«Для новонароджених діток із розбомбленого маріупольського пологового будинку я знаходила молоко всіма правдами й неправдами», — лікарка Ірина Дагаєва
«Коли сотні маріупольців приїхали до драмтеатру і почали чекати на гуманітарний коридор, почався обстріл»
Наразі Ірина продовжує робити те, чим займалася все життя — лікує людей. Тепер вона у Львові працює в центрі «Я-Маріуполь», спеціально створеному для переселенців зі знищеного росіянами міста.
— Таких хабів в Україні 13. Вони забезпечують маріупольців гуманітарною, юридичною та медичною допомогою, — розповіла «ФАКТАМ» Ірина Дагаєва. — Багатьох людей, які зараз сюди приходять, я добре знаю — вони й раніше були моїми пацієнтами. Отоларингологом я працюю вже 45 років. До Львова разом із сім'єю — чоловіком, донькою, зятем та двома чотирирічними онуками — я приїхала 19 березня. Ми виїжджали на свій страх і ризик, коли місто вже бомбардували так, що залишатися там було неможливо. Але я все одно хотіла залишитись — розуміла, що потрібна своїм пацієнтам, що в будівлі філармонії, де ми ховалися, залишилися люди…
Саме з цієї причини Ірина Дагаєва не виїхала з Маріуполя у перші дні повномасштабного вторгнення. Коли місто вже бомбардували росіяни, вона, як і раніше, продовжувала ходити на роботу. Після того, як до будинку, де мешкала її дочка з дітьми, прилетів снаряд, а у квартирі Ірини вже не було ні води, ні тепла, ні електрики, Ірина вирішила вивезти рідних у безпечне місце та повернутися.
— План був саме такий, — каже Ірина. — Тому я навіть не взяла із собою жодних речей — була впевнена, що одразу приїду назад. Ми сподівалися виїхати в день, коли начебто мав бути гуманітарний коридор. Як і сотні інших маріупольців, приїхали до драмтеатру і стали чекати на той самий коридор. Але почався обстріл. Більшість людей побігли до драмтеатру. Ми теж спробували там сховатись, але там уже просто не було місця — ніде було навіть сісти. Тому зважилися вийти та проїхати трохи далі — до будівлі філармонії. Там ще було більше місця. Ми всією сім'єю розмістилися на підлозі в вбиральні. Сподівалися просто перечекати обстріл. А в результаті лишилися на два тижні.
Читайте також: «Все місто було всіяне трупами мешканців», — медбрат Маріупольської обласної лікарні
У міській філармонії Ірину багато хто знав — як лікаря-фоніатра, який допомагав артистам відновлювати голос та лікувати голосові зв'язки.
— Мене там знав навіть гардеробник, — каже Ірина. — А директор філармонії Крячок Василь Михайлович, він же диригент нашого муніципального оркестру «Ренесанс», сказав, що буде комендантом нашої фортеці, а я буду лікарем. Так і вирішили. Люди прибували, і незабаром у філармонії зібралося понад тисячу людей. Люди приходили в надії сховатися від обстрілу. А ще тому, що пішли чутки, що тут є якась їжа (у перші дні волонтери принесли нам ящики з печивом та воду), а ще є лікар. Багато хто приходив з осколковими пораненнями, кровотечею. Хтось із високою температурою та пневмонією (ковід тоді ще теж, на жаль, нікуди не подівся).
Для того, щоб надати цим людям допомогу, мені були потрібні ліки, яких у філармонії, звісно, не було. Тому ми з двома відчайдушними хлопцями ходили шукати їх у розбомблених аптеках. Заходили через розбиті вітрини й складали у ковдру все, що бачили. Так я знайшла шприци, хірургічні інструменти, шовний матеріал та багато інших необхідних речей. У моїй імпровізованій амбулаторії з'явилися деякі препарати. А мій приймальний пункт був прямо там, на підлозі у вбиральні. Там лікували, там же й зашивали рани… Там же я спала зі своїми онуками.
Не менш складним завданням було добути їжу та воду. Ірина згадує, що кожен приносив те, що зміг знайти — у розбомблених будинках чи просто на вулиці. Замість хліба були хіба що коржики з борошна з водою, смажені на решітці, яких вистачало лише на дітей. Води, яку вдавалося знайти, катастрофічно бракувало, тому кожному діставалося не більше 200 мілілітрів на день.
«Були різні ситуації — іноді щось із серії «щоб не плакати, ми сміялися»
Через відсутність води у будівлі філармонії з перших днів була антисанітарія, наслідком якої стали гострі інфекційні захворювання
— У філармонії всього один туалет, і за повної відсутності води він був знищений у перші години, — каже Ірина. - Зайти туди було неможливо. Люди багато днів не милися, і не могли навіть помити руки. Коли до мене почали звертатися мами, у дітей яких почалася діарея, я зрозуміла, що якщо не розв'яжемо це питання, ми, не дочекавшись бомбардування, загинемо від інфекційних захворювань. В результаті чоловіки вирили за межами філармонії вигрібні ями, щоб люди могли справляти свої потреби туди.
Але найстрашніше почалося після того, як у філармонію почали надходити діти з розбомбленого росіянами пологового будинку.
— Одноденні немовлята з прищіпками на пуповинах, — згадує Ірина. — І їхні мами з післяпологовими кровотечами, без молока. Звідки взятися молоку, якщо жінка не їсть, не п'є, а на пологовий будинок скинули авіабомбу? А скільки може прожити новонароджений без їжі? Таких дітей у мене було троє. Я добувала молоко всіма правдами та неправдами. Нахабно вимінювала у місцевого населення. Наприклад, приходив хтось із прилеглих будинків за ліками чи їжею, а я запитувала: «Що ви можете дати натомість?» «А що потрібно?» — питали люди. Я відповідала, що потрібне все. Пам'ятаю, одна бабуся принесла молочну суміш, яку знайшла у чиємусь розбитому будинку. Нею з піпетки я годувала цих немовлят. Обробляла їм пуповини олівцем-зеленкою, що завалявся в рюкзаку дочки.
