«До війни життя йшло швидко, а тепер тягнеться болючими довгими чорно-білими днями»: історії полонених захисників Маріуполя
«Головне, що мій коханий живий» — історія Віталія та Ірини
Ранок 24 лютого, вибухи на околицях міста, нерозуміння того, що відбувається, і страшні слова від чоловіка — війна. Таким запам’ятала перший день повномасштабного вторгнення Ірина. Вже наступного ранку її чоловік Віталій, попросивши не хвилюватись, пішов з дому…
«Він мені сказав, що поїде у місто забере маму і з нею повернеться до нас додому. Я ще остаточно не розуміла, що коїться, — пригадує Ірина. — На порозі будинку Віталій зупинився подивився, на мене і сказав, що все буде добре, обійняв, поцілував і пішов. Пішов не до мами. Мій коханий чоловік пішов у військкомат. Через дві години дзвінок від нього: «Іруся, не хвилюйся, я їду в Маріуполь, я в морській піхоті, бережи себе, дітей і маму».
Вже 27 лютого мій рідний був під Маріуполем, в місті Широкине. Зв'язок з ним перервався. І ось 3 квітня він зміг подзвонити, це були три хвилини щастя. Живий, не поранений і слова — «морська піхота не здається». Зв'язок перервався. І почались довгі дні очікування, переживання, сльози. Через довгих двадцять днів дзвінок з незнайомого номера і такий рідний голос: «Іруся, я живий. Як ви?» Щоб його не хвилювати, заспокоїла що в нас все добре. Я вже знала, що в батальйону проблеми з боєкомплектами, з їжею, з водою, але Віталій заспокоював.
Я тішила себе надією, що все буде добре. І знову — очікування дзвінка. Аж тут зателефонувала дружина його побратима, вона й повідомила, що 501 батальйон захопили в полон. Тоді почалось пекло для мене. Шукала будь-яку інформацію, на різних сайтах, цілий місяць. І зрештою в інтернеті таки знайшла фото свого чоловіка. Головне, що мій коханий Віталій живий".
А далі, продовжує дружина бійця, були дзвінки в усі можливі інстанції, які займаються полоненими військовослужбовцями.
«Проте весь час я чую від влади, що все робиться для того, аби Віталій повернувся додому. Я звертаюся до влади, до президента України, прошу вас, не забувайте про героїв Маріуполя, не забувайте про 501 батальйон. Я прошу владу звернути увагу на ті проблеми, які виникли у родин 501 батальйону. Я маю надію, що наша влада допоможе родинам вирішити всі негаразди. Слава Україні! Слава нашим героям Маріуполя! Слава 501 батальйону!»
«Перший день народження сина, коли тато не має змоги його привітати» — історія Анни та Сергія
2021 рік, ніч, щасливі Анна з чоловіком вперше роблять великі іграшки піньяти, щоб завтра порадувати синочка на його день народження, та надувають безліч кульок, як він замовляв…
«2022 рік, та ж ніч, але я сама упаковую подарунок синові в подарунковий папір, намочений моїми сльозами, адже це перший день народження сина, коли тато не має змоги його привітати. Кульки взагалі не мала сили надути, — зі сльозами пригадує Анна. — Трішки заспокоївшись, пригадала день народження донечки навесні, який я чекала так, як не чекала ще в житті жодного конкретного дня, адже надіялась, що зателефонує чоловік, який останній раз писав ще в першій декаді березня. І знаючи його характер, була впевнена, що він знайде змогу привітати доцю. Але в першій декаді квітня я випадково дізнаюсь про страшну новину — про потрапляння в полон батальйону, до якого було мобілізовано чоловіка.
Недавно були новорічні свята. «Але це був найгірший Новий рік, бо до нас не приїхав папа», — сказав семирічний син, дивлячись на гарно прикрашену ялинку і пригадуючи тата, який в костюмі Діда Мороза щороку приносив мішок подарунків. «Я так хочу, щоб повернувся папа», — щодня чую від чотирирічної донечки".
