«Доктор Зло» сказав лагідно: «Дай ладошку» — і вдарив по руці електрошокером: мешканець Бучі про 1304 дні полону

«Мене побили, наказали зняти взуття, лишився в самих шкарпетках. На адреналіні якось тримався босий на холоді»

— Мене не здивувало, що під час першої так званої зачистки 5 березня 2022 року російські військові зламали БТРом мій паркан. Такі вони люди, — розповів «ФАКТАМ» колишній цивільний полонений Сергій Ахметов з Бучі. — Здивувало інше: на грудях у них були нашивки блакитного кольору з написом: «Миротворческие силы» — абсурд якийсь! Коли вони повалили паркан, я вийшов з дому. Непрошені «гості» провели у мене обшук, забрали карабін (він належав сусіду). Правда, поводились більш-менш врівноважено. Мене в той день не арештували.

«Миротворці» тоді ламали паркани будь-якого обійстя, якщо хвіртка була зачинена. А в кого були на замку ще й двері будинку, то вони, не вагаючись, їх трощили, розбивали вікна.

— Чому, коли ви спробували виїхати в евакуацію, російські солдати схопили вас? Маєте версію, що їм, так би мовити, не сподобалось?

— Це ж було, як лотерея. Скажімо, сусіди спробували евакуюватись 3 березня, і їм поталанило. А хто намагався вирватися наступного дня, не доїхали. Власне, через цю непевність я вирішив почекати. Але увечері 8 березня отримав на телефон повідомлення, що завтра о 10-й ранку можна буде виїхати з Бучі по «зеленому коридору». То й наважився. Перед тим як їхати, начепив на автівку саморобний білий прапор — щоб не було сумнівів, що цивільний. Проїхав аж метрів 30 (коли повернувся з полону, підрахував ці метри) і побачив наставлений в мій бік автомат. Позаду того, хто підняв зброю, були ще десь 8−10 солдатів (всі з георгіївськими стрічками). Довелося зупинити автівку. Росіянин гаркнув: «Где миномет, су-а!?»

— Який ще міномет?

— Річ у тім, що неподалік гупав міномет: вихід міни, а потім «прильот». Напевно, ця група російських солдатів його шукала. Я трошки посперечався з ними. Але це була не найкраща ідея, бо суперечка з людьми зі зброєю може закінчитися трагічно. Старшому серед них не сподобалось, що я відповідаю на запитання «Нет», «Нет», «Нет»… Він дістав обойму для пістолета, показав мені, що в ній всі патрони на місці. Тоді зарядив нею пістолет, пересмикнув затвор і приставив дуло мені до голови. Він так холоднокровно робив це, що було зрозуміло: натиснути на курок йому не складно.

До речі, ще у шкільні роки я цікавився військовою справою, маю уявлення, зокрема, про те, як приписано діяти командиру групи, яка проводить зачистку. У таких ситуаціях, яка виникла під час мого затримання, командир має право самостійно вирішувати, лишити цивільну людину жити чи вбити. Розумієте? Якби він вистрелив, то правил, якими керуються російські військові, думаю, не порушив би.

— Вони вас затримали, полякали. Що було далі?

— Те й було, що подалися перевіряти мій будинок. Нічого підозрілого не знайшли, проте не відпустили.

Думаю, що я їм здався підозрілим ще й через свій вигляд. Річ у тім, що в ті дні багато хто з мешканців Бучі готували їжу на вулиці на багатті. Тож від них пахло димом, обличчя були обвітреними, очі від диму почервонілі та ще й налякані жахливою війною. А я на вулиці нічого собі не варив, бо маю в домі пічку-буржуйку й камін. До того ж були генератор і вода. У мене не було потреби на вулиці багаття розпалювати. Виїхав, маючи звичайний «довоєнний», якщо так можна висловитись, вигляд.

— Де вас росіяни утримували?

