«Я повинен бути тут, що б не сталося»: під час обстрілу Херсона загинув відомий лікар, який урятував тисячі життів
«Такої масованої атаки на Херсон я не пам'ятаю з початку повномасштабної війни»
Про загибель Олександра Моргунова повідомили його колеги на сторінці Херсонського обласного онкодиспансеру у Facebook:
«Моргунов Олександр Олександрович понад сорок років життя присвятив медицині, брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, 32 роки працював у Херсонському обласному онкологічному диспансері спочатку лікарем-онкогінекологом, а з 2006 року на посаді завідувача гінекологічного відділення. Тисячі виконаних операцій, десятки тисяч врятованих життів та вилікуваних пацієнток. У нашій пам'яті Олександр Олександрович назавжди залишиться професіоналом своєї справи, наставником молоді, надійним та відповідальним колегою, милосердним лікарем, добрим другом».
Під постом про загибель лікаря — сотні коментарів від пацієнтів. Люди дякують Олександру Моргунову за те, що свого часу вилікував їх та їхніх близьких: «Він оперував і врятував мою маму», «Олександре Олександровичу, дякую за врятоване життя», «Вічна пам'ять кращому лікареві та прекрасній людині».
Згадують Олександра Моргунова і його однокласники, які, попри роки, що минули після школи, та відстань, підтримували з ним зв'язок.
— Саша був чудовою людиною, — розповіла «ФАКТАМ» однокласниця Олександра Моргунова Людмила. — Він прийшов до нас у п'ятому класі, веселий, усміхнений, дуже товариський. Швидко знайшов собі друзів. Навчався на «відмінно» і дуже легко, із задоволенням. Він із сім'ї лікарів — мама педіатр, тато хірург. Можливо, тому він вирішив стати лікарем. Він вступив до Кримського державного медичного університету. Потім працював у Херсоні. Батьки померли, але будинок у Скадовську залишився. Сашко дуже любив наше містечко, вихідні, відпустку — завжди був тут. Щоразу фотографував море, вулички, набережну… А ми ніби мандрували разом із ним цими місцями.
Майже щоліта ми зустрічалися із однокласниками, це наша традиція. Саша дуже товариська людина, добрий друг та лікар. Кілька разів питала його, чому не виїдуть з дружиною — адже небезпечно. Відповідь була одна: «Робота. Не можу інакше». Він вірив у нашу перемогу і дуже цього чекав. Писав, що неймовірно сумує за Скадовськом. А там, у його будинку, зараз живуть ці нелюди…
— Він не їхав, бо не міг покинути своїх пацієнтів, — розповіла «ФАКТАМ» ще одна однокласниця Олександра Людмила, яка й досі мешкає у Херсоні. — Він так і казав: «Я повинен бути тут, що б не сталося. Це мій обов'язок». Як і до війни, Саша 24 години на добу залишався на зв'язку. Я добре це знаю, бо теж неодноразово зверталася до нього як пацієнтка. Час окупації був страшним — особливо для людей, які мають проблеми зі здоров'ям. Я сама була налякана, не знала, де і як зможу за таких умов отримати медичну допомогу. Багато лікарів поїхало, і їх можна зрозуміти. Пам'ятаю, зателефонувала Саші, а він був на місці. Він тоді сказав: «Не хвилюйся, я поруч. Ми все вирішимо». І, як завжди, допоміг… Для мене та для багатьох інших пацієнтів його присутність справді була життєво необхідною. Ми отримували лікування, і нам було спокійно, що лікар, якому ми довіряємо, поряд.
Ми всі дуже чекали на деокупацію Херсона. Але навіть коли це сталося, безпечно у місті, на жаль, не стало — ворог його обстрілює чи не щодня. Саша з дружиною жили в районі «Острів» — це зараз одне з найнебезпечніших місць у місті. І його квартира підпадала під обстріл. В результаті вони переїхали до центру міста, де начебто було трохи спокійніше. Але насправді небезпечно скрізь…
Я живу в Херсоні і можу сказати, що такої масованої атаки, як 3 травня, я не пам'ятаю з початку повномасштабної війни. Росіяни бомбили все — супермаркети, заправки, залізничну станцію. Це було справжнє пекло. І потім — новина про те, що під час обстрілу «Епіцентру» загинули начальник охорони та лікар обласної лікарні. Пам'ятаю, ще подумала: «Тільки б то був не Саша». І відразу заспокоїла себе: ну чому це має бути він? Напевно, він у той момент був удома або на роботі… Мені досі хочеться так думати.