10 місяців полону чоловіка, а таке враження, додає дружина, ніби пройшла вічність…
«Мама, коли тато повернеться?» — а у відповідь не знаю, що сказати, бо все, що в мене є — це купа відправлених листів в різні державні структури, купа відповідей від них без жодної інформації, — каже Анна. — До 24 лютого 2022 року життя йшло швидко: весілля, народження сина, народження донечки. А тепер все тягнеться болючими довгими днями в чорно-білих тонах — перший день війни, другий день війни, третій день війни… Трьохсот перший день війни… Щодня продивляюся стрічки різних месенджерів в надії побачити фото рідного або хоча б прізвище в списках…"
«Я вас дуже люблю, бережіть себе» — історія мами та її сина-воїна Євгена
До війни Євген зі своєю родиною проживав в Мелітополі. В нього були мрії, плани на майбутнє…
«Женя закінчив училище на електрика, отримав диплом, — розповідає мама бійця Ірина. — Збирався поступати на програміста, але після служби. Дуже хотів піти до лав української армії. Рік служби — і дзвінок: «Мам, почалась війна, я вас дуже люблю, бережіть себе». А потім, як у тумані, дзвінки родичів. Мого Женю показують по телебаченню, він у полоні.
Дев'ять місяців дзвінків по усім інстанціям. І одна відповідь: «Чекайте». Наші хлопці мужньо обороняли Маріуполь і вони заслуговують на те, щоб бути разом з родинами на своїй землі. Я розумію, що є «Азов», який частіше звучить, навіть вулицю назвали на їх честь, але є ще й завод Ілліча. І його боронили не менш героїчно! Я хочу кричати про це, щоб почули біль і розпач кожної матері, кожної жінки й кожної дитини, в якої забрали найдорожче — її сина, чоловіка, батька. Коли вони потрібні були, без вагань пішли захищати свою батьківщину. 501 батальйон морської піхоти, тримайтесь, ми з вами серцем і душею".
«Вони одними з перших зустріли ворога та давали відсіч» — історія подружжя Володимира та Євгенії
Прокинувшись вранці 24 лютого від потужних вибухів, Євгенія з дітьми були дуже сильно налякані.
«Та я досі пам'ятаю спокійний та стриманий вираз обличчя мого чоловіка Володимира, і це мене заспокоїло. Весь день був, як у тумані, ніхто нічого не міг зрозуміти, але одне я точно знала, що чоловік вже готувався боронити нашу землю. Бо він не міг інакше, він вже був на війні й розумів, що буде захищати нас завжди! - каже Євгенія. — 26 лютого Володимир вже був в Маріуполі, дзвонив лише раз в день, і це були дуже короткі розмови, на фоні страшних вибухів. Але він завжди сміявся й казав, що то просто ящики впали, щоб мене не засмучувати. Та я навіть нічого запитати не могла в нього, оскільки знала: не можна, тому що телефон прослуховували.
Володимир завжди дуже переживав за нас, як ми там, бо ми живемо в місті, яке постійно було під обстрілами. Один раз навіть сказав, що, мабуть, треба було залишитися з нами, щоб бути поруч та захистити. Я тоді йому відповіла, що він захищає нас там і щоб не пускав цю нечисть до нас. Але в нас дуже було мало розмов, а мені так не вистачало його голосу".
З 1 березня, пригадує дружина, зв’язку із чоловіком вже не було.
«Понад місяць я навіть не знала, що з ним та де він! Цей час для мене пройшов, мов в тумані! Потім дізналася, що мій рідний потрапив в полон, на той час це було як малесенький промінь світла, бо ЖИВИЙ! За весь цей час я дізналася, яке пекло вони пройшли в Маріуполі, та яке проходять зараз! Вони одними з перших зустріли ворога та давали відсіч, хоча сили були дуже нерівні. Ми всі маємо пам'ятати наших героїв, які боронили Маріуполь. Ми чекаємо на наших рідних і віримо, що вони скоро до нас повернуться. Дуже кохаю та чекаю свого чоловіка. Хай Бог береже його та всіх наших хлопців! Не забувайте про 501 батальйон, про наших героїв!»
