«Мій світ вмить рухнув»: зірка серіалу «Окуповані» про випробування під час великої війни
Зйомки серіалу проходили на Київщині, в будинку, мешканці якого пережили окупацію. Анастасія каже, що відчуття реальності на знімальному майданчику просто зашалювала.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Анастасія розказала про страх окупації, батьків у Дніпрі та боротьбу з апатією.
«Спали разом з собаками у підвалі будинку»
— Настю, які у вас спогади про 24-те лютого?
- В мене мала бути зйомка у фільмі. Будильник стояв на шосту ранку. Десь о 5.40 я прокинулася через те, що чоловік дуже гучно збирався на роботу. Я розлютилася на нього і раптом почула якийсь гуркіт та гавкіт з квартири сусідів. Мені здалося, що вони грають із собакою. Ось наскільки я не могла повірити, що почалася повномасштабна війна, — я б радше подумала, що сусіди до світанку грають із собакою. Потім зайшов чоловік і сказав, що нас бомблять, — і мій світ вмить рухнув… Я разів п’ять запитала: «Так, а на роботу мені що, не потрібно йти?» Я стояла розгублена, гуглила складові тривожної валізи й вперше побачила вибух.
Пам’ятаю думку «сьогодні я вдома не ночую». Для мене це означало тільки одне — треба все зібрати та привести себе до ладу. Тож, ми зібралися, поїли і я спробувала заснути. Пізніше саме це допомогло мені трохи піклуватися про інших, коли їм було важко. Коли я бачила зриви, я залишалася спокійною. Але мій спокій тривав лише добу.
— Де ви перебували у перший день великої війни?
— Ми, великою компанією, разом із собаками, спали у підвалі будинку, який був непристосований до того, щоб там перебували люди. Там було холодно, дуже брудно, для сидіння було кілька піддонів. «Спали» — це гучно сказано, бо ми чули вибухи та весь час читали новини.
— 25-го зранку, коли ми вирішили евакуюватись із Києва, а я зрозуміла, що можу не повернутися додому, мене охопила паніка, — продовжує Настя. — Ми не знали, куди їдемо. Ми не знайшли, де зупинитися. Просто рушили, щоб не опинитися в окупації. Пам’ятаю, як ми побачили колону наших військових. Пам’ятаю хлопця у протисонцевих окулярах, що із посмішкою їхав на танку, він був у дуже завзятому настрої. В нашій машині почалась істерика від думки, що вони можуть померти. Згадую, як бабуся казала мені, що війна — це дуже страшно… А я слухала це із повагою та легковажністю, як про пережиток історії, і не думала, що війна станеться зі мною.
«Від шоку батьки оговтались завдяки роботі»
— Ваші батьки мешкають у Дніпрі. Як давно ви там були?
— Я буваю там раз на місяць. В лютому та березні 2022-го я дуже хотіла, щоб батьки поїхали звідти. Я боялась, що ворог підійде до міста ближче. І він досі близько, на жаль. Я вмовляла їх, але дідусь був ще живий, він хворів і точно б не поїхав. Від шоку батьки оговталися завдяки роботі. Навіть 24-го вони заправили автівку та пішли на роботу. На мої прохання виїхати з міста, вони казали, що поки можуть, будуть працювати… Мабуть, і я б так зробила.
Звісно, страшно бути з ними в різних містах. Бо новини не висвітлюють прильоти, і доводиться по уривках фотографій впізнавати райони, щоб зрозуміти, наскільки це далеко від моїх рідних. Тривоги там частіші, ніж у Києві, а це означає, що люди звикли до них і менше реагують. Це небезпечно.
Читайте також: «Страшно не було, тільки шалено лупашив адреналін»: зірка «Козаки. Абсолютно брехлива історія» про пережите під час війни
— У січні 2023 року у Дніпрі сталася страшна трагедія, коли російська ракета прилетіла у жилий будинок.
— Кожна трагедія там переноситься дуже болісно. Той будинок розбомбили 14 січня… Багато знайомих живуть поруч. Сама лише думка, що там могли б бути вони, призвела до жахливого стресу. Той стан, коли читаєш історії мешканців цього будинку, дивишся відео — крізь сльози, але не можеш не дивитися. Наче навмисно завдаєш собі болю. Я пояснюю це тим, що не хочу забути, що зробили росіяни з нашими життями. Я вже ніколи не зможу викинути це з голови. А головне — не зможу бути лояльною до них.