— У Гостомельському аеропорту (він недалеко від мого дому). Спершу вели під конвоєм пішки. Дорогою я бачив розстріляні мікроавтобус швидкої допомоги й легкові автівки. Мене привели на Гостомель. Там обшукали, перевірили телефон. Їх сильно розізлило, що я комусь написав, що росіяни під час зачистки поводяться, як орда. Мене побили, наказали зняти взуття, лишився у самих шкарпетках. Я на адреналіні якось тримався босий на холоді. Врешті мене та ще одного чоловіка повезли в аеропорт, де у росіян були штаб і імпровізована тюрма.

— Що це була за в’язниця?

— Вони її облаштували у господарському блоці (точніше, в овочесховищі їдальні) аеропорту. Вікон там немає, світла в ті дні у цих приміщеннях не вмикали, вентиляції — також. Свіже повітря дуже помалу просочувалось крізь шпарину. Спершу нас там тримали десятьох. А вже 15 березня зранку, якщо правильно запам’ятав, кількість зросла до 22. Там було дві камери. Плюс кімнатка, в якій тримали чи то одну, чи то двох жінок. Поруч з цими приміщеннями росіяни проводили допити. До речі, я після звільнення з полону їздив туди зі слідчими. Знайшов місце, де лежав на підлозі.

Мене росіяни туди посадили 9 березня, а наступного дня до нас у камеру кинули молодого капітана Державної служби надзвичайних ситуацій Олексія Данченка. Вони не мали його арештовувати, адже була домовленість, що 10 березня колону «зеленим коридором» буде супроводжувати один офіцер-рятувальник. Проте орки його схопили: він трохи відійшов від автобуса й потрапив у страшну халепу. Сказав нам, що він з Броварів. А там живуть мої двоє дітей та колишня дружина. Попросив, якщо його відпустять, щоб зайшов до них, сказав, що я живий.

Того ж дня увечері Данченка забрали на допит, а потім повели начебто на розстріл (уявляєте, що він тоді пережив?!). Певно, хотіли вистрілити поруч з ним, але поранили у плече.

Коли Олексія повернули в камеру, я попросив вертухая (росіянина, який завідував нашою охороною, капітана Коптєва) покликати медика. Прийшов військовий лікар. Він побачив, увесь той жах: Олексій поранений, більшість в’язнів побито так, що й ходити не можуть, і спитав своїх солдатів: «За что их так?!»

Лікар обробив рану та зробив перев’язку Олексію. Надав допомогу побитим хлопцям. Я був застудився, тож він мені дав пачку аспірину й парацетамолу, сказав, що для всіх нас. Щодо Олексія, то його обміняли аж у 2024 році. Ми з ним бачились після мого обміну.

«Наші військовополонені сказали, що росіяни, певно, зняли ці берці зі своїх вбитих солдатів»

— Росіяни давали в’язням їжу?

— В перші дні годували більш-менш прийнятно (давали, що в них залишалося). Взагалі з постачанням у них, я так зрозумів, було поганенько. З 13 березня вони давали нам по три ложки каші й три печива на день. Плюс — по склянці води. Солдати сказали нам: «Может быть на мусорнике что-нибудь себе найдете». Повели туди двох хлопців. І вони знайшли на смітнику варену ковбасу «Дитяча». Вона була прострочена, але не зіпсувалась (бо холодно було). Десь грамів по 200 вийшло на кожного в’язня.

Читайте також: «Перед арештом я закопала золото і гроші, якими після року ув’язнення ми заплатили викуп окупантам», — колишня цивільна полонена

— Приміщення, в якому вас утримували в Гостомельському аеропорту, певно, не опалювалось?

— Зовсім не опалювалось. Називаю ту в’язницю «гостомельський холодильник». Я мерз, хоча мав на собі два светри, кофту, пухову куртку.

— Як ви обходилися без взуття?

— Солдати розщедрилися на поношені російські військові берці. Коли мене з іще одним чоловіком привезли в аеропорт і поставили обличчям до стіни, я почув, як хтось з них спитав: «Сорок второй или сорок первый?» Крикнув їм: «Командир, сорок второй!» Вони засміялись. За пару хвилин поставили біля мене берці: «Обувайся».

Знаєте, українські берці (їх ще називають талани) мають сучасний дизайн — вони наче «космічні». А у росіян на вигляд грубі, старомодні. Проте, треба чесно сказати, функціональні — теплі й мають мембрану від промокання. Вони мене не один раз рятували — зокрема, коли нас повезли в білорусь, в містечко Наровля, адже там було ще холодніше, ніж у нас. А тримали там українців в будівлі, схожій на покинуту ферму. Коли в неї заганяли десь 70−80 полонених, ми надто сильно не мерзли, бо приміщення нагрівалося завдяки нашому теплу. А як тільки першу партію в’язнів увезли й нас лишилось десь 25, стало надзвичайно холодно.

До речі, там же, в білорусі, коли я перевзувався, побачив, що один берць 41-го розміру, а другий — 42-го. Наші військовополонені сказали, що росіяни, певно, зняли ці черевики зі своїх вбитих солдатів. У білорусі росіяни намірялися в мене їх забрати. «Смотри! Наши берцы!» — заволав один з них. І попер на мене: «Снимай!» А щоб краще «почув», вдарив мене. Віддавати — означало себе згубити. В екстремальній ситуації рішення родилося миттєво: «Мне эти берцы дали ваши офицеры фсб!» — збрехав я. Ось так і відбився. Але шнурки вони все ж забрали. Довелося зав’язати скотчем.

— Вас довго тримали в білорусі?

— Ні, 20-го березня нас повезли в росію, у СІЗО в Новозибкові Брянської області. Коли 2 травня нас там змусили кричати «Байден х-ло!», ми зрозуміли, що Америка допомагає Україні. Значить, наша країна тримається.

До нас у Новозибківське СІЗО кинули охоронця з Чорнобильської АЕС, який мав можливість в окупації до кінця березня отримувати інформацію з українських ЗМІ. Тож він знав, що росіяни пішли з Київщини, Чернігівщини й Сумщини. Для мене особисто було важливо дізнатися від нього, що ворог не дійшов до Броварів, значить, мої діти й колишня дружина не були в окупації.

«В автобусах на кожному сидінні лежали пакунки від лукашенка»

— Як полон відбився на вашому здоров’ї?

— Поганенько. З лівого боку два зламаних ребра (це мене так «пригостили» росіяни у СІЗО N2 в Новозибкові під час так званої «прийомки» нових в’язнів). Ще два зламаних ребра з правого боку (це «пам'ять» про тюрму в Мордовії). Після повернення з полону довелося видалити п’ять зубів, бо в російських тюрмах вони фактично розсипалися. Там, як правило, якщо якийсь зуб почав сипатися, то через пів року від нього майже нічого не лишається. Мені ще, якщо так можна висловитись, «поталанило»: сипалися ті зуби, які лікував до полону. Чому «поталанило»? Бо нерви були вже «вбиті», тому ці зуби сильно не боліли. А хлопці, в яких така проблема виникла з раніше здоровими зубами, дуже мучилися від болю. Максимум допомоги від адміністрації СІЗО у таких випадках — тюремний лікар дасть якусь пігулку знеболювального (нормального стоматологічного лікування не проводять).

Але й для того, щоб отримати таблетку, треба, щоб до тебе покликали лікаря. Черговий запросто може сказати в’язню щось на кшталт: «Заткнись!», і людина продовжує мучитись від болю.

Якщо ти, наприклад, застудився, то немає жодної гарантії, що отримаєш хоч якусь меддопомогу — це лотерея. Скажу з власного досвіду. Коли я застудився в Мордовії, то в той день чергував «Доктор Зло» (там працювало двоє лікарів — один нормальний, другий — «Зло»). «Доктор Зло» говорив лагідним веселим голосом. Я йому кажу: «Заболел, можно получить что-нибудь от температуры?» «Давай ладошку», — майже приязно відповів «Зло». Я простягнув руку, а він по ній електрошокером. Питає: «Ну как? Выздоровел?» Довелося чекати наступного дня, коли на зміну прийшов нормальний лікар, який дав таблетки.

Читайте також: «У мого чоловіка гниє нога, а росіяни не включають його в обмін»: Рада ухвалила важливий документ про тяжкопоранених під час теракту в Оленівці

Через певний час адміністрація задіяла двох лікарів жінок. Ситуація повторилась: одна нормальна, а друга сама чесно й голосно заявляла: «Сегодня на обходе плохой доктор!» Ми знали, що це не жарт. Правда, електрошокером вона не била.

