого росіяни зайшли на околиці міста і розосередилися. А через два дні, коли наші розбили велику колону російської техніки, над Бучанською міськрадою підняли український прапор. Є відео про це. Це абсолютний п… ц. Тому що в момент, коли це відбувалося і натовп кричав: «Ура, Бучу звільнили», з боку заводу склотари заходили російські танки. Деякі люди, побачивши це відео (тоді ще був зв’язок), повиходили на вулиці. І їх почали вбивати. Тобто це відео зіграло дуже погану роль.

У той день деякі відповідальні бучанські громадяни спіймали цього росіянина і провели з ним «роз'яснювальну роботу». Потім хтось з місцевих притягнув його в лікарню на простирадлі або ще на чомусь і поклав на сходини. Він помер у реанімації. Його тіло потрапило якраз в той холодильник, де лежали ковідні та інші. Його закопали в першу траншею разом зо всіма.

Коли ми розбирали й ідентифікували тіла, то побачили що у нього був російський військовий квиток. Ще знайшли записку, де було написано, що його дружина, коли їй зателефонували, відповіла: «Он мне на х… не нужен». Це пряма цитата. Пакет з ним так і стоїть. Ніхто його не шукає. А Вітчизні, яка його відправила воювати за нами, взагалі пофіг.

На Харківщині є команда G9, вони ідентифікують тіла російських військових. А потім їдуть туди трупи в залізничних вагонах…

Читайте также: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі

— Читала, що ідентифікувати тіла дуже допомогли французькі фахівці?

— Виявилося, що в Україні немає пересувної ДНК-лабораторії. Ти не можеш приїхати, відкрити багажник машини та брати аналізи. Треба, щоб люди їхали, наприклад, в Київ. А як? Це був квітень, не було бензину, у людей — грошей. Хто цим всім буде займатися?

Французи погодилися допомогти. Вони привезли цю пересувну лабораторію, це дві вантажівки. У них теж такого досвіду не було. Хто ж міг знати, що у 2022 році може бути така кількість закатованих, наприклад?

Спочатку ми пронумерували пакети з тілами, взяли їхні аналізи. Зробили першу базу. Потім закликали людей, які шукають своїх родичів. Дали їм номерки. Процедура взяття аналізів дуже проста. У людини паличкою (така, як для очищення вух) беруть біоматеріал з ротової порожнини. З нами були психологи, лікарі, дівчата-волонтери, які пригощали людей кавою, печивом, щоб ті якось нормально почувалися, кілька волонтерів відводили людей в ту вантажівку.

Потім ми порівняли ці дві бази. Ми ж все робили вперше. Ніхто нічого не вмів, не знав. Чому ми хочемо зараз поїхати в Ізюм, де теж жахлива кількість загиблих мирних громадян? Щоб сказати: «Будь ласка, послухайте нас. Ми чотири місяці витратили. Щось робили неправильно. Але вже знаємо, як це робити. Давайте все розкажемо і покажемо». Наша методологія розбору масових поховань допоможе швидше з цим впоратися. Але там така бюрократія. Я ж не чиновник. Хто мене буде слухати?

Люди, які взяли на себе святу місію ідентифікації тіл

— Ви сказали, що найстрашніше — це не розбір тіл, а спілкування з тими, хто шукав своїх рідних.

— Розумію, що це звучить жорстко, але люди в пакетах тобі вже нічого не розкажуть. А живі… От приходить жінка: «Не можу знайти доньку. Вона у мене одна-єдина, більше немає нікого. Батьки померли. І от мою доньку вбили». І ти такий стоїш і думаєш: от що я можу сказати? Нічого. Тільки обійняти її.

У одній жінки зникла троюрідна сестра, у якої не було дітей, батьки померли. Нікого взагалі, крім тієї жіночки. Але тести роблять для родичів першого ступеню споріднення батько — син, мати — донька. Якщо, наприклад, дядя — племінник, не факт, що буде збіг ДНК. Роз’яснив їй: «Ви розумієте, що немає сенсу в тому, що ви здасте аналіз, бо ви дуже далекі родичі». А вона впала на коліна: «Я нікуди не піду. Беріть, бо я залишуся тут лежати. Хай 0,5 відсотка співпаде, все одно у мене буде надія, що я її поховаю». Ну, взяли. Зрозуміло, нічого там не співпало.

Сама жорстка історія була з одним хлопчиком, якого привела мати. Йому десь шість років. У нього вбили батька. Ми з моїм другом Вовою вели його на аналізи. Хлопчик каже: «От батько з війни повернеться і купить мені велосипед». А я ж розумію, що тіло батька лежить десь поруч у пакеті. Потім сказав психологу: «Поговоріть з мамою дитини. Треба, щоб вона сину сказала, що батько загинув, що його більше немає. Інакше він буде чекати до сімнадцятиріччя цього велосипеда».

