І все ж таки це сталося. Причому трапилося під час, про який я навіть не міг подумати майже тридцять років тому, коли вирішив розпочати цей нескінченний, як здавалося на той момент, заплив через Атлантичний океан. Туди і назад.

Звичайно, і раніше мені доводилося багато і регулярно плавати. Чого тільки варті десятки років постійних відвідувань легендарного відкритого басейну на київському стадіоні «Динамо», де ми з друзями та колегами по роботі кожні вихідні зустрічалися на доріжках для плавання просто неба. Особливо було класно взимку. У ті вже далекі київські зими, коли на вулиці стояв по-справжньому тріскучий мороз і запливи з бурульками на голові (тоді ще покритою волоссям) приносили неймовірне задоволення.

Але це було не в рахунок, коли, задумавши пропливти дистанцію, що перевищує відстань від берегів Португалії до берегів Америки (і назад!), я вирушив у безстрокове плавання, день за днем, місяць за місяцем, рік за роком ведучи облік морським милям, які долав у своєму умоглядному запливі. За ці майже тридцять років де я тільки не плавав. Канарські та Болеарські острови, Кіпр, Мальта, Кріт, Нова Зеландія, Австралія та Туніс, Єгипет та Балі, Сицилія та Туреччина, Ізраїль та Мадейра. Незабутні кілометри морських безодень, що долаються на світанку (обов'язково на світанку!) на Мальдівських островах та в Сінгапурі, на узбережжях Іспанії та Домініканської Республіки, Франції та Італії, Бразилії та Канади. І, пропливаючи кожен черговий кілометр, я подумки уявляв цей нескінченний трансатлантичний шлях через океан, з Європи в Америку, а потім з Америки у зворотний бік — до Європи.

Чого тільки не було у моєму житті за ці десятиліття. Злети і падіння. Успіхи та невдачі. Захоплення та розчарування. Я не знав, чи вдасться мені (і коли!) завершити цю шалену витівку. Адже нікому з нас точно не відомо про те, коли ми маємо завершити свій життєвий шлях. Але я точно знав, що зупинятися не можна. Ніколи, поки дихаєш. Незважаючи ні на що. У будь-якій справі. У реалізації будь-якої, хай навіть, на перший погляд, абсолютно нездійсненної ідеї.

І це головний урок, який я виніс зі свого багаторічного запливу через океан і назад: під час плавання не можна зупинятися. Не можна втрачати надію. Не можна опускати руки. Тому що людина, яка опускає руки під час плавання, рано чи пізно піде на дно. Такий безжальний закон життя.

Кілька днів тому я повернувся. Повернувся до Європи. Повернувся у дні, коли рідна країна переживає одне із найстрашніших випробувань за всю свою історію. Заплив через океан завершено. Але я продовжую плисти.

Щоранку. З відкриттям басейну, в який приходять такі ж шалені, як і я сам. Твердо знаючі, що під час запливу зупинятись не можна. Щиро вірячи у те, що Україна обов'язково переможе. Хоча б тільки тому, що інших варіантів ані Господь нам не дав, ані наше майбутнє нам не пробачить…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.