— Щодо зубів. Полоненим видають зубні щітки?

— Скрізь по-різному. У СІЗО в Новозибкові видавали. А в Мордовії — ні. Точніше, там нам стали їх видавати після двох місяців нашого перебування у тюрмі. Але видавали в особливий спосіб — разом з ложками. Ти маєш встигнути поїсти, помити посуд і ще й почистити зуби. Кран з водою один, нас десятеро.

Ще одна проблема, з якою ми зіткнулися у полоні, — це короста. Вона з’явилась у нас в колонії в Мордовії. Туди направили засуджених з так званої «днр». Певно, вони й занесли цю хворобу. У корпусі 37 камер, і всі вона уразила.

— Від корости полонених лікували?

— Фактично ні. Лише одного разу дали якусь «мазюкалку». Нею, певно, слід мазатись хоча б тиждень. Але вистачило лише на пару днів. Я вилікувався від цієї напасті вже після звільнення з полону. Ми тут три тижні лікувалась у стаціонарі.

— Напередодні звільнення були ознаки, що скоро будете на волі?

— Ми давно збагнули, що якщо тебе викликають, фотографують, ти пишеш або кажеш на камеру: «Претензий не имею. Лечили нормально, кормили хорошо, обеспечивали всем необходимым», то, скоріш за все, тебе звідси забирають. Це може бути або етап в іншу в’язницю, або обмін.

Мене одного з нашої камери викликали увечері 24 вересня 2025 року. Сфотографували, звеліли на камеру сказати, що все добре. Повернувся у свою камеру, кажу хлопцям: «Кіно». Всі зрозуміли, стали вітати, наказували передати своїм рідним, що живі.

Мені поталанило отримати за 3,5 роки полону аж три листи. А багато хто не в курсі, чи знають їхні рідні, що вони живі. Також ці хлопці не мають жодної інформації про своїх родичів. Але і в моєму випадку було не все райдужно: адміністрація віддала мені перший лист аж на початку 2025 року (у січні) й тільки тоді впевнився, що всі мої живі й знають, що я живий.

Так от, минуло 25 вересня, 26-те, 27-ме, 28-ме, а мене не викликають. Я почав хвилюватися. Аж нарешті увечері 1 жовтня: «Ахметов, с вещами на выход». Мені повернули мої речі й дали додатково теплі штани, куртку й шапку. Нас зібрали у невелику групу — якщо не помиляюсь, 15 полонених. У двох автозаках привезли на якесь летовище (начебто під москвою). Чекали декілька годин, поки літаками доставлять полонених з інших куточків росії (здається, навіть з Новосибірська). А потім літаком Іл-76 — у білорусь, в Гомель. Там вже все було зовсім по-іншому: мішки з голови зняти, хочете (пардон) помочитися — будь ласка, прямо на посадковій смузі. Підігнали комфортабельні автобуси, на кожному сидінні — пакунки від лукашенка. В автобус сіли білоруські поліцейські (був лише один росіянин).

Була десь дев’ята ранку, але пішоходів на вулицях білоруського міста катма. Дивно. Чи людей заганяють по будівлях, чи вони з власної ініціативи ховаються, коли везуть полонених. На кордоні, коли ми ще знаходились на території білорусі, в автобус зайшов представник України. Потім були лікарні — спершу у Чернігові, а потім у Києві.

— Чим зараз займаєтесь?

— Дивіться, до великої війни я створював (від задуму до втілення в готовий виріб) дитячі розвиваючі іграшки. Але зараз такий час, що вирішив зайнятись чимсь актуальнішим для країни. Тож працюю оператором фрезерного верстата з числовим програмним керуванням. Це не військове виробництво, а виготовлення запчастин для сільгосптехніки. Але все одно справа важлива.

Раніше «ФАКТИ» розповідали історію колишнього полоненого бійця «Азову» Дмитра «Расті» Канупєра, який написав книгу «Окраєць».

На фото у заголовку: Сергій Ахметов (фото автора)

86

Читайте нас у Facebook