«Під час евакуації пораненого Олега вдалось знайти й врятувати ще одного українського воїна!»: історія героя

«Олег виконував бойові завдання у складі підрозділу спецпризначення на окупованій Харківщині»

- Олег — наш старший син, кадровий офіцер, який вже захищав Україну під час антитерористичної операції У 20214 року, — розповіли «ФАКТАМ» батько героя Леонід Михайлович та мати Людмила Миколаївна. — З початку повномасштабного вторгнення він спершу служив у київській територіальній обороні, а згодом став офіцером-спецпризначенцем. Звісно, про службу нам нічого не розповідав. Але ж ми, батьки, усе розуміли… Бо так само переживали за сина ще дев’ять років тому.

Ми знали, що Олег виконує бойові завдання у складі підрозділу спецпризначення на окупованій Харківщині. Але вже у квітні зв'язок із сином зникнув. Чекали, вірили, сподівались. Бо добре розуміли — спецназ є спецназ. Сподівались, що син після успішного виконання завдання обов’язково повідомить про себе. Але вже закінчувалась весна. І пекельна тиша. На свій день народження — 4 червня, син нам та рідним й близьким так і не зателефонував. Ми теж до нього не змогли додзвонитись, хоча обривали слухавку декілька діб.

Згодом нас сколихнула жахлива звістка. Наш молодший син, теж кадровий офіцер, захисник України, який теж шукав Олега скрізь, де була можливість, натрапив на страшне відео у соціальних мережах. Росіяни хизувались тим, як на Харківщині знищили групу українських бійців, виклали їхні тіла обабіч дороги, робили цинічні та глумливі селфі на їхньому фоні… На одному загиблому воїні були берці, дуже схожі на ті, які носив на службі Олег.

Читайте також: Український безпілотник атакував військовий аеродром у російському Енгельсі: є загиблі, пошкоджені літаки (відео)

Далі з’явились ще не менш шокуючі та цинічні кадри — окупанти скидали тіла вбитих до ями — імпровізованої братської могили. Рукав куртки одного з загиблих загнувся. На руці убитого воїна молодший син упізнав плетений чорно-білий браслет, що завжди носив брат. І ми теж упізнали цей оберіг та талісман Олега… На жаль, обличчя загиблих були спотворені, тож не було чітко зрозуміло, хто це саме.

Однак офіційних повідомлень про смерть сина так і не було. Тому ми ще плекали надію — у кого могли ж бути схожі взуття та браслет. Бойові побратими Олега розповідали, що син виконував завдання неподалік селища міського типу Борова Ізюмського району Харківщини. А далі вони нарвались на ворожу засідку. Бій тривав десь зо двадцять хвилин, після чого зв'язок із бійцями зникнув. Тож усю правду про героїчну загибель Олега ми дізнались лише після остаточного звільнення Харківщини від російських окупантів.

«У зітлілому бушлаті загиблого, якого упізнав раніше наш молодший син та й ми, знайшли рештки військового квитка та водійських прав на ім’я Олега»

- Коли у жовтні цю місцину звільнили від росіян, бойові побратими сина розвідали місце імовірної загибелі Олега, — втирають сльози батьки героя. — Дійсно, неподалік старого цвинтаря, де автошлях та лісочок, знайшли братську могилу. Місцеві мешканці підтвердили, що це місце поховання загиблих українських воїнів. Люди, ризикуючи життям, під носом у окупантів навіть встановили там дерев’яного хреста…

Читайте також: «Навіть якщо переозброєння і відбудова займуть кілька десятиліть, Москва буде загрозою для своїх сусідів», — аналітик

Як стало відомо згодом, Олег із побратимами провели не одну успішну операцію у тилу ворога. Добряче нищили рашистів. Група спецпризначенців після успішної спецоперації 13 квітня вже мала би вертатись до своїх. Однак росіяни чекали на них переважаючими силами у заздалегідь підготовленій засідці. Можливо, наших воїнів підступно здали якійсь падлюки. Хлопці мужньо прийняли останній бій. Майже усі захисники загинули… Але й ворог сплатив дуже криваву та велику ціну за смерть хлопців…

Коли тіла наших бійців ексгумували, то у зітлілому бушлаті загиблого, якого упізнав раніше наш молодший син та ми, знайшли рештки військового квитка та водійських прав на ім’я Олега. Тоді усі сумніви вже остаточно зникли. На жаль, дива не сталось. Але ми врешті змогли поховати сина за християнським звичаєм. Сина провели у останню путь у рідній Красносілці на Алеї Героїв, де вже поховані ще двоє загиблих наших земляків.

- Як ми вже розповідали, наш син — кадровий військовий, — зазначають батьки героя. — Взагалі, ми мешкаємо у селі Красносілка Бершадської міської територіальної громади. Я — теж колишній військовий, прапорщик, завідувач аптекою. Моя дружина — вихователька дитячого садочку. Олег народився у 1976 році. Я деякий час служив у Німеччині. Дружина із сином були зі мною. Ще до навчання у школі у віці чотири роки син стріляв на армійських полігонах з автомата та пістолета!

Читайте також: «путін втратив твердий ґрунт під ногами, якщо настільки очевидно навпомацки пробує загравати з усіма», — політолог

Коли ми повернулись до України, син закінчив сільську школу майже на відмінно! Лише мав пару четвірок. А ще неабияк займався спортом. Особливо полюбляв підіймати гирі! 32-кілограмова гиря була для нього з юних років наче іграшка! Олег твердо вирішив стати військовим! Подав документи до Одеського військового інституту. На вступній співбесіді сивий мудрий генерал, уважно вислухавши тямущого й добре підготовленого юнака, спитав прямо у вічі: «Синку, можливо ти хочеш вчитись на факультеті службовців тилу?» Олег відповів прямо у вічі: «Товаришу генерале, я хочу вчитись лише на бойового офіцера!»

