Вже багато днів та ночей йшов пустелею караван. Чергу з сорока верблюдів, навантажених книгами, очолював відомий у стародавньому світі вчений, який сидів на білій тварині. Погонич каравану йшов мовчки поруч. Невдоволений тривалістю подорожі вчений з підозрою дорікнув погоничу у тому, що той, напевно, просто заблукав.

- Ні, шановний, я не заблукав, — спокійно заперечив той. — Я добре знаю цю дорогу, бо вже не раз долав її у своєму житті.

- І ти смієш ще мені заперечувати? — несподівано обурився вчений. — Мені, людині, яку знає весь Близький Схід! Мені, автору всіх цих книг і рукописів, які важко помістилися в ящиках, що перевозилися сорока верблюдами!

- Ну що ви, шановний, — спробував заспокоїти його погонич. — Хіба я посмів би сперечатися зі світочем науки, з володарем знань, подібних до дорогоцінного каміння, які повинні знаходитися в секретних сховищах? Я ж порівняно з вами знаю так мізерно мало, що мій життєвий досвід подібний до дрібної гальки, розкиданої на узбіччі міської дороги…

Задоволений перебігом міркувань погонича, зарозумілий вчений запропонував тому продовжувати.

- Так ось, — завершив свою думку погонич, — коли раннє сонце з'являється на горизонті і починає висвітлювати нашу грішну землю, воно своїми променями в першу чергу стосується не загорнутих у гарний оксамит дорогоцінного каміння, що зберігається в скринях, а саме дрібної гальки, розсипаної уздовж дороги…

Слід віддати належне вченому. Йому довелося погодитися з аргументами погонича. Далі вже вони йшли мовчки.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.