У великому середземноморському лісі, в якому зростала безліч різних дерев, постійно тільки й розмов було, що про красу.

Найвищі і найстрункіші з них, підкреслюючи свій зріст, говорили про перевагу над іншими деревами. Рослини із пишною кроною вважали себе ідеалом лісової краси. Товстостволі дерева не забували звернути увагу на свою силу. І тільки лаврове дерево скромно мовчало, підставляючи листочки теплому сонцю та підживлюючи корінь ранковою вологою.

- Лавр, ти якось дивно поводишся, — дорікали його сусіди. — Подивися на нас. Наші старання бути високими та красивими дають чудовий результат — люди очей відвести не можуть від такої краси. А ти всі свої сили витрачаєш на зміцнення кореня. Просто смішно… Навіщо тобі це?

- Час покаже, — тихо відповів благородний лавр. — Я впевнений, що мої зусилля марними не будуть. І, міцно укорінившись у землі, я багато років зможу давати людям своє цінне листя.

Минули роки. Якось ураган, що раптово налетів, пронісся лісом, змітаючи все на своєму шляху. Першими його жертвами, звичайно, стали високі дерева, які безжальний вітер виривав прямо з землі.

Лавр вистояв. Завдяки кореню, у зміцнення якого він вклав стільки сил, що колись викликали усмішки сусідів. І сам вижив, і листя своє зумів зберегти. Листя, що дарує людям радість.

- Ось час і показав, — як і раніше, тихо примовляв лавр, озираючись на всі боки…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.