У родичів, які досі не знайшли своїх, є хибна уява, що людина може бути живою. Що її раптом вивезли в білорусь, потім в росію, там утримують. Людина потім з цим все життя живе. Ці 19 неупізнаних — чиїсь родичі. Може, про них досі думають, що вони живі. А вони мертві. Психологічно це, звісно, лютий треш.

Таких історій дуже багато. Ти нібито спокійно з цим працюєш, але потім приїжджаєш додому — і все, воно наздоганяє вночі, коли усвідомлюєш, шо всі ці відірвані кінцівки та голови — це були чоловіки, жінки та діти, яких вже більше немає. Потім люди питають: «Чого ти так погано виглядаєш, чого в тебе червоні очі?» А як я маю виглядати?

Читайте також: «Рашист випустив у Карину автоматну чергу, а потім вистрілив у голову»: моторошна історія сім’ї, яка втратила доньку

— Ви писали: «І потім вони тобі сняться. Уві снах трупи та пакети із рештками. Ти прокидаєшся і більше не спиш. А вони всі весь час із тобою: вбитий в око хлопець, закатована жінка, розмазана снарядом дитина, розстріляний дід. Кожної хвилини». Відомо, що вас теж катували у 2014 році в Луганську.

— Та то був дитячий садочок у порівнянні з тим, що відбувається зараз. Мені лише два рази дали по обличчю і по пальцях.

Розумієте, тоді у людей, які опинилися «на підвалах» Донецька і Луганська, була надія, що після катувань і знущань вони попадуть на обмін. А те, що ми побачили… От людину посадили в підвал, зв’язали руки, закатували й застрелили в голову. Тобто це вже зовсім інший рівень. Таке не вкладається в голову. Я розумію, що взагалі це не може вкладатися. Яка нормальна людина буде катувати іншу?

Зараз ми маємо справу з порушенням усіх конвенцій. Ці вбивства цивільних полонених мають стати базою для міжнародних судів. Дуже сподіваюсь на це. Кожен випадок треба розслідувати як злочин росії проти України.

"У мене є досвід, тому вирішив, що можу поїхати і допомогти тим, хто займається ідентифікацією тіл мешканців Бучі", - пояснив Євген Спірін своє приєднання до команди

— Чому людина здатна на таке звірство? Росіяни так пишаються своєю релігійністю, великою культурою, загадковою російською душею, своїм особливим шляхом. А потім виявляється, що вони нелюди.

— А чому німці були здатні на це? Чому вони травили євреїв в газових камерах? Німці ж непогані люди.

Тому що є дегуманізація. От людина працює на скотобійні й вбиває корів. Ви будете вбивати корову? Я — ні. Бо дивлюся на неї — вона м’яка, пухнаста, тепла і добра. Чого її вбивати?

Росіяни не сприймають нас як людей. Якщо ти не людина, то можна й вбивати. Чому ні? Для них це нормальна справа. З іншого боку, будьмо чесними. Ми ж тепер теж не сприймаємо їх як людей.

— Я — ні.

— Ну от. Майже всі так.

Зрозуміло, що у 2014 році були зовсім інші події. От ми тоді ходили по мінному полю з фотографом, щоб зробити репортаж. Зараз ніхто не сунеться на мінне поле, тому що тобі на голову прилетить авіаснаряд або ракета від «Іскандера».

— У вас дуже цікава біографія. Ви за свої 34 роки багато чого встигли зробити. Розкажіть про себе.

— У 2004 році закінчив школу в Луганську. Батько вирішив, що я маю бути міліціонером, щоб займався оперативно-розшуковою діяльністю. Вступив у Луганську академію внутрішніх справ імені Дідоренка. Два роки жив у казармі разом зі 120 такими ж 17-річними дурниками. Потім вирішив, що не хочу бути опером. Поступив на бюджет на філософський факультет Східноукраїнського університету імені Даля.

Батя дуже образився, що я не захотів стати ментом, і сказав, щоб я з’їжджав з дому. А стипендія маленька, роботи немає. Пішов працювати в морг санітаром. У мене була купа лівака, навіть зарплату з картки не знімав. Ти приїжджаєш на виклик і кажеш людям: «Треба полотенце, мило, на бензин двісті гривень». Це нормальна історія для тих часів.

Я працював і вчився. З другом Сергієм Півоваровим зняли хату в центрі Луганську. У нас було дуже весело. Зазвичай десь з пів сотні людей там тусувалися. Іноді Сергій ночував у мене в морзі, коли я чергував. У мене там був кабінет — диван, булава і прапор України.

У 2012 році отримав диплом, поступив до аспірантури й почав викладати. Здав кандидатський мінімум, написав три розділи дисертації.

