«Останнє, що він написав, що мріє про трьох синочків і обов’язково повернеться»: щемливі історії родин полонених, які чекають диво на Різдво
«ФАКТИ» зібрали кілька історій родин, які, попри сльози та інколи відчай, чекають на це Різдво найдорожчого подарунка — повернення рідних їм людей… Дехто із них через страх нашкодити не називає імен та прізвищ, але й мовчати не може…
«Дмитро був дуже щасливий від новини про мою вагітність»
Військовослужбовець Дмитро Трипутень обороняв місто Маріуполь. Вдома на нього чекає кохана Тетяна.
«Ми однокласники з маленького села, наша історія кохання почалася через 5 років після закінчення школи, — каже Тетяна. — Вже під час війни на початку березня ми дізналися, що чекаємо дитинку. Дмитро був дуже щасливий від новини про вагітність, це надавало йому сил та енергії. Не дивлячись на скрутне становище в Маріуполі, він беріг мене від поганих новин, ми мріяли про весілля після закінчення війни, будували плани на майбутнє. Остання наша розмова відбулась 3 квітня ввечері, чоловік сказав, що отримав травму коліна».
4 квітня, пригадує Тетяна, зв'язок між нами зник, через кілька днів жінка побачила відео в соцмережах, звідки й дізналася, що Дмитро потрапив в полон до російської федерації.
«На відео видно було, як йому важко йти, а зараз я навіть не знаю, як він себе почуває, — продовжує жінка. — Через стрес та переживання моя вагітність протікала з ускладненнями, деякі з них досить серйозні — токсикоз, анемія, обвивання пуповиною навколо шиї дитини. Мені дуже не вистачає підтримки та любові Дмитра, адже він навіть не знав, що у нас народиться донечка. Я вірю, що зовсім скоро маленькі крихітки побачать своїх татусів, мами зможуть обійняти своїх синів, а жінки подарують всю турботу і ніжність своїм героям!»
«Наші хлопці з 501 батальйону — мужні, сильні, вони обороняли країну, Маріуполь, нас та своїх рідних»
Ілля Захаров — військовослужбовець 501 батальйону морської піхоти України. Вже вісім місяців як мати не чує голос свого сина.
«Повномасштабне вторгнення застало його під Маріуполем на позиціях, — згадує мама Іллі Захарова. - Коли почався наступ, він нам зателефонував: «Як ви там? Почалась війна!» Дуже турбувався та питав за дружину і сина, якому півтора рочка, які знаходились у Бердянську. До 10 березня він писав, телефонував дружині кожен день. Вже потрапивши в Маріуполь, син написав, що місто знеструмлено, сідає акумулятор на телефоні, тож тепер зв'язок буде через побратимів.
21 березня останній раз мій син виходив на зв'язок, розмова була пару хвилин, питав, як ми, обстановку у місті, чи не чутно про допомогу, бо в них вже закінчувались боєприпаси, їжа, вода. Але вони тримаються і вірять, що прийде допомога. Більше Ілля не виходив на зв'язок і ми не знали, що з ним".
У травні матір почула про сина від побратима, який вийшов з полону:
«Він нам розповів що бачив мого Іллю у полоні в Ростові. З того моменту я телефоную, пишу усім можливим службам: НІБ, СБУ, ГУР, Червоний хрест, у Женеву та інші інстанції. Отримала лист про підтвердження із російської сторони, що мій син знаходиться у них у полоні. Наші хлопці з 501 батальйону — мужні, сильні, вони обороняли країну, Маріуполь, нас та своїх рідних. Тримались до останнього. Хочеться, щоб про них не забували, їм потрібна допомога, вони вже пів року у полоні, в тяжких умовах. Ці хлопці у моїх очах Герої! Благаю нашу владу не забувати про них і допомогти повернути їх з полону додому, до сімей, батьків, дружин, дітей».
«14 березня він отримав поранення, а мені написав: «Я живий, ще повоюю».
Володимир Іванов 24 лютого сам зателефонував до військкомату. Він попросив лише 1 годину, щоб відправити дружину з дітками до батьків. А вже 25-го прямував до Маріуполя. Сказав лише: «Там всі мої, я маю їх витягти». Для нього побратими — як рідні брати, бо ще з 2014 року пройшли пекло війни з росією.
.jpeg "Володимир Іванов 24 лютого сам зателефонував до військкомату, а 25-го вже прямував до Маріуполя")
«Вже в Маріуполі мені стало по-справжньому страшно за його життя, — розповіла «ФАКТАМ» дружина Володимира Іванова Ольга. — Іноді він не виходив на зв'язок по 8−10 днів. Бо в саме місто вони зайшли пізніше. Спочатку 501 батальйон морської піхоти України захищав околиці міста. Села, в яких не було бомбосховищ. Що було з озброєння? Думаю ви й самі розумієте. Автомат він отримав лише 27 лютого, бо не було зброї! Морська піхота з голими руками була готова захищати Україну тоді й зараз, бо вони «вірні завжди». Я дуже добре пам'ятаю відео, яке він прислав мені, коли зміг. Це було 7 березня, він готував «юшку» (картопля, цибуля і часник зі спеціями), примовляючи: «Хлопцям треба гарячого».