«У центр міста вони з дружиною переїхали після того, як у їхній квартирі після „прильоту“ вибило вікна»
— Сашу любили всі, хто його знав, — каже «ФАКТАМ» однокласниця загиблого лікаря Світлана. — Пам'ятаю, у дитинстві ми з однокласниками дивилися фільм «Генерали піщаних кар'єрів». І Саша був дуже схожий на одного з головних героїв — привабливий, світловолосий. Він не був красенем у класичному розумінні цього слова, але дуже подобався дівчатам. Він зі старших класів мріяв про медицину і був щасливий, коли разом із другом вступив до медвишу. Коли вони приїжджали на вихідні, ми зустрічалися у рідному Скадовську, приходили на набережну, могли сидіти там годинами, мріючи про майбутнє.
— Саша був одружений двічі, — веде далі Світлана. — Перший шлюб не склався. А друга дружина, наскільки я знаю, була його пацієнткою. У них не було дітей, але вони жили один для одного і були щасливі, багато подорожували… Кілька років тому у його дружини стався інсульт. З того часу вона дуже потребувала Сашиної допомоги. Він був поряд, працював над її реабілітацією. Казав, що вона багато що забуває. «Але ж і я теж, буває, щось забуваю, — казав Саша. — Це не страшно. Ми багато розмовляємо і разом усе згадуємо». Саша дуже про неї дбав, і мені боляче думати, що тепер вона залишилася сама.
Коли почалася війна, Саша вже з окупації мені часто писав. Читав про обстріл Києва (я живу в столиці) і весь час питав, як я, чи все гаразд. Я питала, чи має він можливість виїхати і бути десь поряд з Херсоном, але не в окупованій зоні. Але Сашко відповів, що це не менш небезпечно — адже він у будь-якому разі щодня їздитиме до Херсона на роботу. На нього там чекали люди, яким потрібні консультації, операції, лікування…
У центр міста вони із дружиною переїхали після того, як у їхній квартирі на «Острові» вилетіли вікна. Саша тоді сказав, що якби в момент «прильоту» вони були вдома, не факт, що залишилися б живими. Нещодавно, після чергового обстрілу російською армією Херсона, я, розмовляючи з ним, сказала, що навіть не знаю, чи вціліла квартира моєї доньки (дочка виїхала через війну). Саша одразу туди поїхав, подивився, надіслав мені відео. На цьому відео було чути, що він важко дихає. Адже у нього були проблеми зі здоров'ям, він не так давно переніс операцію на серці.
А кілька тижнів тому він потрапив до лікарні як пацієнт із коронавірусом. Для багатьох цей вірус вже не несе загрози, але не для Саші з його серцем. Але він своєчасно розпочав лікування й переміг хворобу. Я так раділа, що він видужав. Навіть у страшному сні не могла уявити, що зовсім скоро ми говоритимемо про його смерть… Дуже боляче переглядати наше з ним листування: «Тримайся, люблю», «Обіймаю», «Київ знову обстрілювали. Як ти?» Зараз у Києві знову повітряна тривога. І я все ще чекаю, що Саша мені знову напише: «Як ти?»
Слідом за новиною про загибель Олександра Моргунова з'явилася ще одна — про те, що у тому самому супермаркеті під час обстрілу була медсестра реанімаційного відділення Херсонської міської лікарні імені Тропіних Тетяна Кириченко. Вона також загинула, разом зі своїм чоловіком.
2511Читайте також: «Залишився сиротою маленький синочок»: у Дніпрі від російської ракети загинула лікарка-стоматологиня
Читайте нас у Facebook