— Яка тема?

— Дуже смішна — «Темпоральна естетика постмодернізму». Нічого не зрозуміло, але здорово.

У мене був класний науковий керівник Олексій Єременко. Він єдиний зі всього нашого факультету влітку 2014 року виїхав з Луганську. У нас був дуже офігенний факультет. Його заснувала професор Вікторія Суханцева. Вона зібрала такий склад викладачів, що до нас приїжджали захищатися претенденти на наукові ступені зі столиці.

Коли у квітні захопили луганське СБУ та інші адмінбудівлі, виїхав з міста. Мені сказали: «У тебе 24 години». Навіщо залишатися? Щоб у підвалі сидіти? Я не люблю, коли мені роблять боляче.

А колеги залишися розробляти «філософію Новоросії». Один з наших викладачів Андрій Лустенко тепер «міністр освіти ЛНР». Дуже шкода, бо він обдарована людина, на пам’ять знав всю «Елладу».

— А що з дисертацією?

— Олексій Юрійович у 2015 році зателефонував: «Так що, будемо захищатися?» А я думаю: темпоральна естетика? постмодернізм? захищатися? У мене журналістика, новини, редакція і все інше. Навіщо?

— Ви пишете чудові вірші.

— Це щоб з глузду не з’їхати. От сидиш о четвертій ранку, хлоп — і віршик з’явився. Як людина с філософською освітою, яка пройшла купу всяких курсів по світової літератури, не вважаю, що це вірші. Але мені подобається. Я не контролюю цей процес, і все.

— Яким може бути покарання для нелюдей?

— Ми довго про це дискутували ще до подій в Бучі, а тим більше зараз. Вважаю, що вбивати їх дуже гуманно. Довічне ув’язнення куди гірше. Ти все життя сидиш в камері один. О шостій ранку підйом, о десятій вечора відбій. Протягом дня навіть койку не можеш опустити.

Нещодавно Сергій зробив сильний текст про долі нацистських злочинців. Когось знайшли й покарали, але не всіх. Напевно з цими буде те ж саме. Поки що є якісь чмоні, яких засудили та посадили в українські тюрми. А треба притягати тих, хто віддавав накази, хто керує цією «спецоперацією». Мабуть, це станеться, коли закінчиться війна. Але ніхто не знає, коли це буде.

Читайте також: «Окупанти зайшли до будинку, де на ліжку лежала 90-річна бабуся, та вистрілили їй у голову»: трунар Ігор Середа про звірства рашистів у Бучі

— Тепер трохи про людей, які взяли на себе цю святу місію ідентифікації тіл. Хто в вашій команді?

— Та звичайні люди.

Це заступник бучанського міського голови Михайлина Скорик-Шкарівська. От до неї приходять журналісти: «Добрий день, я з такого-то видання, мені треба коментар». Вона каже: «На тобі базу, сиди і розбирайся». Так до нас потрапила і залишилася з нами журналістка зі Львова Софія Кочмар-Тимошенко. Вона дуже класна. Вже два з половиною місяці працює з нами. Каже про себе: «Усі повивозили дітей звідси, а я сама переїхала зі Львова та ще й дитину в ірпінську школу віддала».

Це місцевий депутат Тарас В’язовченко. Це його округ, він багатьох знав. Дуже класний чувак. Мені шкода його, бо бачу, наскільки йому важко, бачу його очі, коли він з людьми спілкується. Розумію, що він відчуває.

Це журналістка з The Washington Post Каміла Грабчук. Я її туди притягнув. Жартую про це: «Хлопець веде жінку в ресторан, а чоловік — в морг». Вона почала допомагати з базами. Бо одна людина там не може розібратися. Це дуже важко.

Євген Спірін з журналісткою з The Washington Post Камілою Грабчук

Це експерт з Google Галина Мащенко, вона там працює. Вона нам допомагає дистанційно зі зведенням всього в Excel, бо баз багато, а нам треба одна. Ми не вміємо, а вона вміє. Ми їй накидаємо все, а вона зводить.

Коли брали ДНК, волонтерів мій друг Вова Мирошниченко, він допомагав спілкуватися з людьми й пояснювати їм якісь речі.

У перші тижні з нами була лікар Надія Давиденко. Це теж моя подруга. Я її просто привів: «Давай допомагай». Вона відповіла: «Давай».

Купа народу пише в особисті: «Чим допомогти? Ми теж хочемо поїхати щось робити». Але є проблема в тому, що зараз ми працюємо з даними. Тобто вже не викопуємо і не закопуємо нікого. Нам треба, щоб всі були упізнані. А це дуже кропітка робота.

Основна команда — це Михайлина, Тарас, Софія, я та Каміла. Ми координуємо процес. Раз на два тижні збираємось на якісь наради. Мені трохи складно, бо поки доїду з Києва, поки назад, ще ж редакція є, якісь інші справи.