14 березня чоловік отримав поранення, а мені написав: «Я живий, ще повоюю». А вже 16 березня готував їжу в госпіталі! Гадаю, його коржики можуть згадати ті 120 поранених. Прощання при кожній розмові, безсилля і відчай. Біль, пекельний біль в голосі, в той день ховали своїх на заводі Ілліча… Він мовчав, коли дзвонив в ті дні та питав лише за дітей. А потім дзвінок його товариша у квітні: «Оль, ми не впевнені, але він, мабуть, в полоні». Мама мого чоловіка після інсульту прикута до ліжка. Певний час їй не казали, де він. Але з часом я все ж розповіла, що Володя в полоні. Перше, що я сказала: «Ми маємо триматися і ждати нашого героя. Щоб всі, кого він захищав, дочекалися його. Щоб те пекло, яке пройшли всі підрозділи ЗСУ в Маріуполі, не було даремне».
Вся сім’я Володимира Іванова, особливо дітки — донечка 11 років і синочок 4 роки, дуже чекають на свого тата-героя.
«Топили лід, щоб пити»
Світлана — наречена морського піхотинця з 501 батальйону морської піхоти України. Вони з коханим планували весілля на вересень місяць, мріяли про щасливе життя у рідному місті Маріуполь, дівчина навіть обрала заклад та весільну сукню. Але всі плани зруйнувалися вранці 24 лютого.
«З початку повномасштабного вторгнення мій чоловік був на обороні міста Маріуполь, вони разом з побратимами гідно трималися до останнього, — розповідає Світлана. — Залишившись без боєприпасів та їжі, вони топили лід, щоб пити, ділилися останньою їжею з тими, хто цього потребував, та боронили місто в нелюдських умовах. Я дуже чекаю на свого нареченого та роблю все можливе, щоб він був поруч».
Схожа історія в іншої нареченої — Альони. Її обранець — морпіх і він цим завжди пишався, піти до армії була його мрія.
«Коли йому стукнуло 18 років, він помчав у військкомат! — каже Альона. — Коханий зажди знав, що хотів потрапити до Морської піхоти України, адже не раз казав, «що це елітні війська». Він готувався фізично та морально заздалегідь аби гідно пройти КМБ та з честю отримати омріяний берет. Для нього навіть форма та шеврони — це про честь та гідність. Він не любив гуляти у формі та хизуватися нею. Я пам’ятаю, як завжди дзвонила йому після роботи та просила заїхати у магазин, а у відповідь чула: «Перевдягнусь та зайду».
Але він Герой, в першу чергу для мене і був ним ще до повномасштабного вторгнення. Герой, який знає не на словах, що таке АТО та ООС, Герой, який захищав місто Маріуполь та отримав три поранення, бо зі слів обміняних побратимів, «він завжди рвався у бій!». П'ять років як ми разом, я знаю, як у цієї людини усі ці роки горять очі, бо він цим живе, бути військовим — означає бути воїном, це про душевний стан та спосіб життя. Це саме про нього. Чекаю на його повернення та омріяне весілля, роблю усе можливе, аби скоріше бути разом".
«Ні одного дзвінка, ні листа від нього я не отримала»
«Я так сильно його кохаю, нестерпно вже без нього» — з цих слів почала нам розповідати про свого чоловіка Ольга, дружина одного з військовополонених 501 батальйону морської піхоти, які тримали оборону Маріуполя на комбінаті Ілліча.
.jpeg "\"Я так сильно його кохаю, нестерпно вже без нього\" , - зізнається дружина військовополоненного бійця 501 батальйону морської піхоти Ольга")
«Ще з грудня вони знаходились у Широкіне, Новий рік ми зустрічали по телефону, насправді до цього поступово можна звикнути за роки, бо він завжди мені казав що відчуває потребу захищати нашу землю та наших людей, — розповідає Ольга. — 28 лютого вони були вимушені відступити до Маріуполя. Поки були бої в місті, ти просто сидиш прикута до новин, та очікуєш дзвінка, щоб хоч на хвилинку почути його голос і зрозуміти, що він не поранений та живий. Останній раз 27 березня він написав мені sms, що мріє, щоб я народила йому трьох синочків, що любить і обов'язково повернеться. З цього часу не знала де він, допоки не побачила відео з телеграм-каналу росіян, що увесь його батальйон в полоні, на фото і відео я не побачила його. Думки були різні, на секунду уявляєш, що його більше не немає, і ти не побачиш рідних очей, але намагаєшся усіма силами відігнати ці думки, бо віриш, відчуваєш, що він живий. Досі я не знаю, де він, як він себе почуває. Ні одного дзвінка, ні листа від нього я не отримала. Хлопці, яких обміняли, розповіли, що він сильний, тримається, не втрачає надії, я в цьому не сумнівалась ні на хвилину. Я з гордістю кажу, що мій чоловік та його побратими герої, які пережили справжнє пекло на землі, і прошу якнайшвидшого повернення усіх захисників Маріуполя».
