«Батько з солдатами тричі підривали себе на «Азовсталі»: донька захисника Маріуполя разом з родичами інших полонених зустрілася з Папою Римським
— Коли в лютому минулого року путінський режим відкрито почав війну проти України, наша родина жила в Маріуполі, — розповіла «ФАКТАМ» Валерія Т. (прізвище вона просила не називати), донька українського офіцера Дмитра Т., який вже 8 місяців знаходиться у полоні. - Ми з мамою могли б зразу ж евакуюватися, але лишилися, бо відчували, що не можемо покинути батька самого в небезпеці. Три тижні ми прожили в оточеному Маріуполі під постійними (в режимі 24/7) ворожими обстрілами, без опалення, водопостачання, електроенергії, газу та зв’язку. В перші дні великої війни батько декілька разів приїздив до нас, привозив воду, хліб і печиво. П’ятнадцятого березня вибуховою хвилею вибило всі вікна в нашій чотирикімнатній квартирі на шостому поверсі. Наші друзі — дружина молодого офіцера та її батьки — запросили нас перебратися до них (вони жили в одному з сусідніх будинків). А через два дні через обстріли наш дев’ятиповерховий дім згорів вщент. Якби перед цим не переселилися до друзів, не певна, що ми з мамою вціліли б у своєму будинку під час пожежі. Ця подія переповнила чашу нашого терпіння — ми й наші друзі вирішили вибиратися з Маріуполя. Тоді не мали можливості повідомити про це татові, але знали: він хоче, щоб ми знаходились в безпеці. На щастя, нам вдалося вирватись з міста, а потім — з окупованої території. Коли опинились в зоні дії мобільного зв’язку, стали зв’язуватися з батьком. Він зі своїми бійцями тоді ще знаходився на «Азовсталі».
«Авіаційна бомба, скинута з російського літака, вибухнула поруч з нашим будинком»
— Коли в крайній раз ви бачили батька?
— Восьмого березня. В кожний його приїзд часу поговорити не було: на вулиці тата чекали в армійській машині бійці, вони не мали часу затримуватись. Ми з мамою встигали хіба що поцілувати батька й сказати, що сильно його любимо.
— Під час обстрілів ви ховалися у підвалі?
— Ні, ховались в перегородці.
— Що вона собою являє?
— Це таке більш-менш захищене приміщення. Наш радянських часів дім вважався будинком підвищеного комфорту, бо споруджувався для співробітників обкому партії. Там перед двома сусідніми квартирами був простір (фактично невеличка кімнатка), відокремлений дверима від сходового майданчику. Це і є перегородка. Вона й слугувала нам та сусідці Олександрі Василівні сховищем під час обстрілів та бомбардувань.
— Було таке, що ця перегородка врятувала вас?
— Так, це сталося 15 березня. Тоді авіаційна бомба, скинута з російського літака, вибухнула поруч з нашим будинком. Повилітали всі вікна, навіть зірвало з петель двері, які відгороджували перегородку від сходового майданчику. Їх зірвало, але вони не впали, захистили нас. Після того ми й переселилися у сусідній будинок до друзів.
Ми жили в Центральному районі. Його обстрілювали не з першого дня війни, але, коли почали літати снаряди й міни, там стало дуже небезпечно. Знаю, що до кінця осади міста в Центральному районі не лишилося жодного не спаленого будинку, всі вони намічені під знесення.
.png "Родина жила щасливо, поки кривавий російський диктатор не розв’язав велику війну. На фото Валерія (в центрі) з батьками (фото надано Валерією Т.)")
— В ті жахливі дні сусіди підтримували одне одного?
— Так, ми з сусідкою разом ходили на двір готувати їжу на багатті. Вийти на вулицю було свого роду подвигом, бо безперервно було чути вибухи, над будинком пролітали снаряди. Коли наш будинок згорів і ми стали жити у друзів в сусідньому домі, був випадок: ми йшли вулицею, почули гул літака й вибухи бомб, які він почав скидати. Мерщій забігли у найближчій під’їзд, закрили за собою двері. За мить по них вдарив рій осколків. Якби ті двері були не залізні, а дерев’яні, певно, ми з вами зараз не розмовляли б.
Читайте також: «Ніхто не проявляв під час війн більшої жорстокості й садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров
— Мали запас продуктів?
— Так, дещо було. Мама взагалі не любить, коли в нас порожній холодильник, немає запасу, круп, картоплі. Їли раз на день — через стрес апетит зник, та й небезпечно було виходити на вулицю, щоб приготувати щось на вогнищі. До того ж фізично було важко часто підійматися пішки на 6-й поверх.
— Як добували дрова?