Сидімо по чотири-п'ять годин. У нас великий стіл, на ньому роздруківки, фотографії, таблиці, списки. Все завалено і ми в цьому копошимося. А потім в чаті координуємо, хто що робить. Просто проблема в тому, що ми не слідчі Генпрокуратури і не ЦРУ. Усе доводиться вигадувати. Ніхто з нас не вмів такого робити, тому дуже складно.

От, наприклад, в одній базі є запис: людина приблизно 50 років, труси синього кольору. Все, більше ніяких даних немає. Його викопали з братської могили і щось описали. Потім цей труп поїхав в Білу Церкву, тому що в місцевому морзі не було місця. Там теж його описали. Аналогічний запис з’явився в іншій базі. А потім він повернувся в Бучу. І ми розуміємо, що скоріш за все, це один і той самий труп. Таких випадків чимало.

Напевно, багато людей не розуміють, що ми робимо. Вони думають, що ми сидимо і копаємось в якихось папірцях і ніякої користі від нас немає. Але ми знаємо, що від нас є користь, і що все буде о’кей.

"У нас великий стіл, на ньому роздруківки, фотографії, таблиці, списки. Все завалено і ми в цьому копошимося. Просто проблема в тому, що ми не слідчі Генпрокуратури, не ЦРУ. Усе доводиться вигадувати. Ніхто з нас не вмів такого робити, тому дуже складно", - розповів Євген Спірін

Читайте також: «Під час евакуації з Бучі втратила маму»: лікарка, яка виїхала з Луганська у 2014-му, зараз безплатно рятує поранених українців

— Коли ви вперше потрапили в Бучу?

— 2 квітня, через добу після звільнення.

Наша редакція з початку війни й досі працює у приміщенні ресторану Pink Freud. Ми з працівниками закладу там організували волонтерський пункт — готували їжу для військових.

У нас була купа крупи ще чогось. І от коли звільнили Бучу, люди кажуть: «Чого ми сидімо? Завантажмо бус і повеземо». Ми з барменом з Сашою Тангеловим повезли воду, якусь тушкованку, кнопкові телефони, бо у людей мобільні відібрали і їхні родичі не знали, чи вони живі, і сім-карти.

Їдемо, всюди купа згорілої техніки, там голова валяється, там рука, там ще щось. Цивільних вже забрали тоді, а росіяни валялися якийсь час, тиждень їх точно ніхто не чіпав. Бо там було все заміновано.

О п’ятій вечора повернулися в Київ. Пам’ятаю, як не зміг набрати на телефоні текст — настільки руки тремтіли. Довелося вперше в житті записати голосове повідомлення.

— 9 серпня ви написали: «Ми сьогодні ховали людей в Бучі. Кажу як є — я сиджу, п'ю і плачу. Я не спав кілька днів, стільки ж днів не їв». Як таке можна витримати?

— Та нормально. Люди й не таке витримують. Особливо ті, хто там живе.

Коли ми приїхали в Бучу, з підвалу якогось дому вийшла пара. Такі чорні обидва. Почули, що хтось щось роздає. Їм було треба кудись піти за водою. Звернулися до нас: «Можете підвезти?» Я кажу: «Та у нас немає місць, тільки кузов, там буде трясти». А вона мені: «Нас вже тут потрясло».

Але недарма кажуть, що українці відрізняються від всіх. Перше, що ми побачили у Бучі, це як якийсь комунальник на маленькому тракторі вичищав дорогу від пилюки. Він їхав серед уламків, снарядів, трупів. Ти думаєш: блін, дома горять, тільки-но рашистів вигнали, а чувак чистить асфальт.

Читайте також: «Снаряд влучив у стіну нашої спальні»: Вадим Карп’як відновлює свій будинок у Бучі

Зараз там начебто все працює. Відкрили Novus, аптеки, «АТБ», люди стоять у черзі в ЦНАП, щось оформлюють. Єдине що страшно, що скоро зима, а у багатьох немає вікон, у домах пошкоджені дахи. Тарас зараз бодається з мешканцями однієї аварійної багатоповерхівки. Люди тупо не хочуть з’їжджати звідти. Він їм каже: «Треба все зносити. Давайте ми вас переселимо, є куди, потім розберемось». А вони: «Ні, це наш дім». А там просто двох прольотів немає, він може розвалитися в будь-який момент.

Ще чотири місяці тому тут все палало і було в диму. А зараз їдеш і дивишся — діти в парку граються, школа відчинилася, люди гуляють. Життя продовжується…

Читайте також: «Таке враження, що розстрілювали людей заради розваги»: у Бучі знайдено відео з обличчями окупантів, які скоїли жахливі злочини

4526

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів