«Існування нашої держави ми вже відстояли»: Віктор Андрусів — про поділ українців на «героїв» і «зрадників»
«Одна з найбільших проблем нашого часу — це рівняти всіх під одну гребінку. Якщо військовий — то герой, якщо виїхав в Європу — то зрадник, — пише на тлі призупинення надавання консульских послуг українським чоловікам за кордоном Віктор Андрусів. — Насправді, серед військових купа різних покидьків, які можуть втекти, вкрасти набої і вбити поліцейського на блок-посту, а серед тих хто виїхав купа тих, хто купляє машини, дрони, донатить тощо. Однак, ці полярності знищують і обезціннюють багато хорошого і правильного з обох сторін.
Жінка в Польщі кричить «Чого мій чоловік має служити, сама б… дь служи», і ми всі обурюємося цим фактом. І разом з цим відразу обезцінюємо всі ті мільйони доларів наданої допомоги нашими людьми в Європі. Ще більше важливо було, коли тисячі українців виходили на мітинги і тисли на іноземні уряди з наданням допомоги. Весною 2022 року, коли у нас практично запасів снарядів було не більше чим на 10 днів — це зіграло особливу роль в переломі війни. То ж де та межа, по якій можна судити?
Для мене цією межею є різниця між участю і індульгенцією. Так, не всі можуть стати штурмовиками чи пілотами. Зрештою, не всі можуть стати військовими, хоча в ЗСУ точно знайдеться місце для кожного. Однак, абсолютно всі можуть брати участь і робити свій внесок в нашу перемогу. Повірте, вам будь-який військовий скаже, що сьогодні волонтер який привозить десятки fpv — не менш цінний ніж піхотинець на позиції. Вам будь-який волонтер скаже, що людина, яка донатить не менше 10 тисяч гривень в місяць або просто 40−50% свого доходу — не менш цінна, чим волонтер, який об’їжджає передову і привозить fpv. Тому знайти своє місце у війні — це брати в ній участь, наближати перемогу, хай навіть не в пікселі.
Участь — це про жертву, про обмеження себе в чомусь. Мій знайомий айтішник продав автомобіль, задонатив всю суму на ЗСУ, бо прийняв рішення до завершення війни відмовитись від авто. В 2022 році в нашій ініціативі «машини для фронту» одним з найактивніших водіїв була Анастасія Бурмістрова, яка щотижня брала з собою сина і відвозила автомобіль на фронт. Тому якщо кожен з нас почне у чомусь себе обмежувати і брати участь — наші можливості виростуть в десятки разів. Зрештою, можливо рано чи пізно багатьом доведеться ухвалити рішення стати військовими. Не всі хто взяв до рук зброю в лютому 2022 зробили б це, якщо б орки поперели тільки на Авдіївку.
Втім, коли людина кричить «хай депутати воюють», «мені країна нічого не дала», «досить того, що я плачу податки» — це про індульгенцію. Людина придумує аргумент, щоб виправдати своє боягузтво, замість того, щоб знайти своє місце у війні. Така людина не збільшує наші шанси на перемогу, і що найсмішніше не збільшує свої шанси на нормальне життя. Коли я бачу, як радіє якийсь ухилянт, що втік в Європу — я йому відверто співчуваю, бо чудово бачив життя європейських іммігрантів. Життя на задвірках бандитських районів, робота грузчика чи в полі, все життя не мати шансів на власне житло. Бути безправним в країнах, де перемагають ультраправі з антимігрантською риторикою — це огидне життя. У ньому більше шансів залишитись живим, але дуже мало нормально жити.
Держави ще з часів давніх греків створюють громадяни, які беруть на себе відповідальність за участь в їх існуванні. Кожен з нас визначається сьогодні в найважчий час для нашої держави чи є він громадянином чи ні. І це визначення буде працювати не тільки на цей момент, а й після війни, в якій так чи інакше існування нашої держави ми вже відстояли".
Фото із соцмереж
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
572Читайте нас у Facebook