— Збирали зламане вибухами гілля, рубали його (у нас була сокира). Люди спилювали дерева. Всі супермаркети, гастрономи було пограбовано. Але в меблевих магазинах товар певний час ще лишався. Тож ламали, розпилювали ті меблі заради багаття.
У дворі нашого будинку розпалювали десь 5 вогнищ, бо біля одного всім мешканцям було б затісно.
— Де брали воду?
— Мали певний запас. До того ж, як я вже казала, батько декілька разів приїздив до нас, привозив воду й трохи їжі (хліб, печиво).
— Яка була температура у квартирі?
— Три градуси. А на вулиці в деякі дні — градусів 10−15 морозу! Тоді ми жили вчотирьох: мама, я, а також бабуся й дядько (вони приїхали до нас напередодні). У нас був великий теплий військовий спальний мішок. Мама, бабуся і я спали на одному ліжку, вкриваючись цим спальником, надівши на себе купу одягу.
«Де б ми не жили, ніде не було такого сильного морозу, як наприкінці холодного сезону 2022 року в Маріуполі»
— Знаєте, наша родина до 2014 року жила в Донецьку, — продовжує Валерія. — Тож для нас війна почалася ще тоді. Батько служив у той час в Донецьку у військовій частині 3037. Її вивели в Маріуполь і об’єднали з іншою частиною. Ми тоді з мамою переїхали до Львова. Потім два роки жили в окупації у Донецьку. А у 2017-му переїхали до батька в Маріуполь. Там нас і застала велика війна. Де б ми не жили, ніде не було такого сильного морозу, як наприкінці холодного сезону 2022 року в Маріуполі.
— Як вам вдалося звідти евакуюватися?
— Ми дізналися від людей, що є шанс прорватися в Урзуф (селище кілометрів за 30 від Маріуполя). Вирішили на свій страх і ризик їхати туди.
— На чому?
— На машині. У 2021 році я здала на водійські права, але їздила не часто та не в місті, а за його межами, де не такий інтенсивний рух на дорогах. А тут довелося вивозити родину. До речі, водити машину мене вчив тато. Також він навчив мене забивати цвяхи, користуватись викруткою… У мене від нього не було жодних секретів — ми дуже близькі. Всі родичі та друзі казали, що я більше татова ніж мамина. І зовні я схожа на нього.
Станом на 17 березня, коли ми вирішили евакуйовуватися, наш автомобіль був цілим і неушкодженим, але бензину в баку лишалося мало. До того ж батько не лишив техпаспорт. Добре, що свій «Форд» нам пригнав хрещений (він військовий, зараз у полоні). Хрещений дав нам техпаспорт на свою автівку. Я сіла за кермо. В машині було чотири людини й кішка, яку ми посадили в переноску. Я їхала, дивлячись перед собою, намагалася на узбіччях очей не повертати, бо там лежали загиблі люди.
— По ваших документах окупанти на блокпостах могли визначити, що ви сім’я військового?
— На щастя, тоді ворог не мав бази даних на родини українських захисників. На виїзді з міста ще знаходились наші військові, вони нас не зупиняли. А через декілька кілометрів був блокпост денеерівців. Нам поталанило, що вони не перевірили нас, бо якщо обшукали б машину, то знайшли б армійські шеврони (я вже потім їх виявила). Єдине, що в нас лишилося татове, — його срібний браслет.
Ми евакуйовувались разом з дружиною молодого офіцера, її донькою та батьками, у яких жили останні дні в Маріуполі. Вони були в іншому автомобілі. Якщо не помиляюсь, 22 березня цій жінці подзвонив її чоловік (в Урзуфі був мобільний зв’язок), сказав, щоб ми негайно виїздили з того селища (на той момент вже окупованої території) бо у росіян, певно, вже є списки родичів українських військових. «Нас вами будуть шантажувати, щоб ми здавалися в полон», — сказав дружині телефоном цей офіцер. Тож ми, не гаючи часу, поїхали в Запоріжжя.
Перед виїздом дуже ретельно почистили автівки, щоб не лишилось «компромату» (ледь не обшивку знімали). Нам поталанило, що на блокпостах нас не перевіряли по базах даних. Але контроль був дуже прискіпливий: рилися в автівках, ретельно перевіряли телефони, документи. Ледь не забрали «Форд», за кермом якого я була, бо техпаспорт оформлено не на мене. Ми придумали, що наше авто згоріло, а у родича було дві машини. На одній він повіз свою родину в росію, а другу віддав нам.
«Одному з солдатів — Міті Зубаню — батько сказав написати на папері лист додому. Сфотографував те послання й вислав нам, а ми переслали Мітіній мамі»
— Тоді ваш батько ще був на «Азовсталі». Він виходив на з’язок?