«Повномасштабну війну росії проти України чоловік зустрів під Маріуполем»
28-річний морський піхотинець Ренат Хайруллін боронить Україну в лавах ЗСУ вже понад 6 років поспіль. У день вторгнення, 24 лютого, військовослужбовець 501 окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ зустрів в окопі у селі Широкине під Маріуполем. Невдовзі його підрозділ відійшов до міста та зайняв оборону на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча.
«Мій чоловік підписав контракт на службу у морській піхоті в березні 2020 року. Жодного року не було так, коли Ренат не їхав на ротацію, він постійно, як то кажуть, дивився в очі смерті на передовій. Безумовно, наша родина сильно за нього переживала, адже у нас маленька донечка Маринка, якій лише півтора року, — ділиться дружина воїна Анастасія. — Востаннє свого коханого я бачила у грудні 2021 року, він вирушив у Широкине, поблизу Маріуполя.
Коли у березні під час телефонної розмови я у Рената просила розповісти, де він, чоловік відповів, що все добре, вони тримаються, мовляв, настане такий день, що наша родина триматиметься на мені. І якщо не бомблять наше рідне місто Новомосковськ на Дніпропетровщині, то Ренат попросив сходити на масаж і не хвилюватись. Місто він так і не назвав, де був на той час, щоб не розголошувати дані, адже їх прослуховували. Коли я запитала, чи це не той населений пункт, де ми одружились, і коханий відповів ствердно, зрозуміла, що він — у Маріуполі".
Крайній раз, додає Анастасія, із Ренатом вони спілкувались 18 березня. Тоді бої були дуже важкими…
«Спитала в нього, чи правда, що нам показують по телевізору, як місцеві топлять сніг. Чоловік запевнив, що так. А ось чи є в нього та побратимів що поїсти, то на цю тему він не бажав спілкуватись. Та я була наполегливою. Й тут Ренат не витримав і зізнався, що не їв кілька днів і в нього болить шлунок. Чути таке було нестерпно. З того часу — тиша. 5 квітня від знайомої волонтерки я дізналась, що весь 501 батальйон взяли в полон російські окупанти. Куди я тільки не зверталась за допомогою. Але чи не на кожній «гарячій лінії» мене запевняли, що хлопці воюють, це все фейк.
Невдовзі натрапила на статтю в інтернеті, де йшлось про те, що батальйон сам здався у полон, на фото у військових було саме те умундирування, яке носив мій Ренат. Я знала, що волонтерка точно не могла збрехати, в неї були знайомі люди у місті, вона отримувала інформацію з перших вуст. Все, що мені вдалось знайти — це відео, на якому мій чоловік з піднятими догори руками крокує по якійсь відкритій ділянці зі своїми побратимами. Єдине, що потішило — Ренат виглядав здоровим, бо поруч із ним бійці шкандибали, їх несли на ношах. Далі почалось просто пекло…"
За словами співрозмовниці, частина, де служив Ренат, почала поводити себе дивно.
«Нас годували обіцянками, що скоро наші рідні чоловіки отримають статус військовополонених, що їхні діти матимуть виплати, передбачені державою. Завдяки народним депутатам мені вдалось дізнатись, що у Рената є статус захопленого у полон. Але невдовзі це спростувала частина, де він служив. На сьогодні я активно борюсь за звільнення чоловіка й воюю із військовою частиною, яка чомусь із героїв Маріуполя хоче зробити тих, хто добровільно здався у полон. Всі ж ми знаємо, що від 1 березня Маріуполь був у подвійному, а місцями й у потрійному кільці, а 501 батальйон потрапив у полон аж 4 квітня. Тобто вони тримали весь цей час оборону!
У серпні 2022 року мені надійшли два листи від Рената, було видно, що він їх писав під пресингом. Також я дізналась, що у неволі чоловік має критично низьку вагу — менш як 40 кілограмів. Нещодавно один із телеграм-каналів опублікував фото мого чоловіка. Його обличчя сильно опухло… Таким я ніколи його не бачила. Сльози просто душать. Але я не опускаю рук і буду боротись до останнього".
Нагадаємо, останній обмін полоненими відбувся 4 лютого, коли вдалось повернути 116 захисників України — оборонців Маріуполя, херсонських партизанів, снайперів з Бахмутського напрямку та інших наших героїв.
3371
Читайте нас у Facebook
