Порівняно з багатьма моїми колегами у Фейсбуці я просто новачок. Вони живуть у соцмережах вже багато років і давно освоїли кожен нюанс свого перебування там. А в мене деякі речі, як і раніше, викликають подив і, прямо скажемо, нерозуміння. Я ось, наприклад, частенько не можу зрозуміти, навіщо люди напрошуються у «фейсбучні» друзі, будучи зовсім незнайомими раніше. Ну, добре б для обміну цікавою або навіть ексклюзивною інформацією. А який інтерес може викликати людина, яка має у профілі лише кілька привітань її з днем народження і замість опису роду занять та портрета — фотографію якогось милого кошеняти? Це у кращому випадку. А у гіршому — відсутність навіть такої фотографії.

Інша справа, коли йдеться про людей, які давно між собою знайомі. Їхні публікації, роздуми, коментарі до чужих постів, знімки членів сім'ї, розповіді про подорожі, заяви про свою громадянську позицію викликають природний інтерес у тих, хто їх давно знає. Ну, і, звичайно, престижно «мати в друзях» лідерів громадської думки, що дає можливість через «личку» обмінятися конфіденційною інформацією, корисною для обох сторін. До чого я веду, спитаєте ви? А ось до чого.

Днями опублікував пост, що викликав гучний резонанс через трагічну історію, в ній описану. Вдаватися до подробиць не стану. Зауважу лише, що поряд із коментарями, що підтверджують очевидність того, що сталося, були й різкі судження опонентів, які заявили, крім іншого, про мою «профнепридатність». Чесно скажу, кожен має право на свою точку зору, якою неприємною вона нам не здавалася б. Але коли серед тих, хто підтримав позицію моїх обвинувачів (профілі яких здебільшого були без фотографій та фактичних даних, а багато хто з місцем проживання в російських містах), я раптом зустрів ім'я відомої публічної особи, мене це міцно зачепило. Адже ця публічна особистість, яка до війни не сходила з екранів кількох телеканалів, давно була у мене у «фейсбучних» друзях. Більше того, протягом десятків років користувалася моєю «профнепридатністю», регулярно випрошуючи публікації про свою діяльність.

Не збираючись витрачати час на з'ясування стосунків, я просто відправив цю особистість в бан. І тут на мене обрушився шквал СМС-ок: як же так? за що? невже 30 років нашого знайомства можуть бути перекреслені через один «лайк» під чиїмось коментарем? Чому ви мене прибрали зі списку друзів? У відповідь я лише коротко пояснив: мої друзі за моєю спиною так не роблять. З друзями ми можемо говорити відверто, відстоюючи свої позиції, які часом можуть не співпадати. А який сенс рахуватися в друзях і дрібно пакостити у ФБ, сподіваючись, що цього ніхто не помітить?

У зв'язку із цим мені згадався старий військовий анекдот. Коли засуджені до розстрілу партизани проходили повз зрадника, який здавав їх окупантам і в цей час з тріском уминав отриману у вигляді винагороди юшку, один з них з презирством плюнув йому в обличчя. На що той, втершись рукавом і продовжуючи сьорбати з миски, здивовано запитав: «Тю, так ти шо, обідився?..»

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.