«Ми переїхали до театру і декілька місяців жили там»: Ольга Гришина про зміни під час великої війни
Знімання третього сезону детективного серіалу відбувалися вже під час війни, а робота над картиною проходила в Ірпені та Києві. Виконавиця одної з головних ролей популярна акторка Ольга Гришина зізнається, що робота над продовженням серіалу надала їй життєвих сил.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Ольга Гришина розповіла про емоційні проблеми, страх та зйомки в Ірпені.
«Я думала: навіщо взагалі так жити…»
— Ольга, що змінилося у вашому житті під час війни?
— Скажу, що постійно змінюється. Життя — це рух, — каже Ольга Гришина. - Я не буду розповідати якісь дуже відверті історії — знаєте, багато про що просто не хочеться згадувати, бо це дуже важко. Змінилося, можливо на якийсь час, ставлення до життя. Але мені здається, люди вміють пристосовуватись до змін. Спочатку вони здаються дуже важкими, болісними, а потім ми звикаємо. Бо носити весь час в собі жах неможливо. Людина народилася, щоб рухатись, отримувати насолоду від життя. Тому, навіть, під час війни є не тільки негативні зміни.
— Але для позитивних — треба натхнення. У чому його черпаєте?
— Для мене стала відкриттям природа. У ці часи я зрозуміла, що це сила, яка дає нам можливість жити. Повітря, вода, дерева, квіти — все, що живе, справжнє, створене Всесвітом. Звісно, надихає родина, друзі, які допомагають спілкуванням, гумором, просто своїм буттям. І неважливо, де вони знаходяться.
— Багато хто з акторів кажуть, що не сподівались на швидке повернення до зйомок.
— Я також якийсь час взагалі не могла про це думати. Були інші питання в пріоритеті — як вижити та навіщо взагалі так жити. Але це більше запитання до себе. А творчість… Вона була, є і буде. У мене не було страху, що цього не станеться. Просто я розуміла, що буде якась інша форма, інші теми. І це нормально. Звісно, я дуже зраділа, отримавши запрошення на зйомки продовження серіалу «Коп з минулого». Це робота, можливість спілкування з людьми, яких я знаю. Це повернення в професію. Бо понад рік я взагалі в ній не була, і це здавалось дуже дивним.
«Коли вибух близько — організм включається»
— Зйомки серіалу проходили в Ірпені…
— Так, це був мій перший день, коли ми знімали в Ірпені. Відверто кажучи, психологічно мене накрило. Моя близька знайома з Ірпеня, я знаю подробиці тих часів. Ми проїжджали міст, який розтрощили окупанти й уява вигадувала страшні картини. Але попри все Ірпінь оживає, люди повертаються і відновлюють все навкруги.
— Як змінилася робота на знімальному майданчику за часів війни?
— Психологічно було складно повернутися на майданчик та працювати, чуючи, що десь щось лунає. Ти граєш і водночас розумієш, що на передовій гинуть наші воїни. Емоційно дуже важко все це осягнути. А от на сигнал тривоги, мені здається, я вже не реагую. Бо ми чуємо його півтора року й вже пристосувались. І тільки коли вибух дуже близько — організм включається. Інша річ — внутрішня тривога, яку ми зараз всі проживаємо, і цей процес буде тривати ще довго.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Не хочу згадувати той день. 22-го лютого я закінчила зйомки у проєкті, на 24-те у нас була запланована вечірка з цього приводу. Але… 24 лютого чоловік пішов на роботу, ми з донькою лишилися вдома. Це було страшно. Мені не хочеться проживати й варитися в цьому. З нами був мій тато і ми намагалися триматися разом.
— Не було думок поїхати з країни?
— На якийсь час влітку минулого року ми з донькою подорожували, але швидко повернулись додому. З березня 2022 року, коли можна було вже їздити мостами через Дніпро у Києві, ми з родиною переїхали до Театру імені Лесі Українки й декілька місяців жили там. Донька навчалась онлайн у школі. Пам’ятаю, якось вона попросила мене зв’язати їй іграшку — я трохи до того в’язала. Стала «підкидати» мені відео, і з часом я навчилась вʼязати не тільки шарфи та капелюхи. Потім моя подруга організувала благодійний ярмарок і я доєдналась до нього, виготовивши іграшки та торбинки. Це був цікавий досвід. Часу і думок багато, роботи за професією зовсім не було. Треба було психологічно допомагати собі та іншим, і це вдалося!
— Чи було у вас очікування, що велика війна станеться?
— Зізнаюсь, до 24 лютого я не була включена у політичні проблеми, займалась творчістю, й уявити себе це жахіття було просто неможливо. Війна у 21 сторіччі, у самому центрі Європи. Це повна дикість! Людство прожило таку кількість тисячоліть і мало чомусь навчитися на своєму досвіді, але, мабуть, ще не вистачає розуміння, як бути людяним. І це просто збиває з ніг.
— Розмірковуєте, що зробите після Перемоги?
— Кажуть, треба будувати плани. Але я не можу. Поки що є сьогодні, й треба насолоджуватись даним днем повною мірою. Бо кожна мить будує наше майбутнє. І головне — не відкладати нічого на потім!
13417
Читайте нас у Facebook
