Якось давним-давно у гірській долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода піднімалася все вище і вище.

І от вранці над водою рознісся чийсь голосний плач. То плакала найповільніша і не дуже мудра черепаха.

— Чому ти плачеш? — запитала гуска, яка пролітала над нею.

— Боюся втопитися! — відповіла черепаха. — Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати… А мої ніжки такі короткі, що потрібно кілька тижнів витратити, аби дійти до гір…

— Та не переживай вже так сильно, — заспокоїла її гуска. — Ось покличу свою сестру, і ми швиденько занесемо тебе на гору.

Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову гілку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудрішими і вирушили в дорогу заздалегідь, коли тільки відчули, що вода починає прибувати.

Черепахи були дуже щасливі, побачивши, як гуси рятують їхню не дуже завбачливу приятельку, і почали голосно вигукувати слова, прославляючи двох гусок. Ну, щоби хоч якось віддячити їм:

— Слава! Слава! Давайте всі разом ще голосніше дякувати рятувальницям. Слава! Так от, коли гуски ще були над водою, найповільніша і не дуже мудра черепаха на радощахі також вирішила разом з усіма закричати «Слава!» І таки закричала.

Годі й казати, чим уся ця історія закінчилася. Адже вірно кажуть, що часом необхідно не лише власні емоції контролювати, але й рота без необхідності не розтуляти…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, мої друзі, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.