Це було одразу після закінчення світової війни. Тієї ще, попередньої. На центральній площі невеликого бельгійського містечка, яке дивом збереглося після страшних бомбардувань, хлопчик років десяти стояв біля вітрини взуттєвого магазину і довго, не відриваючись, дивився на тепле взуття. Осінь настала рано, і було видно, що дитина вся тремтить у своєму старому одязі і стоптаних черевиках.

Жінка, яка вийшла з церкви, помітила хлопчика. Вона підійшла до нього і обережно запитала:
- Мій маленький друже, що це ти з такою цікавістю розглядаєш за склом, про що думаєш?
- Я прошу Бога, мадам, щоб він подарував мені пару черевиків, — відповів хлопчик.

Дама взяла його за руку і увійшла до магазину. Вона попросила продавця підшукати теплі дитячі шкарпетки та запитала, чи може той принести таз із теплою водою та рушник. Продавець приніс усе, що вона попросила. Жінка посадила хлопчика на стілець, зняла рукавички, вимила дитині ноги і ретельно витерла їх рушником. Коли продавець приніс шкарпетки, жінка одягла їх на ноги дитині.

Потім вона приміряла йому нові теплі черевики. Розрахувавшись за покупку, вона ніжно погладила хлопчика по голові і сказала:
- Тепер, я думаю, ти почуваєшся набагато краще.

Вона вже розвернулася, щоб піти, коли раптом хлопчик торкнувся її руки і зі сльозами на очах спитав:
- Мабуть, ви мама Бога?

Коли часом мене запитують про те, навіщо потрібно було стільки років з усього світу привозити до Києва унікальні фарфорові роботи, навіщо потрібно було відкривати музей у розпал війни або навіщо продавати вхідні квитки за ціною, що навіть не окупає комунальних витрат, я згадую цю коротку розповідь, прочитаний у далекому моєму інтернатському дитинстві, і слово, дане собі тоді: борги треба віддавати.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.