Так само вдавалося знаходити деякі ліки. Пам'ятаю, як у філармонію прийшли двоє чоловіків і сказали: «Ми маємо інсулін. Міняємо його на їжу. Дайте щось поїсти». Для багатьох інсулін — це життя. Не вколов один раз — усе. А якщо вколов, треба поїсти. А поїсти нема чого…
Життя поранених залежало від того, як швидко я допоможу їм. Людей з дуже тяжкими пораненнями я оперувати не могла — у мене не було для цього ні обладнання, ні умов — провести складну операцію на запльованій підлозі у філармонії неможливо. Таких я відправляла до лікарні, де лікарі під бомбардуванням надавали допомогу і дорослим, і дітям.
Окремим випробуванням був психологічний стан людей, які сиділи два тижні під бомбардуваннями.
— 1200 осіб. Це маса людей, і вона важкокерована, — каже Ірина. - Люди у стані стресу, налякані. Багато дітей, людей похилого віку з хронічними хворобами. Багато хто з кішками, собаками, папугами, морськими свинками… Люди не кидали тварин, вони залишалися людьми до кінця… З кимось треба було просто поговорити, комусь дати пігулку «від стресу». Найчастіше ця таблеточка була абсолютно марною. Але я переконувала: «Випийте, і все буде добре». І це працювало — ефект плацебо ніхто не скасовував. Іноді радила коньяк та чорний шоколад. Але оскільки не було ні того, ні іншого, давала гематоген.
Були різні ситуації — іноді щось із серії «щоб не плакати, ми сміялися». Після того, як на вулиці викопали вигрібні ями, які служили нам усім туалетом, прийшов чоловік і спитав: «Чи є щось від стресу?» Сказав, що зайшов у туалет і, пардон, тільки присів, як над головою пролетів величезний уламок. «Якби я у той момент підвівся, я б там і залишився», — розповів. Я сказала, що можу порекомендувати лише спирт та огірок. Або пам'ятаю, прийшла до мене бабуся: «Лікар, моя кішка вже три дні не їсть. Зробіть що не будь. Може, погодуйте її зі шприца?» На тлі всього того, що з нами в цей момент відбувалося, це прохання насилу вкладалося в мою тверезу лікарську голову.
«Внучки просили: «Бабусю, дай хліба. Ми не хочемо голодувати»
— Як вам самій вдавалося зберігати спокій?
- Я була зібрана та сконцентрована на роботі. Напевно, дали про себе знати 40 років, які пропрацювала в операційній. Боятися було ніколи. Робота відволікала мене від цієї жахливої дійсності. Багато хто говорив про те, що, мабуть, це їхній останній день, що живими вони звідси не вийдуть. Але я й не думала гинути. Від мене залежало дуже багато людей.
19 березня, коли Ірина з сім'єю все ж покинули Маріуполь, поїхало багато людей, які переховувалися у філармонії. Виїжджати під обстрілами було страшно, але залишатися ще страшніше. Після того, як до будинку навпроти будівлі філармонії потрапив снаряд, стало зрозуміло, що філармонія буде наступною.
— Цього разу ніхто вже не чекав жодних гуманітарних коридорів, — каже Ірина. - Люди просто стрибали в машини та їхали. Ворожі літаки вже кружляли так низько, що ми розуміли — вони нас бачать і можуть скинути бомбу будь-якої миті… Дорогою ми нарвались на ворожий блокпост. Рашисти лякали, що дорога на Запоріжжя замінована і ми підірвемося. Дітям у дорозі стало погано… У ті дні росіяни розстріляли багато колон автомобілів, як наша. І ми розуміли, що з нами може статися те саме. Але їхали далі… У Запоріжжі вперше за три тижні побачили хліб. І навіть за кілька тижнів, коли ми вже були у Львові й могли купити різні продукти, онуки просили: «Бабусю, дай хліба. Ми не хочемо голодувати».
Мені нестерпно боляче було їхати. Я до останнього хотіла залишитись — адже у філармонії ще були люди, і я могла їм знадобитися. Виїхала тільки заради своїх онучок — коли донька сказала, що сама ніяк не впорається з дітьми, одна з яких — інвалід. Але мене досі не відпускає почуття провини.
Я постійно думаю про тих, хто лишився. Думаю про улюблений Маріуполь, в якому пройшло все моє життя і який зараз повністю знищено. Впевнена, що ми постраждали лише через те, що мислимо не так, як хотілося б окупантам. Говоримо зрозумілою їм мовою, але думаємо зовсім інакше — і вони не можуть нам цього пробачити. Думаю, саме тому росіяни із такою звіриною ненавистю знищують цивільне населення. Тому у нас забрали наше місто, здоров'я. У багатьох життя. Скільки загинуло лікарів. Вони до останнього перебували в операційних, надавали допомогу людям. Вони не пішли, навіть коли росіяни почали прицільно бомбардувати лікарню. Вони загинули. Я щодня думаю про кожного з них. Це рана, яка не загоїться ніколи.
Читайте також: «Трупи на деревах і землі, шматки людської плоті, братські могили», — лікар-інтерн про пекло в Маріуполі
Фото надані Іриною Дагаєвою
В заголовку: стоп-кадр відео
1134Читайте нас у Facebook