«Я частково втратила себе»
— Цього літа ви брали участь у зйомках драми «Окуповані». Як це — знімати про війну, коли вона ще триває?
— Якраз про це і треба знімати — про нас! Про справжність. Про те, з чим довелось зіштовхнутися. Художні твори мають викривати епоху. А створювати їх варто рефлексуючи. Такі серіали, як «Окуповані», мають на меті показати, що ми Є! І що вибір за нами, якими нам бути — слабкими або сильними.
— До якої сцени готувалися найбільше?
— В серіалі є сцена викриття. Вона була найважчою. В житті складно змінювати свою думку про когось або про щось. Тому зйомка цього епізоду давалася непросто. Але атмосфера на майданчику була дуже дружньою — цей настрій завжди задає режисер. Тому навіть страшні, драматичні сцени знімалися легко. Коли звучало «стоп», ми перемикалися і поверталися до реальності та відчуття безпеки. Звісно, кажу про відносну безпеку, адже ми всі ходимо під небом, що стає подекуди ворожим.
— На яких локаціях знімали серіал?
— Оскільки серіал про окупацію, ми більшою мірою знімали в будинку на Київщині, який насправді був окупований. Хазяйка розповідала, що в їхньому підвалі жили сусіди. У перші дні там ховалися понад 20 людей з дітьми. Згодом дім зайняли окупанти, після їхнього перебування був суцільний бруд та хаос. Сама присутність в цьому будинку й розуміння, що тут відбувалося, надавала нашому кіноіснуванню справжності.
— Який момент за час війни був для вас найважчим?
— Весна 2022-го, бо тоді я частково втратила себе. Наче скотилася до кам’яної доби, де головною метою стало: їсти, пити, спати, читати новини, гризти себе за щось, наприклад, за те, що волонтериш недостатньо. Це шлях в нікуди. Такими були дні, тижні. Допоки ми не повернулися додому. Стіни почали лікувати.
Бачте, я не була в окупації, але тема дому і розлуки з ним мені відома. А домом я називаю своє життя, яке в мене відібрали. І яке я собі повернула. Загалом ці два роки зробили мене сильнішою. Я стала більш сміливою у своїх бажаннях, діях, у творчості. Я не відкладаю на завтра, бо його може не бути. Я не боюся здатися у своїх життєвих діях невдахою, не талановитою, не цікавою, бо дію щиро.
Читайте також: «Під час війни діти страждають більше, ніж дорослі», — Віктор Андрієнко
— ВООЗ заявила, що минулоріч українці страждали на депресію найбільше у світі. Ви відчули це на собі?
— До психолога зверталась і раджу іншим. Це нормальна практика, як піти до стоматолога. Щоправда, хороших лікарів мало і варто шукати свого. Зараз я не ходжу на терапію, бо в цьому немає потреби. Але в певний період підняті у психолога питання допомогли мені зрушити із мертвої точки.
Депресії в мене не було. Апатія — так. Це, як мені пояснили, стан, що передує депресії. Апатія виражалась у тому, що я не знала, навіщо встаю зранку. Тобто, не розумію, куди поспішати, якщо для мене день і так тягнеться, тож я встигну зробити своє… А як ні, то глобально нічого не зміниться. Неприємний стан думок. Ти наче в болоті. При цьому жалітися соромно, бо тобі ж не гірше за всіх. Може тобі й не гірше, але треба визнавати свої проблеми та ставити їх на перше місце. Бо тільки ти можеш витягти себе з цього болота. Дійсно виходиш з цього стану, коли знаходиш справу, яка принесе радість. Я думаю, що до цієї радості можна прийти через любов — до себе, своєї справи, іншої людини, тварини, рослини, конкретного місця тощо.
— Коли ви по-справжньому відчували себе щасливою?
— Це було нещодавно на занятті з вокалу. Завдяки ЗСУ, я маю можливість займатися, хочу навчитися співати для майбутніх ролей. В якийсь момент я подумала, що так багато про себе не знаю і так багато всього не вмію — як-от почути ноту і потрапити в неї з першого разу. Одразу спало на думку, що я щаслива людина, якщо знаходжу в собі потенціал до пізнання.
— Знаєте, що зробите найперше після Перемоги?
— Я не думаю, що варто відкладати щось на після. Після Перемоги з мене спаде тягар тривожності. Це буде чудовий день. Бабуся розповідала, що в її житті це був неймовірний день, що всі навколо плакали від щастя і пережитого болю… Дуже хотілося б дійти до цього моменту.
1337
Читайте нас у Facebook