— В перший раз після виїзду з Маріуполя ми з ним поговорили по телефону ще з Урзуфа. Це було 20 березня, наступного дня після мого дня народження. Це стало можливим, бо у захисників Маріуполя був доступ до супутникової мережі мобільного зв’язку Starlink. Надалі тато телефонував раз на декілька днів. Потім зв’язок став гіршим, обмежилися листуванням в одній із соцмереж. Щоб знайти місце, де телефон приймав сигнал, батьку доводилося йди ночами за декілька кілометрів від укриття, в якому він знаходився зі своїми бійцями. Завдяки тому, що вдавалось підтримувати зв’язок з татом, ми змогли допомогли багатьом мамам солдатів стокової служби дізнатись, що їхні сини живі та знаходяться на «Азовсталі».
Читайте також: «Я чекаю на тебе завжди, синочку»: сповідь матері «азовця"-парамедика, який загинув, рятуючи поранених побратимів
— Тобто ці жінки просили вас спитати в батька про тих чи інших строковиків?
— Так. Почалося з того, що родини військових, які захищали Маріуполь, створили групу в телеграмі. Дехто з мам строковиків писали в групі, що не мають звісток від своїх синів. Тоді моя мама написала про це татові. Він відповів «Начебто, всі, хто поруч, дзвонять або пишуть додому. Хоча, хто знає цих оболтусів» (так і написав «оболтусів»). Мама відправила йому список солдатів, яких шукають мами. Виявилось, що декілька десятків з них були на «Азовсталі», та батько нам про це повідомив. Одному з хлопців — Міті Зубаню — він сказав написати на папері лист мамі. Сфотографував те послання й вислав нам, а ми переслали Мітіній мамі. Ось така «польова» пошта нинішньої війни. Мітя разом з моїм батьком та багатьма іншими захисниками Маріуполя потрапив в полон. Цього хлопця потім, на щастя, вдалося обміняти.
— Ваш батько присилав свої фото з «Азовсталі»?
— Ні, жодної. Він категорично не любить фотографуватися. Після того, як українські бійці здалися на «Азовсталі» в полон, родичі бачили багатьох з них на фото й відео (в тому числі з колонії в Оленівці), які потрапили в Інтернет. На жаль, на жодних з цих кадрів та відеороликів мого тата не було.
.jpg "На початку жовтня багатьох полонених захисників Маріуполя окупанти вивезли з Оленівки на територію росії (фото: Reuters/Alexander Ermochenko)")
— Хлопці, яких утримували в Оленівці та повернули за обміном, бачили там вашого тата?
— Так, бачили, розповідали про нього. До речі, один зі звільнених офіцерів служив з моїм батьком в одній військовій частині. Він розповів нам з мамою, що на «Азовсталі» тато та його хлопці тричі підривали себе (батько нам про це не розповідав — беріг нас). Виявляється, від вибухів російських авіаційних бомб укриття на «Азовсталі», в яких він з бійцями знаходився, тричі завалювало. Тобто, вони три рази опинялись під землею у пастці. Щоб вибратись, тато зі своїми солдатами, ризикуючи життям, підривали завали зсередини — і так вибиралися назовні.
Читайте також: «Вже 9 місяців сина немає, та я все одно телефоную йому»: мама загиблого у Маріуполі морпіха, нареченого «Пташки»
— Ваш батько зараз знаходиться в Оленівці?
— Ні. Ми не знаємо, де він, але те, що не в Оленівці, це точно. Річ у тім, що на початку жовтня полонених звідти вивезли в інші місця. Офіцерів відправили на територію росії. За 8 місяців полону моєму батьку жодного разу не надали можливості подзвонити нам з мамою або написати листа. Міжнародний комітет Червоного Хреста (організація, яка за Женевською конвенцію має право опікуватися військовополоненими та контролювати дотримання їхніх прав) ще жодного разу не змогла добитися від російської сторони зустрічі з захисниками Маріуполя. Єдине, що комітет нам з мамою повідомив, так це те, що батько заповнив карточку військовополоненого.
P. S. Нещодавно члени громадської організації родичів українських полонених «Вояцький визвіл» зустрілися в Ватикані з Папою Римським Франциском і подарували йому рушник, який жінки вишили власноруч.
На фото у заголовку Валерія (ліворуч) під час зустрічі в Ватикані з Папою Римським Франциском (фото з сайту https://www.vaticannews.va)
1677Читайте також: «Били струмом, морили голодом. Чотири місяці, день в день»: звільнений з полону боєць розповів про знущання рашистів
Читайте нас у Facebook