«Синочок відсвяткував перший рік життя, коли тато був у полоні»
Аліна Гаркуша — дружина 27-річного військовополоненого Андрія Гаркуші.
«Мій чоловік родом з Запоріжжя, а службу ніс в Бердянську. Андрій служить за контрактом вже 5 років (почав нести службу з 2017 року), — розповіла Аліна Гаркуша. — Це мав бути його останній контракт, бо 8 жовтня 2021 року у нас народився синочок, а через армію чоловік майже не міг знаходитись з нами поруч. 5 грудня батальйон мого чоловіка поїхав в селище Широкине захищати околиці Маріуполя, оскільки на території «ДНР» і «ЛНР» війна розпочалася ще у 2014 році. Там завжди був поганий зв'язок і розмови наші були короткими: «Все добре, люблю, як там синок?» Нічого конкретного чоловік не розповідав, тому що не можна було. Інколи виходило розмовляти по відео, але через поганий зв'язок це було дуже рідко.
.jpeg "Аліна і Андрій Гаркуші")
24 лютого вранці я отримала sms від чоловіка: «Збери всі можливі речі та документи, скоро приїде тато по вас». Коли я запитала, навіщо, він відповів: «ВІЙНА!» В той момент пролунав гучний вибух (ми були в Бердянську), але мені було страшно не за нас, а за нього, бо тоді я ще не розуміла, що йде справжня війна на всю Україну. У них же там було справжнє пекло! Я отримувала sms від Андрія, що їх «накривають». 28 лютого чоловік написав: «Це була сама жахлива моя ніч. Нас били з літаків, танків, артилерії». Але він не розповідав, що їм немає що їсти й пити, що в них вже закінчуються припаси й немає чим відбиватися. Він не говорив цього, щоб я не турбувалася. Але я знаю, що останній раз вони отримували продукти 25 лютого".
Останній раз Андрій дзвонив родині 20 березня.
«У нас вийшло поговорити майже 5 хвилин, але на моє запитання: «Як ви там, чи є вам що їсти і пити?» — він відповів: «Так, все добре. Не турбуйся. Скоро повернуся!» Я знала, яка в них ситуація, бо тримала зв'язок з деякими його побратимами і їхніми жінками. 6 квітня я отримала sms від знайомої, її мама теж служить в батальйоні з моїм чоловіком: «Андрій не виходив на зв'язок? Ти бачила відео, знаєш, що їх взяли в полон?» Я передивлялася відео, як їх брали в полон на рашистських пабліках, шукаючи свого чоловіка. Але його не було на жодному відео. Потім від його побратима дізналася, що чоловік точно в полоні і частина вже подала списки з полоненими до Офісу президента.
Я дзвонила на всі гарячі лінії: МВС, НІБ, звернення в поліцію, СБУ, ГУР, Офіс Президента, МКЧХ. Всюди залишала заявки в надії, що його скоро обміняють. Гарну новину я чекала 4 місяці. В серпні мені зателефонували з Національного Інформаційного Бюро і повідомили, що рф офіційно підтвердила мого чоловіка як військовополоненого. Я сподівалася, що в найближчому обміні його повернуть додому. Але ні. Нещодавно обміняли декількох побратимів мого чоловіка, і серед них була вагітна дівчина Мар'яна Мамонова (про пережите на «Азовсталі» та у полоні в Оленівці військова лікарка Мар'яна Мамонова розповіла «ФАКТАМ». — Авт.). Зв'язавшись з побратимом чоловіка, якого теж обміняли в цьому обміні, я дізналася, що, коли їх захопити в полон, мій чоловік був на позиції в селищі на околицях Маріуполя, неподалік «Азовмашу». В селищі, де немає де сховатися, де він спав просто неба. До «Азовмашу» йти було небезпечно, оскільки їх міг побачити ворог, тому залишалися на місці".
Як повідомляли «ФАКТИ», 6 грудня, у День ЗСУ, з полону було звільнено ще 60 захисників Маріуполя та «Азовсталі».
1693Читайте також: «Ми були шоковані, коли побачили очі брата на фото з „Азовсталі“», — сестра легендарного офіцера-морпіха «Волини»
Читайте нас у Facebook