Курсантське навчання було важким, але Олегові подобалось. Найулюбленішими його предметами як і у школі були точні науки та фізичне виховання. Незважаючи на зайнятість по службі, він знаходив час і на заняття спортом і на читання улюблених книжок. Як спортсмен-гирьовик, він неодноразово захищав честь альма-матер на змаганнях різного ґатунку. Як сумлінний відмінник у навчанні та чудовий спортсмен, він мав право займатись за межами військового вишу. Але ніколи цим не зловживав, завжди дотримувався дисципліни. Скільки грамот він отримав! Стільки подяк за сина ми теж отримали! Олег закінчив військовий виш як і школу майже на відмінно. За успіхи у навчанні Олегові рекомендували присвоїти звання старшого лейтенанта достроково — за рік після випуску й служби. Тоді як зазвичай іншим офіцерам давали «старлея» вже за три роки після випуску й служби.

Олег служив у місті Береговому на Закарпатті. Далі йому запропонували готувати бійців для миротворчого батальйону українських та польських військових, що мав базуватись на Балканах. Олег став заступником командира роти з бойової підготовки та підготував більше ста грамотних, добре загартованих морально й фізично воїнів. Однак, через якійсь бюрократичні процедури сина так і не взяли до самої частини у миротворці. Неабияк образившись, Олег поклав рапорт на стіл…

Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію«

У цивільному житті син здобув другу вищу освіту за економічною спеціальністю. Успішно працював на Київській митниці і зробив там гарну кар’єру. Одружився, виховував із дружиною двох синів. А у 2014 році, коли жорстокий ворог підступно напав на Україну, знову одягнув військові погони…

«Під час евакуації пораненого Олега вдалось знайти й врятувати ще одного українського воїна!»

- Сина як колишнього кадрового офіцера у 2014 році призвали до лав Національної Гвардії України, — згадують батьки героя. — Він був призначений на посаду командира роти військової частини у Вінниці. Син розповідав, що, мовляв, вчить у таборі молоде поповнення. Насправді ж восени вінницькі гвардійці захищали стратегічно важливий 32-й блокпост на Луганщині, не даючи ворогу прорватись углибину області. Там й опинилися у оточенні і бились із переважаючими силами росіян протягом 21 доби…

Ми бачили репортажі, як наші хлопці тримали там облогу, страждали від постійної спраги й голоду та виснажливих постійних обстрілів, як мерзнули у благенькому одязі й літньому взутті холодними осінніми ночами. Бачили імпровізовану польову кухню. І як хлопці збирають дощову воду з калюж та узбіччя дороги після осінніх злив… Однак, не знали, що цим усім керує наш Олег. Вже згодом син коротко розповів, як наші воїни вночі ходили до ворожих позицій та захоплювали там полонених москалів й «сепарів». От їх потім й міняли на воду та продукти… І сам Олег часто сміливо йшов на перемовини із ворожими командирами. І ті не стріляли… Поважали принципового й чесного офіцера.

Читайте також: «Останніми днями цього року ворог спробує зробити для нас темними і складними»: Зеленський попередив про новий можливий удар по Україні

Дізнались, як Олег був поранений. Тоді гуляв сильний вітер, тож хлопці не почули у повітрі свист ворожої міни. І лише Олег останньої миті почув, як щось велике ламає гілля дерев над головою. Хлопці вчасно встигнули заховатись, а от Олег був поранений… Як ми згодом дізнались, синові жорстоко посікло тіло, ноги, голову. Один осколок «пройшовся» тілом і застрягнув у 11 ребрі. Вже навіки… Так його й не витягнули…

Бойові побратими добились, щоб Олега евакуювали з оточеного блокпосту. «Сепари» дозволили і навіть запропонували підігнати наш волонтерський реанімобіль. Машина під’їхала до нашого підбитого танку, що стояв неподалік 32-го блокпосту. Цей танк спалили під час спроби наших військових прорвати оточення. І коли Олега на ношах несли до реанімобіля, то почули з узбіччя дороги людський стогін… У кюветі знайшли пораненого та обмороженого українського воїна. Як нам розповідав син, це був один з українських бійців, який намагався прорватись до них. Бійця звати Микола, сам з Івано-Франківщини. Воїн отримав важкі поранення та обмороження спини й тіла. Як розповів сам військовий, він пролежав так три доби, пив навіть власну сечу, аби не померти від спраги. І коли почув людські голоси, став голосно стогнати — якщо свої, то врятували, а якщо «сепари» — добили би, щоб не мучився… На щастя, це були свої…

Олег згодом видужав після важких поранень, був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та ще медалями. Він постійно за можливістю зустрічався зі своїми побратимами з Нацгвардії — оборонцями 32-го блокпосту.

А у лютому 2022 року син знову став у стрій. Цього разу вже Збройних Сил України. Олег призвався на службу добровільно, незважаючи на отриману після 32-го блокпосту інвалідність другої групи. І вже навесні 2022 року героїчно вчинив свій останній подвиг…

Нагадаємо про трагедію родини Твердохліб: Марина померла від серцевого нападу, як тільки дізналася про загибель в бою коханого чоловіка.

На фото в заголовку Олег Тарахкало під час служби та митниці.

1622

Читайте нас у Facebook